Літературна діяльність Миколи Хвильового

 

Дослідник Костецький виділяє три періоди творчості М. Хви­льового:

1921-1924 рр.— період експерименту й шукань («Кіт у чобо­тях», «Синій листопад», «Свиня»);

1925-1930 рр.— період творчого змужніння (полемічні пам­флети, «Іван Іванович», «Вальдшнепи», «Повість про санаторійну зону»);

1931-1933 рр.— період поразок, відступів, публіцистики.

Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Укра­їна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Укра­їні (1925-1928 рр.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Центральною для Хвильового-полеміста та публіциста була проблема історичного буття України, української культури. Запе­речуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літерато­рів, М. Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що росій­ська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми».

Перші поетичні збірки М. Хвильового «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, ді­стали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, О. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильо­вий розкрив у жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарв­ленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літера­тури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини в стосунках з революцією та історією, яка пізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. У людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуаль­ність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголо­шуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт зі своїм часом, його одновимірною буденністю. Редак­тор Карк — головний герой однойменної новели — лише у своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існу­вав ще в цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті.

Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає у своїй особливій гостроті: в ім’я абстракт­ної ідеї, в ім’я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства. У такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — спо­відь героя, розповідь від першої особи. Узагалі, для М. Хвильо­вого було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальов­ничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допо­магає автору радикально розірвати з елементами народницько- просвітянської традиції.

Внутрішній світ людини у творах Миколи Хвильового часто характеризують просторові епітети. Вони будуються на асоціатив­них зв’язках між образами дороги, шляху та простором внутріш­нього світу героя (його почувань, емоцій). За допомогою таких образів на структурно-стилістичному рівні тексту створюється суперреальний світ характерів героїв, особливості етичних уста­новок яких визначає метафорична асоціативність мікрообразів. Останні ж стосуються насамперед психодуховних переживань особи в критичний момент життя.

Основою розвитку дії в малій прозі Миколи Хвильового висту­пає рухлива свідомість персонажа, що в безпосередньому потоці вражень і емоцій об’єднує об’єктивну картину реального револю­ційного світу. Зовнішня подієвість замінюється внутрішнім смис­лом. Глибинні підсвідомі переживання героя засновані на асо­ціативності, що охоплює граничні межі образу — предметні й настроєві.

Асоціативна структура характерів героїв письменника вказує на дві прикметні їх риси: розколотість і рухливість внутрішнього світу персонажа. Це герої вітаїстичного роздвоєння. Вони постав­ленні в ситуацію вибору, опинилися на межі граничного духов­ного й душевного напруження, дисгармонія їхнього «я» та гро­мадських інтересів, за авторською концепцією, повинна виявити сутність «м’ятежних» характерів майбутнього.