Проблематика твору

«Я (Романтика)» М. Хвильовий

Новела Миколи Хвильового «Я (РОМАНТИКА)» — це втілення тієї віри та розчарування, які пережив сам письменник. Його герой бореться із самим собою, намагається вбити в собі людину, вбити добро в ім’я абстрактної ідеї, навіть якщо вона здається найбільшою цінністю. І призводить це не до торжества ідеалу, а до переродження людини на дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Недарма ж промарксистські критики давали твору таку нищівну оцінку.

Новела написана в експресивній стильовій манері, з різкими змінами оповідних площин, у ній жорстко драматизується сповідь-самовиправдання чекіста, який поклав на вівтар революції свою душу, почуття, сумніви.

Проблематика роману доволі складна і може бути інтерпретована у кількох ключах. Насампе­ред можна говорити про проблему збереження людської індивідуальності, цілісності людської на­тури як необхідності існування людини. Герой новели «Я (Романтика)» переживає трагічну розд­воєність свого «я», він не може остаточно самоідентифікуватися ні в ролі «главковерха чорного трибуналу», ні в ролі люблячого сина ласкавої і мудрої Марії. Тема роздвоєності людської особис­тості в літературі не нова.

Пригадаймо Фауста й Мефістофеля, Доріана Грея, Лукаша. Але роздвоєність не може тривати вічно, героєві треба вибрати якусь одну частину своєї особистості. Але в будь-якому разі це буде зрадою, тому що в суперечність вступають найсвятіші для ліричного героя почуття: синівська лю­бов, синівський обов’язок перед матір’ю і революційний обов’язок главковерха, обов’язок служін­ня ідеям «загірної комуни».

Злочином перед революцією є вже те, що герой переживає роздвоєність, щось приховує від своїх товаришів, не знищив у собі те друге своє, синівське «я», хоч би й ціною загибелі матері. Коли в натовпі черниць він побачив свою матір, його роздвоєність доходить якоїсь граничної межі, доводить його до божевілля: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене».

Читач залишається у деяких сумнівах щодо того, чи вбив герой свою матір насправді, чи він здійснив це тільки у своїй свідомості. Але для внутрішньої логіки розвитку твору і для переживан­ня героєм його ситуації це неважливо. У будь-якому разі він внутрішньо виявився здатний на це, здійснивши свій вибір на користь революції, «загірної комуни», нездійсненної мрії.

Тому оповідання закінчується такими словами: «Я зупинився серед мертвого степу: —- там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Отже, проблема внутрішнього роз­двоєння особистості нібито розв’язана, однак залишається відчуття, що муки героя тепер тільки загостряться, а не притишаться.

У творі можна виділити ще одну важливу проблему: позбавлення людини свідомого вибору, тиск на неї обставин та інших людей. Так, головний герой твору перестає бути людиною, здатного самостійно й свідомо приймати рішення, оскільки він цілковито підкорений ідеєю і перебуває під тиском сильної особистості доктора Тагабата: «Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на во­лю хижої стихії».

Недарма герой говорить, що «це сторож моєї душі»: він боїться виявити перед Тагабатом свій страх, свої потаємні думки, переживання, своє почуття до матері. З другого боку, герой інколи від­сторонено вказує на когось, хто тисне на його свідомість, використовуючи такі безособові форми, як «дісталися», «наступали», «наказували»: «Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі!» Отже, звиродніння спричиняє не тільки фанатична віра в ідею, а й постійний зовнішній тиск якоїсь невизначеної сили, уособленої в образі доктора Тагабата.

Ще одна важлива у творі проблема — повне звиродніння людини під тиском тотального під­корення особистості сліпій вірі. Результат цього звиродніння — дегенерат, вірний солдат револю­ції: «За ним іще далі в тьму — вірний вартовий з дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйов­дженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки».

Отже, революція спирається на нелюдські пристрасті злочинців, що прагнуть убивств. І далі це підтверджується таким спостереженням героя: «Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних». Справді бездумна сліпа людина, яка тупо виконує чужу волю, це не людина, а «дегенерат», позбавлений інтелекту.

Уміння Миколи Хвильового втілювати у своїх творах глибинний дух доби просто вражаюче. М. Йогансен дав таку узагальнювальну оцінку творчості письменника: «Микола Хвильовий, крім того, що він поет — як слід тому бути — з повним розумінням науки поетики, ще й іде своїм шля­хом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, — це справжній і оригінальний майстер». Новела «Я (Романтика)» — одна з найтрагічніших новел письменника; твір, що не має собі аналогій у світовій літературі, твір, проблематика якого перебуває поза часом, бо торкається загальнолюдських трагедій особистості.