Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_chuzhi.docx)Arkadiy_lyubchenko_chuzhi.docx21 Кб367
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_chuzhi.fb2)Arkadiy_lyubchenko_chuzhi.fb219 Кб409

 

Любченко Аркадій

Чужі

 

І

 

Кошлатий будяк... Жовтий, пересохлий, стебло вже пере  гнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скруче­них листочків.

Глянеш — жалко... Але як доторкнешся — вколе, добре вколе.

Отакий Кіндрат, батько.

У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик на герць.

...За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок — там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дро­ва носив, та й куточок нікому не потрібний.

Колись, як ще крутився біля церковних будинків і по­півської кухні, жилося краще: і кімната була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп'ях — одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку.

Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура — і в дірку, через паркан. Крадькома...

Але всі про це знали.

На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря ру­кою. І на бульварчик заходив : там багато народу товчеться.

Був випадок:

— Молодой человєк, згляньтеся, дайте на пропитаніє... «Молодой человєк», стрункий, в насунутій на очі кепці,

здригнувся на його голос і глянув через плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів:

— У бляшанку, в сундучок...

«Ах, ти ж...» — майнуло старому в голові, і сині губи роз'ї­халися від несподіванки — Михась... Ач, хлюст який! Рідному батькові подав... В бляшанку, в сундучок... Погань...

Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп'явся гос­трий біль і тоненько-тоненько заквилив.

Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідяч-ка, підкидаючи його на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув...

— Погань, — сказав хтось на вухо, а тоненький біль то­ненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Ми­хась.

Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився:

— Через тебе паскудо, гріха ще наберуся. Довідався батько й теж побив.

Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися.

— Даром хліба не дадуть. Треба працювати. І запрягли, працював.

Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим, що не дава­ли їсти.

Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш, — казав і погладжував бороду.

Хотілося — ех! — хотілося розмахнутись... Боязко було: куди ж потім?

Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму:

— Гей, ви, дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. — все, все ви­кричать.

Так росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест. Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали:

— Чудак... Покинь.

А Михась вагався... не знав...

Через деякий час повторилося старе. Але, як тільки вес-нущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очи­ма по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці.

Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показував­ся, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й на­решті попав на завод. Там і зостався.

Батько запив (давно мав нахил). А потім — рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок. Бляшанка. В бляшанці гроші — «капітал», який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу — старшому си­нові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти. Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав...

Нащо?

Може, і сам не знав.

Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий. Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося.

І знову потяглися дні...

В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, копті­ли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду.

В другому мали досхочу сонця й повітря— і все ж загни-валися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній.

І Кіндрат...

Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив «божественні слова», що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері.

II

 

Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони, — з'явився й Михась.

У гущавині переплутаних днів закрутилося життя.

Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіли, згасали дні...

Плюнуло на мозолі рук, ухнуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець...

Попи й монахи казали, що то антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць.

... Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви й зробити трус.

Попа дома не застали — сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було. Тільки в кутку на тап­чані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й хри-стом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будин­ку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки:

—  Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде! Ручаюсь!

Кіндрат хитнув головою.

— Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть! Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну?

Пустив руки.

— Ну?

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>