Аркадій Любченко - Via Dolorosa

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_via_dolorosa.docx)Arkadiy_lyubchenko_via_dolorosa.docx24 Кб649
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_via_dolorosa.fb2)Arkadiy_lyubchenko_via_dolorosa.fb226 Кб487

 

Любченко Аркадій

Via Dolorosa

 

Дні прозорі, як сльоза, останні дні повногрудої блакиті і тре­петних кленів, а світанками на опалому листі в садах   за­цвітає срібна паморозь.

По садах, в легкій сарабанді — топази, янтарі, пломінь. І хочеться випити небо, хочеться зневажати всіх, хто нез­грабно, поволеньки плентається на хідниках, перебільшено розмахувати руками, навмисне штовхатися або, набравши повні кишені пломенистого листя, пустотливо, як на карна­валі, обсипати стрічних. Хочеться, згадавши дитинство, ши­байголовою покотитися в степ...

Але дні — не мої. Вони падають в казан густого шумо­виння. Діловий вир підхоплює, мчить. Вони — хвилинки. Не­помітні.

І приходять лише інколи надвечір'я. Мої. Ті особливі, осінні надвечір'я, коли бадьорість і бронза.

— Куди мені сьогодні?

Я завернув до парку. Як завжди, я віддав енергію дневі. Кріпке повітря п'янило, і, побродивши серед алей, я з при­ємною, легкою втомою сів на лавці, неподалець брами.

Тут розгорнулось прекрасне видовище. З крутого узгір'я було видно, як переможено схилявся день — в далечині, над їжастим горбом димарів, перекинувся надщерблений казан, вихлюпнув розтоплену гущу, і вона ліниво текла вздовж об­рію. На широкому днищі вихопилось кілька кварталів. Бистрі стьожки вулиць. Вокзал із маленькими, як дитячі забавки, паровозами та вагонами. Добірне намисто сигнальних ліхта­риків.

І бігли ниточки рейок ген-ген у далечінь, у хвилюючу, принадну далечінь, що, вічно цілинна, вічно чекає на нових незнаних смільців.

Унизу — невтомна гонитва міста. Там сновигала рухлива, гомінка комашня, а над нею верещали сирени й мужньо по­гейкували здаля паровози, немов підбадьорюючи, підганяю­чи: швидше! швидше!

Я довго не міг одвести очей, ніби вперше побачив, і в мене лоскотно стискалося серце. Я згадав тоді мого приятеля, за­хватного юнака і трошки романтика:

— Життя! В ньому стільки переконуючої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість.

І я пошкодував, що друг мій зараз на вечірніх курсах.

Біля мене за кілька кроків темним погруддям підвівся ме­нестрель одспіваного віку і теж споглядав далечінь. Але він був такий засмучений, суворий, наче маска японського Но. І довкола був спокій — тільки з трепетних, як лампади, кра-сень-кленів капало й капало тічне золото. Своєрідна краса: якась урочистість в падінні листочків, стареча мудрість в за­думі дерев.

День згасав, і верховіття парку ставало легшим, ніби підно­силося д'горі. З густого натовпу дерев обережно здіймалася сутінь і м'яко павутинила людські постаті, що загрузали в падалишній бронзі.

Тільки один запізнілий промінь блукав серед алей, шука­ючи, де б зручніше протягти стомлені руки. Врешті він ліг упоперек через доріжку, припавши до самотньої, зодягненої в чорне жіночої постаті, що сиділа трохи осторонь, на друго­му боці. Останніми зусиллями він запалив їй руді кучерки.

А може, постать сама непомітно потяглася до нього в жа­добі хоч пізньої, але чистої ласки? Підставивши щоку під проміння, вона дивилася обіч — там, у химерному присмер­ку, мов обеліски Салманасара, застигали високі колони бра­ми.

Мені здавалося, що в жінки зажура. І мені здавалось, що я розумію її — може, і несвідомо, але правдиво, як розумію музику міста, задуму дерев, повноту життя в його великих і дрібних контрастах.

Коли промінь згас, обличчя з рудими кучерками на скро­нях стало восковим. Виступав лише, як ранка, тонко окрес-

лений розріз уст, а очі ховалися в тінь, під крило капелюха. Вона вийняла цигарку, розім'яла тютюн і... зупинилась в без­порадному рухові. Через хвилину, помітивши біля мене ци­гарковий дим, вона несміливо підвелася. Я догадався.

Але мене попередив інший, високий, спритний, що неспо­дівано вигулькнув на доріжці і вклонився з робленою ввічли­вістю.

Він був нерішучий. Вона засміялась. Десь закричала сире­на, мов ранений звір, і над парком промчав завчасний сма­рагдовий метеор.

Тоді встали і покволом (він — оглядаючись, вона — пус­тивши замислено голову) рушили в сутінкову глибінь.

Проходячи повз мене, жінка байдуже кинула руку на стан, злегка усміхнулась — тільки грайливо зав'юнився кармін уст...

— Що?

Я гостро вп'явся очима в цю постать, я крикнув очима.

Оглянулась.

Ні. Зразу і остаточно я переконався, що — ні.

У тієї було чорне, як ніч листопада, волосся, були тонші й лагідніші риси. Та була менша й стрункіша.

Це — тільки посмішка, тільки рефлекс.

Та, справжня — вона далека, як сон. Далека, як вечірній спогад, коли в м'яких обіймах втоми, в обіймах тиші, в мере­живі примхливих арабесок — і минула боротьба, і минула юність. Так, це рефлекс, гострий, несподіваний.

І з гущавини парку, крізь цигарковий дим — та, далека, на старій, вкритій плющем, веранді. Цнотлива, з повільними рухами, вона виходить у білому вбранні і, стомлено глянув­ши, сідає у лонгшез. У неї на ногах розгорнута книжка, але вона зграбними пальчиками ліниво перегортає сторінки, при­мружує очі. Потім, позіхнувши, кривить в усмішці кінчики уст і тягне своєю мелодійною, немов у дитини, співомовкою:

— Рара... Je m'ennue...

— О, топ Dieu!.. Бідне дівчатко... Але ж чому, чому?

У неї гарненький песик, з пишним бантом на шиї, кольору d'orangе, віддана спритна левретка, що забавно підстрибує або дрімає біля ніг на вишиваній подушці. Левретку можна поса­дити з собою за стіл, годувати із своєї ж тарілки або кинути з веранди, як м'яч, і потішатися з невдалого сальто.

Можна багато! Можна взяти фіакр, що вилискує на сонці, можна осідлати Stell'у і, впиваючись кришталевим повітрям степів, мчати в дубину — гриби, суниці, ожина, тьмяний чад і квітів і трав. Або — на луг, де свіжі, ще пітні покоси і над­ривний стогін мантачок. Або на гони плантацій, де запобіг­ливий покрик доглядача і музика сотень напружених м'язів.

—Je m'ennuie...

Можна на річку — купальня, човен, кріпкий дух татарсь­кого зілля, гнучка хабаза в гобеленах заводей і темно-при­надна глибінь. Можна до сусідів: чемні, старанні юнаки (теніс, крокет). Манікюрні, добірні слова і закрохмалені, добірні рухи, що мусять хвилювати своїм подвійним змістом, гострим натяком і солодким присмаком.

— Je m'ennuie... Je m'ennuie... — вигинаються куточки уст.

— Але ж, Сюзен... Тобі після міста треба поправлятись.

—Je m'ennuie...

Це слово мені врізалося в пам'ять, але тоді я не знав, що воно значить — тільки догадувався. Тоді мені доручили во­довозну, засапану шкапу, і я щодня ловив це слово, пораю­чись біля куртин і газонів.

Ось — без шапки, засмаглий, в підкачаних штанях, я під'їжджаю бочкою.

Між ділом я чую одне і те ж незмінне, настирливе: Je m'ennuie.

 Потім чую, що Сюзен лишається одна — вона так хоче.

Тихо.

Зацікавлений, я потай підводжу голову і бачу скерований просто на мене бінокль.

(Кого хотіли уважно розглядіти: наївного пейзана з влас­них буколіків чи надзвичайного представника з породи дво­ногих?)

Я сум'ятно й поспішно одвертаюся. Сюзен сміється. Сю­зен каже, що біноклі не стріляють, і просить знову показати

обличчя. Коли ж прохання не помагають, вона вдається до погроз. Моя упертість її дратує й знаджує. Вона кричить. І раптом падає мені на голову дорогий, в інкрустаціях, бінокль. Хапаю, розмахуюсь і... стримую себе. Мені подобається ця таємнича, гладенька річ.

— Ха-ха-ха! — дзвенить Сюзен. — Ти краще подивися в нього. Крути й дивись. Дивись на мене. Ха-ха!

Із покоїв метушливо виходить він, густобородий з сивиз­ною. Здивування і радість.

— Рара! Ой, як смішно! Як смішно!..

Він щось відказує незрозумілою мовою, він довго, розко­лихано регоче, а я, перемагаючи образу, поволеньки кладу бінокль за пазуху.

__?!

Сюзен заходиться ще дзвінкішим, щасливішим сміхом. Потім вона каже повернути їй річ, але я занімів, оглух. Вона підбігає. Вона торсає мене.

Я непохитний. Я почуваю, що коли й вийму цю гладеньку, гарненьку річ, то брязну нею об землю. І я скеровую очі впрост на Сюзен — на її обличчі враз відбивається сила моєї злості.

Знітилась. Сторожко одступилася.

— Ей, ти!.. — погрозливо долітає з веранди, але Сюзен кидається до сивого й затуляє йому рота.

Я спокійно кінчаю роботу і звиклим рухом смикаю шка­пу за оброть.

Тебе, гніда, облізла шкапо, давно розтаскали собаки з того бучавого яру, але ні твоя безславна смерть, ні твоє мерзенне життя не завадили тобі стати персонажем в цій благородній комедії. Ти незмінно й слухняно з'являлася щодня перед ве­рандою.

Je m'ennuie, — і ти була свідком, як мелодійний голос що­разу запитував про бінокль, як смішно розмовлялося, як на­ївно умовлялося, як, нарешті, було наказано підійти до кур­тин уночі, коли заграє рояль. О, коли б старість не засушила в тобі до краю почуття романтики, ти, напевне, зрозуміла б, чому тебе, засапану та неохайну, попещено тоді ніжними руч­ками по холці. Але ти з традиційної пристойності тільки механічно дриґнула хвостом.

Я лежу в темряві під куполом трьох крислатих лип. Над квітами, над травами і наді мною гойдається чиясь печаль. Звуки спочатку несміливі, зривні, потім бистрі, жагучі. Вони переганяють одне одного, немов поспішають розповісти щось тривожне. Іноді надійно усміхаються. Але наближаються інші, загрозливі, сильні. І ось — борня. Біжать, біжать, аж поки, скрикнувши в боліснім завзятті, знеможено падають під стогін густих, невблаганних басів...

Je m'ennuie... — мабуть, зараз підспівує Сюзен, бо якось так безвихідно, тоскно.

Я починаю нетерпляче озиратись. Мені цікаво, що буде далі, але мені треба поспішати до Горіхової балки: сьогодні Купала і там — веселощі.

— Ах! — злегка одхитується Сюзен, коли я виходжу їй назустріч.

Ми довго мовчимо в глибокому напруженні.

— Так... — наважуюсь я і знову замовкаю.

— Тобі подобається?

— Що?

— Як я граю?

— Так.

— Це моє улюблене. Це — «Осіння пісня» Чайковсько-го...

І вона сміється. Спідтиха, крадькома сміється.

— Ти ж все одно не знаєш Чайковського... Хі-хі-хі... А я тобі кажу. Ти ж і бінокля не знаєш... Хі-хі-хі...

Слухаю, як у тумані. Ні слова. Потім підіймаю з землі бінокль (я так надумав ще вдень) і подаю його власниці.

— Нащо?

— Не треба. Я пожартував.

Сюзен знизує плечима, нерішуче простягає руку. Я жду, що тепер вона мені скаже «вибач», але вона схиляє голову й сміється так незвичайно, ніби ущипливо, ніби сум'ятно, ти­хесенько сміється...

— Так... — знову кидаю я і цього разу пробую піти.

— Куди ти?

— На Купала.

Через кілька кроків Сюзен перебігає дорогу.

— Почекай!.. І я з тобою.

Горіхова балка. Вогнище. Узлісся, що за садом, здри­гається, стогне від сміху й пісень. Ще здалеку — метушливі постаті на тлі вогню, як дикунська орда.

— Агов!

Наша несподівана поява вражає: в трепетних звивах па­дає обірвана пісня, падає сміх. Треба розвіяти це замішання, і я з розбійним вигуком плигаю через вогнище. Я підстри­бую, кричу, розмахую руками і, коли до мене один п'одному починають приєднуватись такі ж зайдиголови, а під лісом знову лунає пісня, — я п'янію.

В п'яному захваті я підбігаю до Сюзен, хочу ввести її в танок, але вона лякливо труситься, і на устах її пробігає та сама чудна, грайлива усмішка.

— Тут вільгість... Проведи мене додому...

Я мушу. Я здивований, обурений, але мушу. Ідемо.

Дорогою, де починається скуйовджена порость, Сюзен зривається бігти і падає.

— Ну... — якось повільно й глухо каже вона, коли я схи­ляюсь над нею, щоб допомогти, і хапає мене обіручма.

Тороплено й незручно мовчу.

— Ну!..

Гніда шкапо, завжди така байдужа, слухняна, навіть ти підозріло кліпнула й прищулила вуха, коли другого дня пухкі ручки тихенько сунули мені три карбованці, а тебе хляснули по морді. Хто з нас мав більше? Але, мабуть, ти не сподівала­ся, що тепер я тебе конче покину.

Зелений папірець ще кілька днів припікає мені пальці, ка­менем обвисає в кишені, але спокуса надто велика.

А дівчина в білосніжному вбранні, з виразом пречистим, лагідним, лежить в лонґшезі.

— Je m'ennuie... — крива усмішка пробігає на її устах. Очі стомлено замружуються, і зграбні пальчики ліниво

закривають книжку. Дівчина дражливо штурхає левретку.

— Monsieur.

Я чую довгий шелест—плющ над верандою чи падалишнє листя. Я бачу м'які обриси дерев...

—Monsieur!

Я прокинувся. Непомітно вже згусли сутінки, і менестрель одспіваного віку гойдався, танув, як ефемерний привид у своїй ефемерній стихії. Але я одразу пізнав біля себе ту ж саму, зо­дягнену в чорне, жіночу постать.

—Monsieur, у вас, здається, є сірники? Я розшукав коробок.

— А може, у вас і папіроска є? Моя трохи попсувалася. Мені подобалась ця простота. Я охоче вийняв портсигар. Вона скромно сіла поруч.

— Прошу, — і мій запалений сірник, наблизившись до обличчя невідомої, затріпотів, упав.

Як тривожний короткий крик, на хвилинку тільки вихо­пились з темряви кінці кармінової усмішки і зафарбований тоскний погляд. Тоді я метушливо набрав з коробка цілий пучок. Знову креснув.

— Хі-хі-хі...

Я напружено, уважно придивлявся до цього обличчя, до очей, що досі ховались під крило капелюха. Рефлекс не об­манув. Це була Сюзен. Тільки, боже мій, як вона змінилася!

— Хі-хі-хі... Впізнали? І я вас впізнала, ще раніше. Тільки не пам'ятаю, де бачила...

Я сказав.

— Ага-а-а! — і свій подив, і своє хвилювання вона раптом заглушила терпким, хрипуватим, розгонистим реготом.

Ще недавно, глянувши на цю самотню, замислену жінку, приголублену вечірнім промінням, хто сказав би, що вона може так реготати ? Невже чорний скромний одяг був тільки захистом цинізму, а зажура — тільки насмішкою?

Я розгубився, встав.

—Monsieur, Monsieur... — підшукувала вона слово, хапа­ючи мене за рукав, але вона ніколи не знала мого ім'я. Ніко­ли й не знатиме. І якимсь притишеним, низьким, таємничим голосом вона зачастила:

— Ходімо, ходімо, ходімо, мій хлопчику... Не бійся... Я ж знаю, чого ти тут сидиш. Ходімо до мене, не бійся...

Я вишарпнув рукав, і тоді мені вчувся тихий безнадійний стогін:

— ... цілі сутки не їла...

Я вийняв три карбованці, дав їй, сам поспішаючи геть.

— Мегсі... але чекай, дурачок, ходімо зо мною... ходімо! Через хвилину навздогін мені лунко розкотився мо­торошний регіт:

— Ах-ха-ха! От свол-л-л...

І до ніг осіннього парку в грудному, сардонічному захлині упало:

— Си-фо-ну зля-кав-ся!.. Ха-ха!..

Над брамою спалахнули люкси. Обличчя менестреля хво­робливо сіпнулось і одразу ж стало ще холоднішим, суворі­шим.

Я вийшов. Мені назустріч верещала сирена, що завтра знову буде день.

 

Харків, 1926 р.

Пошук на сайті: