Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_via_dolorosa.docx)Arkadiy_lyubchenko_via_dolorosa.docx24 Кб554
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_via_dolorosa.fb2)Arkadiy_lyubchenko_via_dolorosa.fb226 Кб389

 

Любченко Аркадій

Via Dolorosa

 

Дні прозорі, як сльоза, останні дні повногрудої блакиті і тре­петних кленів, а світанками на опалому листі в садах   за­цвітає срібна паморозь.

По садах, в легкій сарабанді — топази, янтарі, пломінь. І хочеться випити небо, хочеться зневажати всіх, хто нез­грабно, поволеньки плентається на хідниках, перебільшено розмахувати руками, навмисне штовхатися або, набравши повні кишені пломенистого листя, пустотливо, як на карна­валі, обсипати стрічних. Хочеться, згадавши дитинство, ши­байголовою покотитися в степ...

Але дні — не мої. Вони падають в казан густого шумо­виння. Діловий вир підхоплює, мчить. Вони — хвилинки. Не­помітні.

І приходять лише інколи надвечір'я. Мої. Ті особливі, осінні надвечір'я, коли бадьорість і бронза.

— Куди мені сьогодні?

Я завернув до парку. Як завжди, я віддав енергію дневі. Кріпке повітря п'янило, і, побродивши серед алей, я з при­ємною, легкою втомою сів на лавці, неподалець брами.

Тут розгорнулось прекрасне видовище. З крутого узгір'я було видно, як переможено схилявся день — в далечині, над їжастим горбом димарів, перекинувся надщерблений казан, вихлюпнув розтоплену гущу, і вона ліниво текла вздовж об­рію. На широкому днищі вихопилось кілька кварталів. Бистрі стьожки вулиць. Вокзал із маленькими, як дитячі забавки, паровозами та вагонами. Добірне намисто сигнальних ліхта­риків.

І бігли ниточки рейок ген-ген у далечінь, у хвилюючу, принадну далечінь, що, вічно цілинна, вічно чекає на нових незнаних смільців.

Унизу — невтомна гонитва міста. Там сновигала рухлива, гомінка комашня, а над нею верещали сирени й мужньо по­гейкували здаля паровози, немов підбадьорюючи, підганяю­чи: швидше! швидше!

Я довго не міг одвести очей, ніби вперше побачив, і в мене лоскотно стискалося серце. Я згадав тоді мого приятеля, за­хватного юнака і трошки романтика:

— Життя! В ньому стільки переконуючої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість.

І я пошкодував, що друг мій зараз на вечірніх курсах.

Біля мене за кілька кроків темним погруддям підвівся ме­нестрель одспіваного віку і теж споглядав далечінь. Але він був такий засмучений, суворий, наче маска японського Но. І довкола був спокій — тільки з трепетних, як лампади, кра-сень-кленів капало й капало тічне золото. Своєрідна краса: якась урочистість в падінні листочків, стареча мудрість в за­думі дерев.

День згасав, і верховіття парку ставало легшим, ніби підно­силося д'горі. З густого натовпу дерев обережно здіймалася сутінь і м'яко павутинила людські постаті, що загрузали в падалишній бронзі.

Тільки один запізнілий промінь блукав серед алей, шука­ючи, де б зручніше протягти стомлені руки. Врешті він ліг упоперек через доріжку, припавши до самотньої, зодягненої в чорне жіночої постаті, що сиділа трохи осторонь, на друго­му боці. Останніми зусиллями він запалив їй руді кучерки.

А може, постать сама непомітно потяглася до нього в жа­добі хоч пізньої, але чистої ласки? Підставивши щоку під проміння, вона дивилася обіч — там, у химерному присмер­ку, мов обеліски Салманасара, застигали високі колони бра­ми.

Мені здавалося, що в жінки зажура. І мені здавалось, що я розумію її — може, і несвідомо, але правдиво, як розумію музику міста, задуму дерев, повноту життя в його великих і дрібних контрастах.

Коли промінь згас, обличчя з рудими кучерками на скро­нях стало восковим. Виступав лише, як ранка, тонко окрес-

лений розріз уст, а очі ховалися в тінь, під крило капелюха. Вона вийняла цигарку, розім'яла тютюн і... зупинилась в без­порадному рухові. Через хвилину, помітивши біля мене ци­гарковий дим, вона несміливо підвелася. Я догадався.

Але мене попередив інший, високий, спритний, що неспо­дівано вигулькнув на доріжці і вклонився з робленою ввічли­вістю.

Він був нерішучий. Вона засміялась. Десь закричала сире­на, мов ранений звір, і над парком промчав завчасний сма­рагдовий метеор.

Тоді встали і покволом (він — оглядаючись, вона — пус­тивши замислено голову) рушили в сутінкову глибінь.

Проходячи повз мене, жінка байдуже кинула руку на стан, злегка усміхнулась — тільки грайливо зав'юнився кармін уст...

— Що?

Я гостро вп'явся очима в цю постать, я крикнув очима.

Оглянулась.

Ні. Зразу і остаточно я переконався, що — ні.

У тієї було чорне, як ніч листопада, волосся, були тонші й лагідніші риси. Та була менша й стрункіша.

Це — тільки посмішка, тільки рефлекс.

Та, справжня — вона далека, як сон. Далека, як вечірній спогад, коли в м'яких обіймах втоми, в обіймах тиші, в мере­живі примхливих арабесок — і минула боротьба, і минула юність. Так, це рефлекс, гострий, несподіваний.

І з гущавини парку, крізь цигарковий дим — та, далека, на старій, вкритій плющем, веранді. Цнотлива, з повільними рухами, вона виходить у білому вбранні і, стомлено глянув­ши, сідає у лонгшез. У неї на ногах розгорнута книжка, але вона зграбними пальчиками ліниво перегортає сторінки, при­мружує очі. Потім, позіхнувши, кривить в усмішці кінчики уст і тягне своєю мелодійною, немов у дитини, співомовкою:

— Рара... Je m'ennue...

— О, топ Dieu!.. Бідне дівчатко... Але ж чому, чому?

У неї гарненький песик, з пишним бантом на шиї, кольору d'orangе, віддана спритна левретка, що забавно підстрибує або дрімає біля ніг на вишиваній подушці. Левретку можна поса­дити з собою за стіл, годувати із своєї ж тарілки або кинути з веранди, як м'яч, і потішатися з невдалого сальто.

Можна багато! Можна взяти фіакр, що вилискує на сонці, можна осідлати Stell'у і, впиваючись кришталевим повітрям степів, мчати в дубину — гриби, суниці, ожина, тьмяний чад і квітів і трав. Або — на луг, де свіжі, ще пітні покоси і над­ривний стогін мантачок. Або на гони плантацій, де запобіг­ливий покрик доглядача і музика сотень напружених м'язів.

—Je m'ennuie...

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>