Життєвий шлях Є. Маланюка

 

Починалася поетова Еллада-Україна з дитинства, з маленького провінційного містечка Новоархангельська, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягом віків бути покордонням княжої Русі й половецького степу, Гетьманщини й Дикого поля, Запорожжя й Речі Посполитої. Містечко виникло як форпост у боротьбі проти панської Польщі. Споруджували його посланці козацьких полків і заселяли переважно козаки-зимівчани. Одним із них був предок письменника, який започаткував на берегах повноводної Синюхи нову павіть Маланюківського роду, витоки котрого, як згадував сам поет, велися десь із Покуття. Степовий край диктував поселенцям свій уклад життя. Дід Євгена Мала- нюка замолоду водив до Криму чумацькі валки, прожив без двох років століття й залишився в пам’яті Євгена «останнім чума­ком архангородським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин.

«У нашому старому, мурованому з степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову й батькову. У першій хаті пану­вав дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обря­дів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму»,— згадував поет. Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи за плечима ані університету, ані навіть гімназії, він, дякуючи природному розумові та самоосвіті, вибився в перший шерег архангородської інтелігенції. Був ініці­атором театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, кохався в історії. А ще старожили пам’ятають його повіреним містечкового суду, вчителем і... незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім’ї була зібрана непогана бібліотека. Ця книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові.

Дружину Филимон Васильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. 2 лютого 1897 р. молоде подружжя святкувало народження сина Євгена. Гликерія Яківна принесла в сім’ю (в оту другу, батькову, половину хати) традиції вмираючих «дворянських гнізд» — музику, поезію, замилування романтичною й класичною літературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед одно­класників. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще молодших братів: Сергія — 1898 р. та Онисима — 1900 р. народження) до повітового Єлисаветград- ського земського реального училища.

Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімна­зистом у 13 років. Безперечним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живо­пис і театр були предметом особливої уваги педагогів.

Мріючи про інженерну професію, Євген їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала Перша світова війна. Доля при­водить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 р. Далі запасний піхотний полк, а затим прапор­щик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому ску­пий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами й датами — криваві бої, поразки й перемоги, утрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому

1918      р. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі дово­дилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад»

1919      року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях зали­шалося 5-10 бійців, а полки нараховували 50-60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип’ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада

0    17 годині віддати останній салют рідній землі й перейти поль­ський кордон.

«...Пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопа­довий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю,— згаду­вав пізніше Євген Маланюк.— ...Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичай­ного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий

1    лихий на все,— дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, про­щаючись з ним, як з нареченою».

Восени 1923 р. Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факуль­тету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехо- Словаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колиш­ніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Лише в Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: «Наша громада», «Подєбради», «Село» та інші.

Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудито­риях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів — уже відомі сьогодні особистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук.

У 1929 р. Євген Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті й працює на посаді інженера у відділі регу­лювальних споруд на Віслі. Робота. Сім’я. Література. Це — його світ. Кінець 20-х — початок 30-х рр. XX ст. позначений особливою активністю літературного процесу, котрий Н. Лівицька-Холодна характеризувала так: «Всюди, де тільки з’являлися хоч кілька письменників, поставали літературні гуртки і виходили у світ хоч неперіодичні видання».

Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи, який теж переїхав до Вар­шави, об’єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою «Танк». До неї входили Л. Чика- ленко, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лука- севич. Часто приїздили Б.-І. Антонич та Св. Гординський. Зго­дом Варшавська група заходилася видавати журнал «Ми». У його підготовці брав активну участь і Євген Маланюк. Уже в першому числі видання з’явилися друком поезії та стаття письменника.

Війна й окупація Польщі примусила його шукати роботу. Певний час удалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилося переби­ватися й без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був зму­шений покинути Польщу й повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Перебувати в Чехії було небезпечно.

1945 р. Євген Маланюк був змушений залишити домівку, сім’ю й податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, уже в Німеччині. І знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі міста Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову зби­рається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі україн­ської еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР, що протягом 1945-1949 рр. працювала в Німеччині й стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом для Є. Маланюка то були тяжкі часи: життя перевалило за полу­день віку, а його необхідно було починати заново; з чого почи­нати, на що сподіватися — поет часто не знав.

Під кінець сорокових люди все частіше від’їздили з таборів: хто — до Латинської Америки, хто в Австралію, проте, більшість прагнула потрапити до СІЛА. В одному із транспортів 1949 р. від­пливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; у креслярському бюро він пра­цював до виходу на пенсію в 1962 р.

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку. Похо­ваний на кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто нази­вають українським пантеоном.

Огляд творчості Євгена Маланюка

Сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф! Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й творчості

Маланюка, у спогадах про нього. Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Батьківщині.

Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже в ній митець передавав своє світовідчуття, розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА після поразки визвольних зма­гань повинен був разом зі своїми товаришами назавжди поки­нути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю.

Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю. Майбутній пись­менник вітав українське відродження 1917-1918 рр., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки відповіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магістральним напрямом ранньої творчості Євгена Маланюка.

У Подєбрадах (1924) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду.

У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Ма­донна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк усе більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сього­дення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Укра­їну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.

Творчість Є. Маланюка дійшла до читача в дев’ятьох збірках. Самі назви говорять нам багато: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші. Дуже різ­номанітними видаються нам тексти поета, але серед них так чи інакше вирізняються кілька мотивів, кілька тем, що наскрізно проходять крізь усю творчу спадщину Є. Маланюка:

•     центральний образ лірики — образ України, її доля, її іс­торія;

•     болісне почуття розлуки з рідним краєм — головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції;

•     образ України присутній практично в усіх віршах Є. Мала­нюка, бо, осмислюючи минуле й сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця;

•     суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов’язував історію України із сконцент­рованою символікою в пласті історії. Для поета Україна — Еллада Степова, Київ — Степова Александрія;

•     Є. Маланюку болить втрата державності, утрата тієї еллін­ської краси й сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був упевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії.