ЄВГЕН МАЛАНЮК
(1897-1968)

Євген Филимонович Маланюк — видатний поет української еміграції, культуролог, літератур­ний критик. Народився 1 лютого 1897 р. в Архангороді на Херсонщині (тепер м. Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині українського активіста-просвітянина. Учився (разом з Юрієм Яновським) у Єлисаветградському земському реальному училищі (1906-1914 рр.), був студентом Петербурзького політехнічного інституту (1914 р.). У роки Першої світової війни закінчив Київсь­ку військову школу, служив офіцером у царській армії. В період УНР (1917-1921 рр.) стає старши­ною петлюрівської армії.

Після падіння Української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші, де в 1922-1923 рр. разом з Ю. Дараганом, М. Чирським, М. Гривою видавав щомісячник «Веселка». У 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Цього ж року в м. Подєбради закінчив Українську господарську академію і працює інженером у Варшаві й Празі. Активно друкується в галицькій та еміграційній періодиці, зокрема в «Літературно-науковому віснику», «Віснику», часописі «Ми» тощо. У Варша­ві й Празі знайомиться і зближається з ідеологом українського інтегрального націоналізму Дмит­ром Донцовим, письменником та історіософом Юрієм Липою, поетами Юрієм Кленом, Олексою Стефановичем та іншими і стає найбільш одіозною постаттю в культурному житті української емі­грації. Після Другої світової війни входить до МУРу (Мистецького українського руху) і деякий час мешкає в Німеччині, викладає математику в українській гімназії в м. Реґенсбурґ. Наприкінці 40-х років переїздить до СІЛА і мешкає в Нью-Йорку. Помер 16 лютого 1968 р. і похований в «україн­ському пантеоні» у Баунд Бруку в Нью-Джерсі.

Його перу належать 10 поетичних збірок — «Стилет і стилос» (1925 р.), «Гербарій» (1926 р.), «Земля й залізо» (1930 р.), «Земна Мадонна» (1934 р.), «Перстень Полікрата» (1939 р.), «Влада» (1951 р.), «П’ята симфонія» (1954 р.), «Остання весна» (1954 р.), «Серпень» (1959 р.), «Перстень і посох» (1972 р., видана після смерті), а також «Книга спостережень» у 2-х томах, що містить літе­ратурознавчі, культурологічні, літературно-критичні та публіцистичні статті й есе, котрі друкува­лися в еміграційних часописах. Творча спадщина Є. Маланюка в повному обсязі поки не видана.

У світоглядному плані поезія і проза (есеїстика) Є. Маланюка становлять одне ціле. Найголо­внішою, стрижневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело твор­чості Є. Маланюка. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починав­ся циклом «Держава Жовтня», і до останнього вірша «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мо­тив» поезії Маланюка. Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжво­єнного часу, підсумована збіркою «Вибрані поезії» (1943 р.), і доробок, написаний після Другої світової війни.

У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничий «державницький» харак­тер, наближення й викликання апокаліптичних візій, у яких має очиститися й воскреснути Україна.

Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши тра­гедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумисне позбавленого ліризму «дер­жавного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї держав­ності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Маланюка. На вершині ієрар­хії— Бог, вища справедливість, вищий суддя; поет — ланка між Богом і землею, Україною, тво­рець вертикального виміру степової, площинної Батьківщини, натхненник її нової державної історії:

Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
 

Історизм поезії Є. Маланюка тісно пов’язаний з географізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої батьківщини до великої. Географія України явлена в ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана в географію, «виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-географічного «прокляття степом», яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу лю­дини, витвореному нею. Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом, адже вона — звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:

Стомившись бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров,
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми тепер ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Голем —
Мертвечино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
И хрестом своїм ми ідола розколем.
 

Позиція Євгена Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуго­вує ніяким партійним доктринам. У полі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від Тичини до Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об’ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібра­ли незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне.

Могутній розум та винятково прониклива інтуїція Є. Маланюка, якими він був наділений, бу­ли спрямовані на осмислення України — її минулого та сучасного. Він був аристократом духу, а тому й не міг змиритися з упослідженістю Батьківщини. Для того щоб допомогти їй вийти з безче­стя, він зробив усе, що може зробити людина його масштабу, — заглибившись в історію, віднай­шов і показав головні причини негараздів. Дав діагноз хвороби, що підточувала національний ор­ганізм — «малоросійство». Попередив, що в роки державності (він вірив у неї попри все) ця про­блема лишиться найголовнішою для «державних мужів». Прогноз виявився точним.

Перша збірка Є. Маланюка мала назву «Стилет і стилос» (1925 р.).

Стилет — це символ боротьби, символ дії... Це вітер, рух, напружені м’язи, стиснений на ру­ків’ї п’ястук. Стилос — це світ мистецтва і краси, це світ захоплення гріховною красою...

Назва збірки надзвичайно глибока. Учорашній вояк УНР відкладає тригранний клинок, сти­лет, і бере до рук мирне перо — стилос (загострена паличка, якою користувалися давні поети і лі­тописці). Це не тільки протиставлення. Це світогляд Євгена Маланюка, що став на герць за свою націю, бо прагнув жаром залізних слів випалити рабську сльозу малороса і показати світу — ось він, справжній українець. Це протиставлення. З одного боку:

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком і хропе гуртом.
 

А з другого:

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
 

Меч вояка за державність України поет змінив на перо. Але мирний стилос у його руках стає стилетом. Уся збірка — це життєва програма Євгена Маланюка.

Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
 

Поет підкреслює, що боротьба не припинялася: вона триває, тільки зброєю стає слово.