Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_dvoe_nad_prirvoy.docx)Volodymyr_malyk_dvoe_nad_prirvoy.docx413 Кб1404
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_dvoe_nad_prirvoy.fb2)Volodymyr_malyk_dvoe_nad_prirvoy.fb21270 Кб1238

 

Малик Володимир

Двоє над прірвою

Розділ пер­ший 

1

У ба­раці бу­ло тем­но й за­душ­но. Зму­чені в’язні по­рину­ли у важ­кий, без­про­буд­ний сон. Тіль­ки один в’язень — Во­лодя Бу­лато­вич — ніяк не міг зас­ну­ти. Ле­жав горілиць на верхніх на­рах і, прик­лавши вог­ку до­лоню до га­рячої що­ки, що зду­лася від уда­ру блок­фю­рера, прис­лу­хав­ся, як ниж­че ліво­го ву­ха щось ниє, сіпає, пуль­сує, гос­трим бо­лем про­никає до са­мого сер­ця.

До то­го ж нес­тер­пно хотіло­ся їсти. Бо хіба си­тий бу­деш від півчер­па­ка смер­дю­чої брук­вя­ної юш­ки, яку, мов со­баці, хлюп­ну­ли в мис­ку ще о сь­омій го­дині ве­чора?

Ось ці два по­чут­тя — бо­лю й го­лоду — тер­за­ли юна­ка все дуж­че й дуж­че, і він лед­ве стри­мував­ся, щоб не зас­тогна­ти, не схо­пити­ся з нар. Од­нак мов­чав і не схоп­лю­вав­ся. Терпів. Бо за по­рушен­ня тиші й по­ряд­ку в нічний час блок­фю­рер зап­ро­торить у кар­цер чи відбе­ре пай­ку хліба, яко­го й так мов кіт нап­ла­кав, а як­що за­хоче роз­пра­вити­ся на місці, то прос­то за­топить ку­лацю­гою в зу­би…

Тіль­ки десь да­леко за північ, зовсім зму­чений і зне­силе­ний, відчув, як на нь­ого важ­кою хви­лею на­котив­ся нес­покій­ний, кош­марний сон.

Та пос­па­ти не по­щас­ти­ло.

У блок рап­том увірвав­ся як зав­жди роз­дра­това­ний блок­фю­рер, чер­во­нопи­кий, з дов­ги­ми, мов у го­рили, ру­ками есесівець Фріц Нуш­ке. Увімкнув світло і, що­сили грюк­нувши важ­ким гу­мовим би­чем по до­щано­му сто­лу, за­гор­ло­панив:

— А­уф­штеєн! Вста­вай­те! Одя­гай­те­ся!.. Та швид­ше, брудні свині! Даю од­ну хви­лину! Ль­ос!

Удар би­ча й люті ви­гуки; що на­гаду­вали рик хи­жого звіра, мог­ли б роз­бу­дити і мер­тво­го. Тож не див­но, що гефтлінги враз зіско­чили зі своїх твер­дих, на­битих тир­сою й со­ломою па­перо­вих мат­раців і, штов­ха­ючи один од­но­го у вузь­ких про­ходах між на­рами, по­чали га­ряч­ко­во на­тягу­вати на се­бе сму­гасті шта­ни та ро­би, взу­вати­ся у голь­цшу­ги — че­реви­ки на де­рев’яних підош­вах. Поспіша­ли, ха­пали­ся.

Во­лодя поспішав теж.

За хви­лину в блоці за­пану­вала ти­ша. Всі сто­яли на про­ході, побіля нар, з ос­тра­хом жду­чи: що бу­де далі?

Нуш­ке мов­чав теж.

І ста­рожи­ли бло­ку, і ті, хто пот­ра­пив у кон­цтабір не­щодав­но, не­навиділи блок­фю­рера лю­тою не­навис­тю.

І бу­ло за що!

Цей нез­граб­ний ви­родок з би­чачою шиєю, ве­лики­ми ку­лака­ми-дов­бешка­ми і про­низ­ли­вими чор­ни­ми очи­ма своїм катівсь­ким виг­ля­дом незмінно на­ганяв страх на в’язнів. Зва­ли й­ого не інак­ше, як ду­шогу­бом. Од­ним уда­ром би­ча він уби­вав лю­дину, ку­лаком роз­тро­щував ще­лепу, а під час вис­нажли­вої ро­боти в ка­мено­лом­нях нерідко роз­ва­жав­ся тим, що тих­цем, мов­би не­наро­ком, зіштов­ху­вав з ус­ту­пу гранітну бри­лу — та з грю­котом летіла до­низу. І го­ре бу­ло то­му, хто не всти­гав ухи­лити­ся від неї!

Зви­чай­но, такі звірячі вчин­ки трап­ля­лися не щод­ня. За­те май­же зав­жди він зна­ходив привід, щоб по­мучи­ти ко­го-не­будь, і в ць­ому ви­нахідли­вості й­ого не бу­ло меж. То ввірветь­ся вночі в блок і під виг­ля­дом пе­ревірки чи об­шу­ку підніме стом­ле­них в’язнів, які щой­но пос­ну­ли, і три­має їх у нап­рузі го­дину чи півто­ри, так що потім ніхто до ран­ку не мо­же скле­пити очей; то влаш­тує ко­му-не­будь хо­лод­ний душ — ранньої вес­ни, во­сени чи навіть узим­ку влас­но­руч­но по­ливає го­лого з бранд­спой­та кри­жаною во­дою; то у но­вач­ка зап­римітить у роті зо­лотий зуб і слю­сар­ни­ми щип­ця­ми вир­ве й­ого; а то, щоб роз­ва­жити­ся, а го­лов­не, щоб за­лиши­ти увесь блок без їжі, при­несе під час обіду здох­ло­го па­цюка і, ве­село ги­гочу­чи, жбур­не й­ого у ба­чок з ба­лан­дою.

— Фляйш! М’ясо! Шмект! Смач­но! Га-га-га!..

Що ж при­думав він сь­огодні?

Всі зав­мерли — і не во­рух­нуть­ся.

Всі, окрім од­но­го.

У відда­лено­му кут­ку ба­рака, біля завіше­ного чор­ним мас­ку­валь­ним па­пером вікна, у зловісній нап­ру­женій тиші все ще вов­ту­зив­ся, одя­га­ючись, ста­рий фран­цуз Жан. На й­ого гру­дях, як­раз нав­про­ти сер­ця, чер­воніє вінкель політич­но­го в’яз­ня. Скром­ний па­ризь­кий клерк до­пома­гав макі, фран­цузь­ким пар­ти­занам, був схоп­ле­ний гес­тапівця­ми і зап­ро­торе­ний у цей жах­ли­вий табір.

Зі всіма у блоці він був ввічли­вий, чем­ний, навіть із “зе­лени­ми”. До кож­но­го ста­вив­ся лагідно і звер­тався так, ніби то був не в’язень, а ба­жаний клієнт, яко­го мав об­слу­жити.

— Мосьє?..

Ху­дющий, вис­на­жений, одні кості та шкіра, дов­го­теле­сий Жан да­рем­но на­магав­ся вуз­лу­вати­ми по­даг­рични­ми паль­ця­ми зас­тебну­ти ґуд­зи­ки своєї сму­гас­тої, мов зеб­ра, за­широ­кої для нь­ого ро­би. Пальці не слу­хали­ся, мов­би за­дубіли на мо­розі,— і від то­го він ще біль­ше поспішав і нер­ву­вав.