Володимир Малик - Двоє над прірвою

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_dvoe_nad_prirvoy.docx)Volodymyr_malyk_dvoe_nad_prirvoy.docx413 Кб2235
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_dvoe_nad_prirvoy.fb2)Volodymyr_malyk_dvoe_nad_prirvoy.fb21270 Кб2495

 

Малик Володимир

Двоє над прірвою

Розділ пер­ший 

1

У ба­раці бу­ло тем­но й за­душ­но. Зму­чені в’язні по­рину­ли у важ­кий, без­про­буд­ний сон. Тіль­ки один в’язень — Во­лодя Бу­лато­вич — ніяк не міг зас­ну­ти. Ле­жав горілиць на верхніх на­рах і, прик­лавши вог­ку до­лоню до га­рячої що­ки, що зду­лася від уда­ру блок­фю­рера, прис­лу­хав­ся, як ниж­че ліво­го ву­ха щось ниє, сіпає, пуль­сує, гос­трим бо­лем про­никає до са­мого сер­ця.

До то­го ж нес­тер­пно хотіло­ся їсти. Бо хіба си­тий бу­деш від півчер­па­ка смер­дю­чої брук­вя­ної юш­ки, яку, мов со­баці, хлюп­ну­ли в мис­ку ще о сь­омій го­дині ве­чора?

Ось ці два по­чут­тя — бо­лю й го­лоду — тер­за­ли юна­ка все дуж­че й дуж­че, і він лед­ве стри­мував­ся, щоб не зас­тогна­ти, не схо­пити­ся з нар. Од­нак мов­чав і не схоп­лю­вав­ся. Терпів. Бо за по­рушен­ня тиші й по­ряд­ку в нічний час блок­фю­рер зап­ро­торить у кар­цер чи відбе­ре пай­ку хліба, яко­го й так мов кіт нап­ла­кав, а як­що за­хоче роз­пра­вити­ся на місці, то прос­то за­топить ку­лацю­гою в зу­би…

Тіль­ки десь да­леко за північ, зовсім зму­чений і зне­силе­ний, відчув, як на нь­ого важ­кою хви­лею на­котив­ся нес­покій­ний, кош­марний сон.

Та пос­па­ти не по­щас­ти­ло.

У блок рап­том увірвав­ся як зав­жди роз­дра­това­ний блок­фю­рер, чер­во­нопи­кий, з дов­ги­ми, мов у го­рили, ру­ками есесівець Фріц Нуш­ке. Увімкнув світло і, що­сили грюк­нувши важ­ким гу­мовим би­чем по до­щано­му сто­лу, за­гор­ло­панив:

— А­уф­штеєн! Вста­вай­те! Одя­гай­те­ся!.. Та швид­ше, брудні свині! Даю од­ну хви­лину! Ль­ос!

Удар би­ча й люті ви­гуки; що на­гаду­вали рик хи­жого звіра, мог­ли б роз­бу­дити і мер­тво­го. Тож не див­но, що гефтлінги враз зіско­чили зі своїх твер­дих, на­битих тир­сою й со­ломою па­перо­вих мат­раців і, штов­ха­ючи один од­но­го у вузь­ких про­ходах між на­рами, по­чали га­ряч­ко­во на­тягу­вати на се­бе сму­гасті шта­ни та ро­би, взу­вати­ся у голь­цшу­ги — че­реви­ки на де­рев’яних підош­вах. Поспіша­ли, ха­пали­ся.

Во­лодя поспішав теж.

За хви­лину в блоці за­пану­вала ти­ша. Всі сто­яли на про­ході, побіля нар, з ос­тра­хом жду­чи: що бу­де далі?

Нуш­ке мов­чав теж.

І ста­рожи­ли бло­ку, і ті, хто пот­ра­пив у кон­цтабір не­щодав­но, не­навиділи блок­фю­рера лю­тою не­навис­тю.

І бу­ло за що!

Цей нез­граб­ний ви­родок з би­чачою шиєю, ве­лики­ми ку­лака­ми-дов­бешка­ми і про­низ­ли­вими чор­ни­ми очи­ма своїм катівсь­ким виг­ля­дом незмінно на­ганяв страх на в’язнів. Зва­ли й­ого не інак­ше, як ду­шогу­бом. Од­ним уда­ром би­ча він уби­вав лю­дину, ку­лаком роз­тро­щував ще­лепу, а під час вис­нажли­вої ро­боти в ка­мено­лом­нях нерідко роз­ва­жав­ся тим, що тих­цем, мов­би не­наро­ком, зіштов­ху­вав з ус­ту­пу гранітну бри­лу — та з грю­котом летіла до­низу. І го­ре бу­ло то­му, хто не всти­гав ухи­лити­ся від неї!

Зви­чай­но, такі звірячі вчин­ки трап­ля­лися не щод­ня. За­те май­же зав­жди він зна­ходив привід, щоб по­мучи­ти ко­го-не­будь, і в ць­ому ви­нахідли­вості й­ого не бу­ло меж. То ввірветь­ся вночі в блок і під виг­ля­дом пе­ревірки чи об­шу­ку підніме стом­ле­них в’язнів, які щой­но пос­ну­ли, і три­має їх у нап­рузі го­дину чи півто­ри, так що потім ніхто до ран­ку не мо­же скле­пити очей; то влаш­тує ко­му-не­будь хо­лод­ний душ — ранньої вес­ни, во­сени чи навіть узим­ку влас­но­руч­но по­ливає го­лого з бранд­спой­та кри­жаною во­дою; то у но­вач­ка зап­римітить у роті зо­лотий зуб і слю­сар­ни­ми щип­ця­ми вир­ве й­ого; а то, щоб роз­ва­жити­ся, а го­лов­не, щоб за­лиши­ти увесь блок без їжі, при­несе під час обіду здох­ло­го па­цюка і, ве­село ги­гочу­чи, жбур­не й­ого у ба­чок з ба­лан­дою.

— Фляйш! М’ясо! Шмект! Смач­но! Га-га-га!..

Що ж при­думав він сь­огодні?

Всі зав­мерли — і не во­рух­нуть­ся.

Всі, окрім од­но­го.

У відда­лено­му кут­ку ба­рака, біля завіше­ного чор­ним мас­ку­валь­ним па­пером вікна, у зловісній нап­ру­женій тиші все ще вов­ту­зив­ся, одя­га­ючись, ста­рий фран­цуз Жан. На й­ого гру­дях, як­раз нав­про­ти сер­ця, чер­воніє вінкель політич­но­го в’яз­ня. Скром­ний па­ризь­кий клерк до­пома­гав макі, фран­цузь­ким пар­ти­занам, був схоп­ле­ний гес­тапівця­ми і зап­ро­торе­ний у цей жах­ли­вий табір.

Зі всіма у блоці він був ввічли­вий, чем­ний, навіть із “зе­лени­ми”. До кож­но­го ста­вив­ся лагідно і звер­тався так, ніби то був не в’язень, а ба­жаний клієнт, яко­го мав об­слу­жити.

— Мосьє?..

Ху­дющий, вис­на­жений, одні кості та шкіра, дов­го­теле­сий Жан да­рем­но на­магав­ся вуз­лу­вати­ми по­даг­рични­ми паль­ця­ми зас­тебну­ти ґуд­зи­ки своєї сму­гас­тої, мов зеб­ра, за­широ­кої для нь­ого ро­би. Пальці не слу­хали­ся, мов­би за­дубіли на мо­розі,— і від то­го він ще біль­ше поспішав і нер­ву­вав.

— Прок­ляття! — за­ревів блок­фю­рер. — Ти ще дов­го бу­деш там пор­па­тися?

Ве­лика дов­гаста го­лова ста­рого, ва­гу якої лед­ве три­мала тон­ка змор­шку­вата шия, хит­ну­лася, мов ма­ят­ник, тон­кий галль­ський ніс ви­дав­ся на­перед, ніби дзь­об, а в зму­чених вицвілих очах зас­тиг хо­лод­ний жах.

— Я за­раз, мосьє… Я за­раз, — про­шепотіли й­ого без­кровні бліді гу­би. — Айн мо­мент! Од­ну хви­лин­ку!

— Айн мо­мент! — пе­рек­ри­вив й­ого Нуш­ке і зно­ву про­ревів: — Пас­кудний жаб­ник! Я нав­чу те­бе, як ви­кону­вати мої на­кази! Й­ди-но сю­ди!

Ста­рий ви­дибав із сво­го за­кут­ка і, мну­чи в руці шап­ку, зу­пинив­ся кроків за два пе­ред блок­фю­рером. Вкло­нив­ся.

— Мосьє?..

В ту ж мить свис­нув бич і впав на об­тягну­тий жов­та­во-пер­га­мен­тною шкірою го­лий че­реп не­щас­но­го клер­ка.

Та­кого уда­ру не вит­ри­мав би ніхто. Ста­рий з гур­ко­том упав до­долу.

При­голом­шені в’язні заніміли. їхні пог­ля­ди при­кипіли до то­нень­кої смуж­ки крові, що витіка­ла з роз­тро­щеної го­лови фран­цу­за і, мов змій­ка, зви­вала­ся по нерівній це­ментній підлозі. Во­на по­волі наб­ли­жала­ся до блис­ку­чих хро­мових чобіт Нуш­ке, і він зму­шений був відсту­пити на­зад.

— Под­лец! — рап­том дзвінко про­луна­ло у нь­ого за спи­ною ко­рот­ке гнівне сло­во, ви­мов­ле­не по-росій­ськи.

Нуш­ке швид­ко ог­ля­нув­ся. Зви­чай­но, він не ро­зумів зна­чен­ня то­го сло­ва, але вже те, що хтось посмів ви­гук­ну­ти в та­ку хви­лину й по­руши­ти гнітю­чу ти­шу, він розцінив, як про­тест. Очі й­ого враз блис­ну­ли, ту­га шия наб­рякла й по­чер­воніла від гніву.

— Хто?

У відповідь — жод­но­го зву­ку.

— Хто?

Зно­ву ніякої відповіді.

Во­лодя і ті хто сто­яв на пра­вому крилі, за спи­ною у блок­фю­рера, ба­чили, що ви­гук­нув но­вень­кий. При­був він з тран­спор­том зі схо­ду тіль­ки вчо­ра, пізно вве­чері. Ні з ким не всту­па­ючи в роз­мо­ву, сів на вка­зане ста­рос­тою місце на нижніх на­рах, міцно стис­нув на колінах не­величкі ку­лаки і так про­сидів до ночі. На виг­ляд мав років п’ят­надцять. Зрос­ту не­висо­кого. Й­ого по-ди­тячо­му ніжно­го об­личчя ще ні ра­зу не тор­ка­лося ле­зо брит­ви. З ши­роко­го коміра ро­би си­рот­ли­во виг­ля­дала тон­ка біла ший­ка… Хлоп­чись­ко та й годі!.. Ра­зом з усіма він ліг мов­чки спа­ти і ось те­пер — відзна­чив­ся… Підпи­сав сам собі смер­тний ви­рок! Ад­же Нуш­ке все од­но дізнаєть­ся, хто ви­гук­нув і що. Не за­раз, зви­чай­но, бо, по­бо­юючись роз­пла­ти, жо­ден з таємних до­нощиків не посміє в при­сут­ності всь­ого бло­ку до­нес­ти, а зав­тра чи після­зав­тра знай­деть­ся негідник, кот­рий до­несе, — і тоді но­вень­ко­му ка­пут! Тим або іншим спо­собом Ду­шогуб роз­пра­вить­ся з ним…

Во­лодя з жа­хом і жа­лем ди­вив­ся на бліде, за­кам’яніле об­личчя хлоп­ця. Хто він? Звідки?.. Як пот­ра­пив сю­ди цей підліток? Очі сірі. Пог­ляд упер­тий… Хлоп­че, хлоп­че, навіщо ж ти так не­обач­но бов­кнув? Ко­му тут потрібна твоя по­каз­на сміливість? Чи це про­яв відчаю, ко­ли для лю­дини вже все од­но і во­на при­готу­вала­ся до найгіршо­го що мо­же бу­ти?

— Хто? — втретє про­луна­ло зловісне за­питан­ня.

Зно­ву ніхто не обізвав­ся.

Нуш­ке ос­ка­женів.

— Брудні свині! Я нав­чу вас по­важа­ти табірне на­чаль­ство! Ось маєте! Ось маєте! — Він по­чав си­пати уда­ри нап­ра­во і наліво. — Шко­да, ма­ло ча­су! Та все од­но я зму­шу ска­зати, яка сви­ня посміла по­руши­ти по­рядок у блоці!

Нуш­ке не роз­би­рав, ко­го бив і по чо­му. Луп­цю­вав усіх підряд. Во­лодю вперіщив по пле­чах і по спині. Й­ого сусідові то­рох­нув по го­лові — аж той за­точив­ся на на­ри. Треть­ому влу­чив у що­ку, і на ній відра­зу зду­лася си­ня ба­саму­га… Відхи­ляти­ся від уда­ру бу­ло вкрай не­без­печно: та­кого ка­по, що сто­яв на­пого­тові по­заду блок­фю­рера, міг за­бити до смерті.

Сто­гони, зой­ки, ви­ляс­ки би­ча зміша­лися з лю­тою лай­кою, яку ви­вер­гав Нуш­ке.

І тут тра­пило­ся зовсім нес­подіва­не. На­перед вис­ту­пив но­вень­кий і за­явив:

— При­пиніть ек­зе­куцію! Ви­нен я!

Нуш­ке опус­тив ру­ку, витріщив очі.

— Ти, ма­лий?

— Так, я.

— Дон­нер вет­тер! Нев­же ти га­даєш, що гос­подь бог да­рував тобі два жит­тя на цій грішній землі? То я му­шу роз­ча­рува­ти те­бе! — і уперіщив сміль­ча­ка по пле­чах. — Що ти ска­зав? Та швид­ше, бо у нас зовсім ма­ло ча­су.

Но­вень­кий здвиг­нув пле­чима.

— Нікс фер­штейн… Я по-німець­ки не ро­зумію.

— Ти ви­гук­нув сло­во “под­лез”… Що во­но оз­на­чає? — спи­тав Нуш­ке, тро­хи пе­рек­ру­тив­ши у ви­мові росій­ське сло­во “под­лец”.

Сторінка 1 з 46 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 > У кінець >>

Пошук на сайті: