Володимир Малик - Слід веде до моря

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2123
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб2173

 

Во­лоди­мир Ма­лик 
Слід веде до моря

Час­ти­на пер­ша 
НО­ВАЧОК

НЕЗ­НАЙ­ОМИЙ 


 

Смер­ка­лося.

Юр­ко Ро­маню­та сто­яв з по­рожніми відра­ми біля во­догінної ко­лон­ки на розі Підгірної і Сте­пової й на­магав­ся впізна­ти чо­ловіка, який піднімав­ся ву­лицею вго­ру, уваж­но роз­гля­да­ючи бу­дин­ки за до­щани­ми пар­ка­нами.

Хто б це міг бу­ти? Дядь­ко Федір?.. У нь­ого та­кий са­мий сірий плащ… Але ж він, здаєть­ся, ниж­чий і зав­жди но­сить ка­пелю­ха. А цей — у кар­та­тому кар­тузі, на­суну­тому на ло­ба. Мо­же, то но­вий квар­ти­рант ба­бусі Мар­фи? Кот­рий пра­цює в ге­оло­горозвіду­вальній групі… Але ж ні! У то­го швид­ка рівна хо­да, а цей іде важ­ко, пе­рева­лю­ючись з но­ги на но­гу і нез­граб­но роз­ма­ху­ючи ру­ками.

Та рап­том Юр­ко зди­вував­ся: невідо­мий зу­пинив­ся пе­ред бу­дин­ком Онуфрія Гле­чика, у яко­го во­ни з ма­мою най­ма­ли кімна­ту, заг­ля­нув че­рез пар­кан на подвір'я, ще раз по­дивив­ся на но­мер, пор­жавілий від не­годи, і зник у хвіртці.

«Мо­же, хтось до ма­ми? — май­ну­ла у хлоп­ця дум­ка. — А ма­ма на ро­боті, на нічно­му чер­гу­ванні в лікарні…»

Він не га­ючись наб­рав во­ди і поп­ря­мував до­дому.

Із-за яб­лу­невих садів по­волі схо­див срібляс­тий мо­лодик. Мед­вя­но пах­ло буй­не шу­мовин­ня вес­ня­ного цвіту.

На подвір'ї не бу­ло ніко­го. Тітка Ган­на ще не по­вер­ну­лася з ма­гази­ну. От­же, гос­тя, ма­буть, зустрів сам Онуфрій Іва­нович. Він, вид­но, поспішно ки­нув­ся й­ому на­зустріч, бо зім'яте ліжко на ве­ранді не зас­те­лене, а ков­дра спов­зла на підло­гу.

Став­ля­чи в кухні відро на ослін, Юр­ко не­нав­мисне бряз­нув дуж­кою, На той брязкіт відчи­нили­ся двері з кімна­ти, і на по­розі виріс Онуфрій Іва­нович, не­моло­дий, ли­сий, з об­висли­ми що­ками, за­рос­ли­ми си­вува­тою ще­тиною. Ог­рядний живіт, об­тягну­тий сірою со­роч­кою на­випуск, пе­реви­сав че­рез ву­зень­кий чор­ний ремінь.

Гос­по­дар нас­то­роже­но гля­нув на Юр­ка і щіль­но при­чинив за со­бою двері.

— Ть­оті Ган­ни ще не бу­ло? — за­питав, ниш­по­рячи пог­ля­дом по кухні.

— Ні, не бу­ло, — відповів Юр­ко і до­дав: — Мені зда­лося, що на подвір'я до нас зай­шов який­сь чо­ловік…

В ма­лень­ких очах Онуфрія Іва­нови­ча, що сто­рож­ко виг­ля­дали з-під острішку­ватих брів, май­нув пе­реляк. Але го­лос проз­ву­чав твер­до.

— Чо­ловік?.. То, ма­буть, тобі зда­лося, бо ніяко­го чо­ловіка я не ба­чив. Мо­же, до сусідів хто завітав, а ти зда­леку не роз­гледів?..

«Див­но, — по­думав хло­пець. — Я не міг по­мили­тись. Той нез­най­омець за­ходив са­ме до нас, а не до сусідів».

— Ти ось що, Юр­ко, — про­мовив пе­рего­дя Онуфрій Іва­нович, — збігай до лар­ка — ку­пи мені ци­гарок… Усі як­раз вий­шли.

Він поспішно за­сунув тов­сту ру­ку в ки­шеню пом'ято­го галіфе і ви­тяг­нув кіль­ка мо­нет.

По­вер­нувшись з ци­гар­ка­ми, хло­пець зас­тав Онуфрія Іва­нови­ча на ве­ранді схвиль­ова­ного. Й­ого си­те об­личчя ста­ло брез­клим і блідим. Він хо­див з кут­ка в ку­ток, по­тира­ючи важкі, наб­ряклі ку­лаки. В блис­кучій ли­сині, як у дзер­калі, відби­вало­ся світло елек­трич­ної лам­почки.

Помітив­ши зди­вова­ний пог­ляд хлоп­ця, він ви­хопив у нь­ого з рук ци­гар­ки і роз­дра­това­но ки­нув:

— Іди геть! Не кру­тись пе­ред очи­ма!

Юр­ко об­ра­зив­ся й пішов до своєї кімна­ти. Не вми­ка­ючи світла, ви­пив склян­ку хо­лод­но­го мо­лока з хлібом, пос­те­лив­ся, ліг спа­ти.

Вранці й­ого роз­бу­дила тітка Ган­на. Во­на своїх дітей не ма­ла і за ко­рот­кий час прив'яза­лась до Юр­ка і до й­ого ма­тері. Це во­на і на­поляг­ла, щоб узя­ти квар­ти­рантів. Прав­да, у неї бу­ла на це ще й інша при­чина. Во­на сподіва­лася, що чо­ловік-грубіян у при­сут­ності чу­жих лю­дей стри­мува­тиме се­бе і не підніма­тиме рук на неї, як це час­то трап­ля­лося раніш.

— Вста­вай, Юр­чи­ку… По­ра. Дядь­ко Онуфрій уже дав­но підвівся і зби­раєть­ся на ро­боту. Та й сніда­нок на столі…

Юр­кові вста­вати не хотілось. Трав­не­ва ніч та­ка ко­рот­ка, що, зда­валось, про­май­ну­ла, як од­на хви­лина. Та він зга­дав, що сь­огодні в школі — вип­ро­буван­ня ра­кети, яку май­стру­вав кіль­ка тижнів, і швид­ко підхо­пив­ся з ліжка.

За вікном проп­ливла ог­рядна пос­тать Онуфрія Іва­нови­ча. Скрип­ну­ла хвіртка — і на подвір'ї зно­ву ста­ло ти­хо.

Поснідав­ши, Юр­ко схо­пив пор­тфель і пом­чав до са­рая, в свою май­стер­ню, де Онуфрій Іва­нович після нас­тирли­вих про­хань ма­тері відвів й­ому місце біля вікон­ця.

Од­нак на две­рях висів важ­кий за­мок. От тобі й маєш! Спізнив­ся… Ад­же Онуфрій Іва­нович зав­жди три­має при собі всі ключі! Не довіряє навіть дру­жині…

Як же діста­тися в май­стер­ню? Ага! Тре­ба тіль­ки прис­та­вити дра­бину до вікон­ця, що ве­де на го­рище, і лазівкою спус­ти­тися вниз.

За хви­лину дра­бина зіп'яла­ся на стіну, вікно бу­ло відчи­нене, і Юр­ко пе­реки­нув но­гу че­рез підвікон­ня. Та рап­том зу­пинив­ся, вра­жений. Пе­ред ним, на бан­тині, висів но­вий сірий плащ. Хло­пець ди­вив­ся на нь­ого, не віря­чи своїм очам.

Збо­ку по­чув­ся шурхіт сіна. Юр­ко мит­тю по­вер­нув го­лову — і зди­бав­ся очи­ма з учо­рашнім нез­най­ом­цем, який, зда­вало­ся, теж не мен­ше за хлоп­ця був вра­жений нес­подіва­ною зустріччю.

Нез­най­омець сидів на торішнь­ому сіні, зас­те­лено­му бай­ко­вою ков­дрою, і нап­ру­жено, про­низ­ли­во вдив­лявся в хлоп­ця. Він був без со­роч­ки. На м'язис­тих гру­дях ви­татуй­ова­но фіоле­тово­го ор­ла з ши­роко роз­плас­та­ними кри­лами, який три­має у па­зурах змію. Гус­те роз­патла­не во­лос­ся спа­дає кош­ла­тими пас­ма­ми на м'ясис­тий змор­шку­ватий лоб.

Якусь мить во­ни мов­чки ди­вили­ся один на од­но­го. Зго­дом нез­най­омець во­рух­нувся, прик­лав па­лець до ро­та.

— Тс-с-с! — А потім до­дав: — Як те­бе зва­ти?

— Юр­ком.

— Ну, от що, Юр­ку, я з міліції і ви­коную од­не ду­же важ­ли­ве зав­дання, про яке, зро­зуміло, не мо­жу тобі нічо­го ска­зати!.. Ніко­му не ка­жи, що ба­чив ме­не тут! А як­що роз­па­тякаєш, то ма­тимеш спра­ву зі мною! А я не люб­лю жар­ту­вати! Зро­зумів?

— Зро­зумів, — ви­дих­нув пе­реля­каний Юр­ко.

— Та, я ду­маю, до ць­ого не дій­де, — пом'як­шив го­лос нез­най­омець. — Ти ж, ма­буть, піонер і сам знаєш, які іноді сек­ретні зав­дання одер­жу­ють співробітни­ки кар­но­го роз­шу­ку… Про них не по­вин­на зна­ти жод­на лю­дина в світі! А то все піде нанівець! От­же, до­мови­лись? Мо­гила?

— До­мови­лись, — ска­зав Юр­ко і швид­ко сков­знув по дра­бині вниз.

Він справді не ска­зав ніко­му ні сло­ва і пішов зра­зу до шко­ли, за­був­ши навіть про ра­кету. На уро­ках був не­уваж­ний, відмо­вив­ся гра­ти в бас­кетбол, зди­вував­ши цим то­варишів, які зна­ли й­ого як за­пек­ло­го бас­кетболіста. З го­лови не й­шов нез­най­омець. Хто він? Що ро­бив на чу­жому го­рищі? Чи знав про нь­ого Онуфрій Іва­нович? А як­що знав, то чо­му вчо­ра вве­чері був та­кий схвиль­ова­ний?

Лед­ве до­чекав­шись ос­таннь­ого дзвінка, Юр­ко пом­чав до­дому. Онуфрія Іва­нови­ча ще не бу­ло з ро­боти. Тітка Ган­на по­рала­ся на кухні.

Дра­бина сто­яла на то­му ж місці, біля вікон­ця, де він за­лишив її вранці. Він швид­ко ви­дер­ся на­гору, заг­ля­нув на го­рище. Ані нез­най­ом­ця, ані пла­ща. Ли­ше прим'яте в кут­ку сіно свідчи­ло, що тут не­дав­но хтось но­чував.

І чо­му він га­дав, що нез­най­омець че­кати­ме на нь­ого? Ад­же у міліції є свої спра­ви, свої тур­бо­ти, і й­ому не­ма чо­го су­шити над ни­ми го­лову!

Юр­ко по­обідав, пе­ре­одяг­нувся і сів за уро­ки. Ма­ти після нічно­го чер­гу­ван­ня у лікарні спа­ла.

Тро­хи зго­дом по­вер­нувся з ро­боти Онуфрій Іва­нович.

Як тіль­ки він зай­шов на подвір'я, Юр­ко відклав набік підруч­ни­ка, обе­реж­но виг­ля­нув з вікна.

Не за­ходя­чи до ха­ти, Онуфрій Іва­нович ру­шив до са­рая, вий­няв з ки­шені в'яз­ку ключів і відімкнув за­мок. Зай­шов­ши все­реди­ну, квап­ли­во при­чинив за со­бою двері.

Те­пер Юр­ко не сумнівав­ся, що гос­по­дар знав про нез­най­ом­ця. Але навіщо й­ого бу­ло пе­рехо­вува­ти на го­рищі? І чо­му той нез­най­омець наз­вався міліціоне­ром? Чи, мо­же, він і справді міліціонер? Але щось не схо­жий. Див­но…

Тим ча­сом Онуфрій Іва­нович вий­шов на подвір'я, зу­пинив­ся пе­ред дра­биною. Щось дов­го роз­ду­мував, потім гук­нув:

— Юр­ку!

Юр­ко вибіг надвір.

— Скіль­ки разів я ка­зав тобі: щось бе­реш — став на місце! Чо­му тут дра­бина стоїть? Ти ла­зив на го­рище?

— Ні, не ла­зив, — схит­ру­вав Юр­ко. — Во­на сто­яла там ще вранці…

— Ти не бре­шеш? Ди­вись мені! А то ви­летиш з матір'ю з квар­ти­ри! Зро­зумів?

Онуфрій Іва­нович час­то ля­кав й­ого цим.

— Зро­зумів, — пох­ню­пив­ся хло­пець, яко­му наб­ридли пов­сякденні прискіпу­ван­ня гос­по­даря. — Я поп­ра­цюю тро­хи в май­стерні.

— Про ме­не, — бур­кнув Онуфрій Іва­нович і пішов до ха­ти.

Юр­ко шмиг­нув до са­рая. На вер­статі, виб­лиску­ючи гла­день­ки­ми алюмінієви­ми бо­ками, ле­жала срібляс­та ра­кета з чер­во­ною зіркою і на­писом: «Старт-1». Це бу­ла Юр­ко­ва гордість. Він ма­тиме що по­дати на шкіль­ну вис­тавку! А там, чо­го доб­ро­го, відбе­руть і на місь­ку. Ра­кета — це не іграш­ка! Не який­сь там па­ровий ко­тел чи елек­трич­ний дзвінок!..

Сторінка 1 з 39 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 > У кінець >>

Пошук на сайті: