Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб1993
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб1880

 

Володимир Малик

Посол Урус-Шайтана

       

       Частина перша

       Дорогою сліз

       

       По гребеню гори йшло двоє. Чорні згорблені постаті різко вимальовувалися на тлі холодного грудневого неба. В сонячній тиші безкрайнього степу сіявся дрібний срібний сніжок, білою наміткою покривав землю, чіплявся за лапатий сухий бур'ян. Замерзла грудкувата дорога раптом круто повернула вниз. Високий виснажений старець лівою рукою тримався за плече підлітка років п'ятнадцяти, а правою опирався на товстий сукуватий костур. Спіткнувшись об грудомаху землі, він мало не застор-чував носом, але хлопець придержав. Велика торба з невибіленого сирового полотна, що теліпалась у старого за спиною, відлетіла і торохнула по худому висохлому тілі. Почувся тихий бренькіт струн.

       - А хай тобі чорт, Яцьку! - гнівно пробурчав старець. - Ведеш мене по якихось горбах та чорториях... Ще кобзу розтовчу і ноги поламаю.

       - Не поламаєте, діду, - спокійно відповів хлопець, шморгнувши посинілим від холоду носом. - Уже недалеко... Ген і Січ видно!

       - Що ти мелеш? Яка Січ? Де?

       - Та перед нами ж!

       - Справді?

       Старий зупинився і витягнув уперед тонку зморшкувату шию, утупивши в синій морозяний простір глибокі чорні ями замість очей. З ям текли сльози.

       В обличчя війнуло вітром.

       Старий враз важко задихав і так міцно вчепірився кістлявими пальцями в поводиреве плече, що той аж помостився від болю. Потім опустився на коліна, скинув кудлату овечу шапку і схилив попелясто-сиву голову в низькому поклоні. З грудей вирвався чи то стогін, чи то плач. Згодом хлопець почув нерозбірливе шамкотіння: старий, мабуть, молився.

       - Ходімо вже, діду! Бо й замерзнемо тута, на цьому щолопку! Продимає ж наскрізь! - заблагав хлопець, утягуючи шию у витертий комір старої свитини. - Знайшли де молитись!.. Чей же не в церкві!

       Але старий мов не чув тих слів. Полою витер заплакане обличчя, підвівся і кілька разів вдихнув повітря, ніби принюхувався до чогось.

       - Справді, Січ! - промовив глухо. - Пахне димом із кузні... Гарячою окалиною несе... Мабуть, ковалі передержали залізо в горні... Та ще свіжоспеченим хлібом... Чуєш, Яцьку?

       Яцько промовчав: він нічого не чув. Лише насмішкувато покрутив головою. І вигадає ж таке старий! Окалина! Свіжоспечений хліб! Та до Січі ще добрих п'ять верст! Попомахаєш костуром! По-похукаєш у закоцюблі руки, най їх мамі!.. Хоч би рукавиці які-небудь, то якось би терпів! А то хоч плач! У пучки зашпори зайшли:

       болять, мов поодрубувані... А навкруги - голий степ. Вітрець невеликий, а пронизує до кісток!

       - Ну, чого ж мовчиш? - розсердився старий. - Чи, може, обманув мене, шибенику, що вже Січ видно? Га? Покепкував з незрячого?

       - Була б охота, - буркнув Яцько. - Сам до неї поспішаю, мов до матінки.

       - А може, то й не Січ? - засумнівався старий, - Скажи мені, ти бачиш там ріку в улоговині?

       - Та кажу ж вам - Січ!.. Гоно - Дніпро виблискує молодим льодком проти сонця. Чи водою, - хто його розбере звідси... Блищить, мов срібло!.. А на півострові - фортеця. Добре бачу стіни високі з гострим частоколом. І вежу над ворітьми... Тільки не розберу, що там усередині понабудовано. Далеко. Та й вітер сльозу нагонить, най би його шляк трафив! - і Яцько кулаком протер очі.

       Старий тремтів, як у лихоманці:

       - А церкву... церкву посеред фортеці... бачиш?

       - Ще б пак! Он як виблискує золоченими банями!

       - Це - вона! Мати наша... Січ! - прошепотів старий і направив чорні діри в той бік, де, на його думку, мала бути козацька фортеця. - Добрався-таки! Аж через двадцять п'ять років, а добрався!.. Сліпий, немічний, нікчемний... Та все ж помру серед свого товариства!

       Його довга худа постать ніби застигла на тлі синього кеба. Старий чимось скидався на велетенського птаха: і простягнута вперед, мов крило, рука, і великий гачкуватий ніс, і тонкі ноги у білих полотняних штанях, - достоту немічний птах видерся на скелю, щоб з неї, мов з висоти пташиного лету, востаннє глянути на рідну землю, яку мав покинути.

       - А перед фортецею що? Чи є там слобідка? - допитувався він.

       - Є. Мов село, велике і файне.

       - Справді Січ! - Старий заметушився, заспішив і знову схопив хлопця за плече вузлуватою, у синіх прожилках, рукою. - То ходімо ж швидше! Не гаймося! Ходімо!.. Щоб до заходу сонця бути там...

       Яцько підтягнув шлейку торби, що звисала мало не до жижок, стукнув костуром по дзвінкій мерзлій землі, і вони підтюпцем поколивали з гори.

       Корній Метелиця, високий, огряднім запорожець з довгим сивим оселедцем і золотою сережкою у правому вусі, відбивався зразу від трьох - Сікача, Товкача й Арсена Звенигори. В обох руках він мав по шаблі й орудував ними так уміло, дар молодики, хоч і насідали на старого, з острахом поглядали на крицево-сині блискавиці шабель знаменитого на Запорожжі рубаки. Дарма що це лише гра: один необережний рух - і гостре лезо розпанахає руку до кісток, або ковзне по тім'ю.

       Низьке зимове сонце схилялося на захід, за високі, з дубовим частоколом вали січової фортеці і засліплювало очі нападаючих. Хитрий Метелиця навмисне ставив своїх молодих супротивників у невигідне становище. У бою все важить: і вміння вибрати час для нападу, і відступ, коли потрібно, і обманний випад, щоб навести ворога під удар, і місцевість, і освітлення. Усім цим старий козарлюга користувався якнайспритніше, ще й до того кепкував зі своїх учнів.

       - Сікачику, підтягни штани, бо загубиш! А який з тебе до біса козак без штанів? Та очкур затягни міцніше!

       Під сміх і регіт козаків, які юрмилися довкола. Сікач підсмикнув лівою рукою широкі червоні шаровари і, розгніваний, ще завзятіше кинувся вперед. Але могутній удар відразу охолодив його запал: шабля вилетіла з руки і з брязкотом упала на землю. Сікач розгублено зупинився, шкребучи цупкими пальцями виголену до блиску високу потилицю, і, мов ошелешений, заморгав очима.

       А Метелиця не вгавав:

       - Агов, Товкачику, а ти чого розімлів, як лин у юшці? Повертайся моторніше, сучий сину! Козаком будь, а не бевзем неотесаним! - гаркнув він і плазом шаблі оперіщив неповороткого товстуна по широкій спині.

       Той зашпортнувся, як спутаний кінь, плюнув і, витираючи рукавом спітнілого лоба, вийшов з гри.

       Лишився один Арсен Звенигора.

       Метелиця враз споважнів. З лівої руки викинув шаблю. На поораному зморшками і шрамами обличчі набрякли вузлуваті жили. Видно було, що він шанує цього супротивника.

       В юрбі теж поволі затих гамір: тільки тепер починалася справжня гра.

       Звенигора з ходу пішов у наступ - від його удару з шабель віялом бризнули голубі іскри.

       Вищий середнього зросту, гнучкий і тугий, як молодий дубок, з густим темно-русявим закучерявленим чубом, а не з довгим віхтем-оселедцем, - традиційною зачіскою запорожців, - таким був цей молодик. Він розпалився од бою і з ясним веселим усміхом тіснив старого. На його чисто поголеному довгастому обличчі цвів яскравий червінь-рум'янець, а бистрі світло-сірі очі під виразними розльотистими бровами блищали від молодецького захоплення.

       Шаблі не зупинялися ні на мить, під ногами бійців гула поре-пана від морозу земля. Арсенові дуже хотілося якимось сильним чи хитрим ударом обеззброїти Метелицю чи загнати у суточки між куренями, що теж означало б поразку старого. Він не зважав на те, що його сукняна камізелька в двох місцях уже розбатована наскрізь, а лівий рукав білої сорочки зачервонів вище ліктя гарячою кров'ю, - натискав так, що Метелиця змушений був відступати.

       - Іч, сатана, який завзятий! - лагідно басив той: видно, любив козака. - Ну, ну, давай, синку! Почухай боки старому ведмедеві! Але й сам бережись! Хоч ти й молодий, та Метелицю не так легко подолати!.. О-о, я бачу, ти не в жарт заповзявся проштрикнути мені черево! Одначе ж - бійся бога, хлопче!.. Я ж хочу видудлити добрячий коряк чи й два горілки. А якщо ти зробиш у моєму грішному пузі дірку, то мені доведеться тільки ковтати слину, як питимуть інші...

       Огрядний Метелиця вправно відбив шаблю свого молодого супротивника, яка небезпечно наблизилася до його чималенько-го-таки черева. Звенигора відступив на кілька кроків, перевів подих, потім знову пішов у наступ і потиснув старого аж під мазаний, з очеретяною стріхою курінь.

       Глядачі захвилювались. Молоді козаки вигуками і свистом почали підбадьорювати Звеїіигору.

       - Арсене, давай! Сильніше!

       - Випусти дідові Метелиці барило крові! Це йому, старому чортові, не завадить, - менше до молодиць лазитиме!

       - І справді! Поперед нього не потовпишся!

       - Го-го-го! Ха-ха-ха!

       - Так його! Так! Мат-тері його ковінька!

       - А що, діду Метелице, жарко стало? Це тобі не бліх ловити в кожусі! Тут треба шабелькою орудувати!

       Метелиця змахнув рукавом з носа краплю поту. З його широких грудей виривався важкий свист.

       Зате старі козаки, без сумніву, стояли на боці Метелиці. Маленький, темношкірий, висохлий на тараню дідок Шевчик, смикаючи довгого білого вуса, стрибав збоку дрібненькими ніжками, радив своєму другові:

       - Зліва бий, Корнію, зліва! Не піддавайся молокососові, хай йому грець!

       Усі розуміли, що це жарт, що двобій мирно закінчиться біля бочки з горілкою, але, як і всяка гра, поєдинок розпалив пристрасті, і натовп хвилювався не менше, ніж самі бійці.

       Нарешті, притиснутий до стіни. Метелиця кинув шаблю в піхви.

       - Став, чортів сину, кварту горілки за науку! І не дуже задирай носа, що переміг самого Метелицю! - сказав він і лагідно додав: - А все ж бережись ударів зліва!.. Дід Шевчик правильно підмітив...

       - Дякую, батьку, - шанобливо відповів, одягаючись, молодий козак і теж заховав шаблю в піхви. - Матиму на оці... Ще раз дякую за науку! Я радий, що моїм учителем був знаменитий на все Запорожжя козак Метелиця. Ніколи вас не забуду, батьку!.. А щоб ви повірили, що мої слова щирі, ставлю барило горілки - промочимо горло!

       - Ну, це діло боговгодне, - крякнув Метелиця, потираючи руки. - Від чарки та від сварки я ще ніколи в житті не тікав! Особливо, коли випити можна на дурничку! Га-га-га! Чи не так, брате Шевчику?

       Шевчик засміявся беззубим ротом, зморщивши сухий коричневий вид, від чого став схожий на печену грушу.

       Гурт козаків з гомоном, сміхом і жартами потягнув до бочки з горілкою, що стояла посеред майдану. На дубових кілочках, забитих у стовп, висіли дерев'яні ковшики-корці. Поряд з бочкою, на очеретяних матах, лежали купи в'яленої риби: лящ, судак, окунь, крутобокий короп. Тут же, на матах, поміж рибою здіймалися купки нарізаного великими скибками житнього хліба, що лоскотав ніздрі запахом смачної, засмаженої до блиску шкоринки.

       Біля бочки та привабливих для козацького, часто напівголодного живота наїдків походжав рудий, з жаб'ячими'очима корчмар Оме.іько. Опецькувате обличчя його скривилось: знав, що в козаків грошей чортма і вони знову проситимуть у борг. Та й козаків тих - одна жменька! На зиму майже всі потягли по домівках та зимівниках. Зостались самотні бурлаки, парубки та безрідні старі козаки, яким нікуди було податися. На Січі вони всеньку зиму несли військову службу: стояли на чатах, обколювали навкруги фортеці лід, щоб ворог не проник зненацька в Січ, виготовляли порох та зброю.

Сторінка 1 з 42 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 > У кінець >>

Пошук на сайті: