Володимир Малик - Фірман султана

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx317 Кб2395
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2898 Кб2455

 

Володимир Малик

Фірман султана

 

ЧАСТИНА ПЕРША 

НА КАТОРЗI 

      1 

      Каторга - успадковане турками новогрецьке слово, що означа? загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами на каторги в кра?нах Середземномор'я брали рабiв, вiйськових бранцiв та злочинцiв, засуджених до найтяжчих робiт. Усiх цих нещасних приковували до лав або ж з'?днували одним суцiльним ланцюгом, пропущеним помiж забитими в кайдани ногами i примкнутим до кормово? i носово? перегородок мiцними хитромудрими замками. Тут, пiдстьобуванi батогами наглядачiв, веслярi беззмiнне сидiли бiля важких довгих весел, тут iли i спали, тут же часто божеволiли або помирали вiд виснаження i хвороб. 
      Не було страшнiшо? неволi, нiж робота на каторзi. Тому i ввiйшло це слово майже у всi ?вропейськi мови як синонiм нелюдських мук, найтяжчого покарання. 
      До весла невiльники були прикованi по тро?: скраю вiд проходу - Звенигора, посерединi - Спихальський, а Роман Во?нов сидiв третiм, бiля борту, в темному низькому закутку. 
      Так ?х посаджено не випадково. Скраю держално весла ма? найбiльший хiд, тому сюди вибирали наймiцнiших невiльникiв, бо тут доводилося прикладати найбiльше сил. Арсен же виглядiв дужим, м'язистим молодиком. 
      Крайнiм, як правило, найчастiше перепадало вiд наглядача: вони завжди на виду, i кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися вiд його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, i на плечi винуватого зi свистом падав замашний гарапник iз вимочено? в морськiй водi бичачо? шкури. 
      Коли "Чорний дракон" з Босфору вийшов у море i заколивався на його могутнiх грудях, барабан на палубi забив надсаднiше й частiше. Це був знак гребти дужче, швидше. 
      Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих туркiв-в'язнiв, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав: 
      - Мiцнiше гребiть, паршивi свинi! Та разом усi - пiднiмай, опускай! Пiднiмай, опускай! 
      Весла лiтали, мов крила птаха. Монотонне брязкотiли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: вiд свiтанку вже спливло кiлька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував i вистукував - там-та-там, там-та-там!.. Частiше, частiше!.. Вимагав, наказував - греби, греби! Скiльки ? сили в руках - греби! Iнакше... 
      Свистiв над головами гребцiв гарапник i гаряче опiкав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся i не проявляв належно? старанностi. Наглядач був невблаганний. Вiн сам кiлька рокiв провiв за веслом, сам не раз скуштував безжалiсних ударiв, i тепер, боячись утратити вiльнiше i ситiше життя, намагався догодити капудановi-пашi[1] тим, що примушував сво?х колишнiх товаришiв гребти якомога сильнiше. Його гладке обличчя блищало вiд поту: сонце пiдбивалося все вище вгору, i в тiсному примiщеннi для невiльникiв ставало нестерпно душно. Мало допомагало навiть те, що повiдкривали люки, крiзь якi вряди-годи вривалося трохи свiжого повiтря. 
      Абдурахман змахнув з лоба краплини ?дко? вологи, блимнув на Звенигору важким тьмяним оком. Арсен у цей час перекинувся словом зi Спихальським, i дотепна вiдповiдь поляка розвеселила козака. На його вустах з'явилася легка усмiшка. 
      - А-а, новачок, гяурська свиня! Поганий iшак! Смi?шся?.. О нi, ти в мене працюватимеш як слiд! - зарепетував наглядач i кiлька разiв шмагонув невiльника по плечах. 
      Гострий, пекучий бiль пронизав козацьке тiло. Звенигора здригнувся. В очах почорнiло вiд образи. Вiн грiб, як i всi, навiть мiцнiше, бо мав набагато бiльше сили, нiж худi, виснаженi раби, що багато часу провели бiля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, вiн, скiльки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотiли кайдани i боляче врiзалися в ноги. Та все ж кулак, в який Звенигора вклав усю силу, дiстався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув товстого Абдурахмана на вичовгану дерев'яну пiдлогу, - вiн вiдлетiв назад i мiцно стукнувся головою об стiнку. 
      Це сталося так несподiвано, що невiльники перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помiтно втрачати хiд. 
      Абдурахман довго лежав без руху, тiльки зiпав широко роззявленим ротом. Потiм застогнав i розплющив очi. 
      Всi гребцi повернули голови назад i з цiкавiстю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався пiдвестися, але нiяк не мiг i тiльки ошалiло поводив переляканими круглими очима. 
      - На бога, Арсене, що ти наробив! - вигукнув вражений Спихальський i настовбурчив на Звенигору давно не стриженого рудого вуса. - Вiн же, холера ясна, тебе заб'? ниньки! 
      Роман мовчав, але й на його обличчi вимальовувався жах. 
      Звенигора сiв, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумiв, що треба охолонути, заспоко?тись i щось придумати, бо iнакше Абдурахман i справдi заб'?, засiче гарапником до смертi. Однак жодна путяща думка не лiзла йому в голову. Та й що тут придума?ш? До того ж вiд лютi й хвилювання перед очима все ще плавали червонястi кола. 
      Тим часом Абдурахман прочумався i поволi, опираючись спиною об стiну, звiвся на ноги. Каламутним поглядом обвiв нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженнi гребцiв. Здавалося, вiн не розумiв, що з ним сталося i чому невiльники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в головi й досi гули джмелi. 
      Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка гримаса спотворила йому кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука мiцно стиснула рукiв'я гарапника. 
      Вiн ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим щойно закiнчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкiрив бiлi зуби. 
      - Гяурський пес! Невже ти гада?ш, що аллах дарував тобi безсмертя? Ти жорстоко помиля?шся! Твоя смерть - на кiнчику мого гарапника, нещасний! - зловiсне прошепотiв Абдурахман i звiддаля почав люто шмагати Звенигору. - Ось тобi! Ось тобi! Ма?ш!.. 
      Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський i Во?нов зчинили крик. До них при?днались iншi невiльники. Кричали рiзними мовами, бо тут були люди з усiх кiнцiв неосяжно? Османсько? iмперi? та з багатьох сумiжних кра?н. 
      - Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? - почулося з корми. - Ти забув, як сам сидiв бiля опачини? Чекай - настане i для тебе чорний день! 
      - Скажений вiслюк! 
      - Негiдник! Чума б тебе забрала! 
      - Стамбульський злодюга! Розбiйник! 
      Образливi вигуки сипалися зi всiх бокiв, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще бiльше розпалювала його, i вiн, оскаженiвши, бив Звенигору смертним бо?м. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупiт багатьох нiг. Кiлька чоловiк швидко спускалися вниз. 
      - Що тут сталося? Чому не гребуть цi проклятi свинi? - розлiгся гучний владний голос. - Де Абдурахман, гнiв аллаха на його голову! 
      Абдурахман вiдскочив од Звенигори, виструнчився, зiбгавши в руцi гарапника. З обличчя враз злетiв вираз скажено? лютi. Натомiсть усi побачили, як дрiбно тремтять його колiна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисла донизу. 
      - Невiльники збунтувалися, мiй благодiйнику капудан-паша Семестаф, - пролепетав вiн здерев'янiлим голосом. - ?х пiдбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову! 
      Наглядач тицьнув рукiв'ям гарапника в бiк Звенигори. 
      Капудан-паша Семестаф спустився з останнього схiдця i зупинився перед Абдурахманом. Це був високий пiдстаркуватий турок з сивуватою бородою i красивим обличчям, якого не мiг спотворити навiть шрам, що червонiв на щоцi. Позаду капудан-пашi стояли два корабельнi аги. 
      - Хiба у мене на суднi мало батогiв, щоб примусити цей скот працювати як слiд? - похмуро запитав паша Семестаф. 
      - Я саме цим i займався перед вашим приходом, найяснiший пашо, - вклонився Абдурахман. - Але цей гяур ударив мене в обличчя. 
      Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому поглядi не було цiкавостi чи теплоти, - так дивляться на рiч, що невiдомо як попала пiд ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати. 
      - Бунт на кораблi кара?ться смертю. Та не станемо ж ми непокiрливого вiслюка карати на горло, - досить для нього кiлькох ударiв гарапника! Тож усипте цьому негiдниковi так, щоб порозумнiшав, але мав силу тягнути весло. В морi менi потрiбнi гребцi живi, а не мертвi! 
      Та невiльник, на подив пашi, випростався, високо пiдняв голову i доброю турецькою мовою сказав:
      - Шановний паша помиля?ться, вважаючи мене за вiслюка. Хоч я сьогоднi раб, та все ж не втратив людсько? гiдностi, як оця свиня Абдурахман! Тому я волiю краще померти, нiж зносити незаслуженi знущання! 
      Капудан-паша з неприхованою цiкавiстю глянув на невiльника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очi, почувши добiрну мову брудного гяура. 
      - Ти турок? - спитав паша Семестаф. - Як ти тут опинився? 
      - Я купець, ваша милiсть. Мене пiдступно схопили мо? вороги i завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовiрного, вiд якого вiдступиться аллах, хай славиться його iм'я! 
      - Як тебе звати? 
      - Кучук, ефендi. Iбрагiм Кучук, купець i син купця, а тепер - раб нашого найяснiшого падишаха, хай живе вiн десять тисяч лiт! 
      - Гм, це цiкаво, - буркнув паша Семестаф. - I багатий твiй батько? 
      - Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як "Чорний дракон", i поставити на нього гребцiв. 
      - О! - вирвалось у пашi. - Чому ж вiн не викупив тебе? 
      - Вiн не зна?, де я подiвся. А я не можу подати йому звiстки про себе. Як паша догаду?ться, в мо?му становищi це нелегко зробити. До того ж мiй батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистанi, в мiстi Кам'янцi, пiд мурами якого наш звитяжний хондкар[2] уславив себе невиданою вiкторi?ю над невiрними. 
      Звенигора хотiв зацiкавити пашу можливiстю одержати за купецького сина викуп, але з одною метою - забезпечити собi його заступництво перед Абдурахманом, який пала? бажанням засiкти невiльника. Звичайно, рано чи пiзно цей обман викри?ться, i тодi паша, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутн? мало турбувало козака. Головне - уникнути небезпеки зараз. А що буде через рiк чи два, Звенигора не хотiв i думати. 
      - Ну, ось що, ага Кучук, - сказав паша, - ми пливемо в Килiю, i там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звiстку тво?му батьковi. Хай старий готу? грошi. Однак до того часу, поки я напевне не дiзнаюся, що за тебе дадуть, ти сидiтимеш бiля весла i гребтимеш нарiвнi з усiма. Якщо ж проявлятимеш непокiрнiсть, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чу?ш, Абдурахмане? 
      - Чую, ваша милiсть, - зiгнувся в дугу наглядач i спiдлоба зловтiшно глипнув на невiльника. 
      - А тепер за роботу, негiднi свинi! - раптом закричав паша. - Якщо хочете одержати свою миску чорби за роботу!.. Абдурахмане, невже твiй гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слiд? 
      Абдурахман нiби чекав такого наказу. З високо пiднятим гарапником вiн кинувся до веслярiв. Удар! Ще удар! 
      - За весла, проклятi гяури! За весла! 
      Невiльники поспiшно почали гребти. Кожен намагався ухилитися вiд дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного - всiх почастував, окрiм Звенигори, котрого боявся поки що чiпати, не знаючи, як подивиться на це паша. 



      2 

      Днi були тяжкi, а ночi ще тяжчi. Короткий час вiдпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла пiд вiтрилом, якщо дув попутний вiтер, невiльники проводили тут же, на широких лавах. Стомленi нелюдською працею, голоднi, вони довго не могли заснути, - стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю. 
      Звенигору вночi мучили кошмари, обсiдали чорнi думи. Кiлька ночей пiдряд йому снився Гамiд. Страшний, брезклий, з перекошеним вiд лютi обличчям, з виряченими очима, вiн тримав у руцi розпечений до бiлого залiзний прут i цiлився ним козаковi прямо в очi... Прив'язаний вiрьовкою до дерева, Звенигора не мiг нi втекти, нi вiдвернутися. Гострий прут, з якого вiялом бризкали голубi iскри, все ближче, ближче пiдсувався до нього. Вже пашить з нього жаром - ось-ось вiн увiп'?ться в око, i настане вiчна пiтьма! 
      Козаковi чоло рясно всiялося потом. Вiн хоче скрикнути - i не може. Всi м'язи напружилися, вiрьовки врiзалися в тiло... I в останню мить, коли залiзо, зда?ться, от-от штрикне в око, вiн прокида?ться. 
      Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропiння i стогiн невiльникiв. Звенигора полегшено зiтха?, витира? рукавом чоло i вдивля?ться в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силку?ться заснути знову, але не може. В головi ро?м в'ються думки i спогади. Вiн згаду? матiр, сестричку Стеху, дiдуся, якi, напевно, вже втратили надiю побачити його живого, згаду? Златку... Та чи? б обличчя вiн не уявив, якi б картини минулого не спливали перед ним, вiн не мiг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останнi роки життя на каторзi? Невже не трапиться щасливо? нагоди втекти? 
      Звенигора обережно, щоб не розбудити товаришiв, пiдводиться, сiда? на лавi i почина? перебирати в думцi всi можливi варiанти визволення. 
      Нападуть на судно запорожцi - захоплять його. От i вiльний... Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять рокiв - i, врештi, не дiждавшись, загинути у вiдча?? 
      Можна використати Сiркове золото... Але як? Паша Семестаф дiзна?ться - просто вiдбере! Пропаде пояс iз монетами нi за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволi Спихальський i Роман. А такого вiн i в гадцi не ма?. Якшо визволятися, то тiльки разом! 

Сторінка 1 з 36 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 > У кінець >>

Пошук на сайті: