Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_chornyj_vershnyk.docx)Volodymyr_malyk_chornyj_vershnyk.docx426 Кб1308
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_chornyj_vershnyk.fb2)Volodymyr_malyk_chornyj_vershnyk.fb21145 Кб1171

 

Володимир Малик

Чорний вершник

                 

                               Частина перша

                               НАПАД

               

                В останній день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Воїновим та Ненком перебралися по льоду на лівий берег Дніпра і понад Сулою попростували на північ. Поспішали, бо хотіли щедрий вечір зустріти в Дубовій Балці серед своїх.

                Пронизливий холодний вітер люто шмагав їх по обличчях колючим снігом, сліпив очі, танцював і кушпелив навколо, мов зграя відьом і чортів, застилаючи виднокруг густою білястою пеленою.

                Стомлені голодні коні важко брьохалися в імлистій сніговій круговерті, з натугою здиралися на круті горби. А в долинах, у глибоких байраках пурхали по груди в пухкі замети, як у свіже пінисте молоко.

                Вершники теж стомилися і їхали мовчки. Арсен прокладав шлях, пильно вдивляючись у неясні обриси горбів і ледь помітних у безпросвітному мороці гаїв, щоб не збитися з дорогир. Власне, ніякої дороги не було — пробиралися навпростець, манівцями, але ці манівці були козакові добре знайомі, бо не один раз він тут проїздив. Його товариші цілком покладалися на свого проводжатого, — тому понасували башлики на самі очі, понахиляли голови майже до кінських грив і, здавалося, дрімали.

                А хуртовина не вщухала. Небо не просто сіяло снігом. Воно, як велетенський вітряк, тряслося в нестримному гніві й з високості трусило, кидало, жбурляло з-під свого невидимого жорна цілі потоки крижаного борошна, яке зразу ж підхоплював скажений вітрюган і котив понад принишклою землею.

                Арсен щільніше прикрив поли кожуха і, знявши рукавицю, теплою долонею зігнав з брів і вій шорсткий намерзлий сніг. А думкою линув у Дубову Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворічне надвечір'я мати зі Стехою і Златкою готують святкову вечерю, а чоловіки — дідусь Онопрій, Младен, Якуб, Спихальський і Яцько, — упоравшись по господарству, сидять на лавах, за столом та біля лежанки, в якій весело гоготить вогонь, і ждуть щедрівників та щедрівниць.

                Щедрий вечір! Багатий вечір! Цього разу ти будеш особливо радісний у господі старої Звенигорихи. Тільки б щасливо добратися до хутора.

                Потім в уяві спливає прекрасне личко Златки. На її пухких губенятах блукає сумна усмішка, а в темно-синіх очах причаїлося невисловлене запитання — Арсене, любий, коли ж я діждуся тебе? Коли нарешті ти повісиш на кілочок у глухому кутку хатини свою шаблю-розлучницю, коли — надовго, а чи й назавжди — розсідлаєш свого бойового коня і забудеш про нескінченні шляхи-дороги, про криваві січі, про сповнені тривог і небезпек дні й ночі?.. Вона манила до себе звабливим поглядом, стрункою постаттю, білизною зубів і вітряною розмаяністю важкого чорного волосся. Вона кликала своїм ніжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна музика чужих мов і бентежність південних ночей... Златко! Люба моя! Я поспішаю, щоб уже ніколи більше не розлучатися з тобою, щоб навіки назвати своєю і назавжди поєднати наші долі! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб відтепер і до кінця нашого життєвого шляху бути разом, щоб ти не відчувала себе серед цих широких степів відламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що в силах моїх, щоб ти була щасливою, щоб моя земля стала для тебе рідною і дорогою...

                Його думки снувалися б і далі, та їх раптом урвали якісь тривожні звуки, що долинули з глибокої балки. Арсен почекав, поки під'їдуть товариші.

                — Ви чуєте? Здається, десь ірже кінь!

                — Що ж тут — село чи хутір попереду? — спитав Роман.

                — В тім-то й річ, що ні села, ні хутора... О, чуєте?! З балки долинуло ледь чутне в завиванні буревію тривожно-болісне іржання.

                — Мабуть, подорожні, — висловив здогад Роман. — І несе ж у таку лиху годину!.. Хто б це міг бути? Сподіваюся — не татари?

                — Зараз дізнаємося, — відповів Арсен.

                Вони спустилися в долину. Тут було трохи затишніше. Сніговій ревів десь угорі, котився понад білою безконечною рівниною, а сюди, в міжгір'я, вривалися тільки поодинокі вихори і слали між невидимими горбами пухку снігову ковдру.

                До виразного іржання тепер долучився людський стогін. Він линув десь знизу, мовби з-під снігу або з глибокої ями.

                Вершники спішилися.

                На краю обривистого, занесеного снігом рівчака зупинилися. Там, унизу, в напівзаметеній ямі, лежав вороний кінь. Здригаючись від холоду, він натужно підіймав мокру голову і жалібно іржав, ніби благав про порятунок. Під ним невдаха-господар.

                Своею вагою кінь придушив йому ногу, і чоловік, пересилюючи біль, тихо постогнував.

                Арсен стрибнув у рівчак.