Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_chornyj_ekvator.docx)Volodymyr_malyk_chornyj_ekvator.docx324 Кб1332
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_chornyj_ekvator.fb2)Volodymyr_malyk_chornyj_ekvator.fb21127 Кб1435

 

Володимир Малик

Чорний екватор
 

Не­вели­кий ван­тажно-па­сажирсь­кий па­роп­лав «Капітан Кук» за­лишав по­зад се­бе ши­рокий пінис­тий слід. Пруж­но здій­ма­лися важ­ки­ми хви­лями ка­ламут­но-зе­лені во­ди Індій­сько­го оке­ану. Зграї чай­ок і бу­ревісників круж­ля­ли на фоні ро­жево­го за­ходу. Це бу­ла оз­на­ка, що зем­ля не­дале­ко. Со­лону­ватий вітер повівав про­холо­дою. Вда­лині клу­бочи­лися чор­но­баг­ряні хма­ри, що їх час від ча­су прорізу­вали і освітлю­вали блис­ка­виці. Там ша­леніла гро­за.

На юті сто­яло двоє па­сажирів — Ан­тоні Рант і Дженні Ніксон. Дженні три­мала­ся ру­ками за по­ручні. Вітер розвівав її світле во­лос­ся, ло­потів шов­ко­вою сук­нею. Во­на ди­вила­ся вда­лину, і в її го­лубих очах спа­лаху­вали відблис­ки да­леких сліпу­чобілих блис­ка­виць.

— Дженні, — ска­зав Ан­тоні, заг­ля­да­ючи дівчині в очі, — ось ми і в Аф­риці. Шість років то­му я виїхав звідси. Радісно і… страш­но мені по­вер­та­тися на батьківщи­ну.

— Чо­му, лю­бий?

— Радісно, бо це — моя батьківщи­на, тут жи­ли і по­мер­ли мої бать­ки, тут мені все знай­оме і рідне, а страш­но то­му, що тут, в нашій Аф­риці, я мо­жу втра­тити те­бе…

— Як це ро­зуміти, Ан­тоні? Ти ж не роз­лю­биш ме­не, прав­да?.. Чи, мо­же, тобі спо­добаєть­ся якась нег­ри­тян­ка?

Дженні засміяла­ся, але Ан­тоні був серй­оз­ним. Гус­та тінь смут­ку гли­боко за­ляг­ла в й­ого гар­них ка­рих очах. Він за­дум­ли­во по­дивив­ся на дівчи­ну.

Не ми­нуло ще й міся­ця, як во­ни зустріли­ся на ць­ому па­роп­лаві, ко­ли він ви­ходив з хо­лод­но­го ту­ман­но­го Ла­ман­шу… Ан­тоні не пізнав у цій дівчині тон­ко­ного­го ве­ред­ли­вого дівчись­ка з Бру­конвіла, яке знав років шість чи сім то­му. Якось він приїхав із своїм покій­ним бать­ком у сусідній маєток до хво­рої гос­по­дині, по­бачив там оте дівчись­ко і за­кохав­ся. Її сер­це теж, здаєть­ся, не ли­шило­ся хо­лод­ним і бай­ду­жим… Але пізніше, дізнав­шись, хто во­на, Ан­тоні зро­зумів, яка прірва ле­жить між ни­ми. Доч­ка най­ба­гат­шої в ок­рузі план­та­тор­ки — і пле­бей-лікар!..

— Твої рідні, — сум­но про­мовив він, — ніко­ли не по­годять­ся на наш шлюб… Я не хотів про це го­вори­ти раніше, але те­пер, ко­ли ми не­заба­ром сту­пимо на зем­лю Кенії, не мо­жу при­хова­ти від те­бе своєї три­воги.

Дженні, вра­жена сло­вами Ан­тоні, пиль­но гля­нула на нь­ого. Во­на ко­хала й­ого, ць­ого мо­лодо­го і ду­жого юна­ка, що сто­яв пе­ред нею твер­до, як аф­ри­кансь­кий ба­обаб, лю­била й­ого жорс­тке чор­ня­ве во­лос­ся, стрімкий ро­зум­ний лоб і темні, тро­хи смутні очі. Він був увесь втілен­ням прав­ди — ні ри­соч­ки об­ма­ну не бу­ло в й­ого лиці, ні тіні лу­кавс­тва в очах. Світло­зеле­на со­роч­ка віль­но ле­жала на й­ого ши­роких пле­чах і хви­люва­лася під по­рива­ми морсь­ко­го вітру. А те, що він бідняк, що все й­ого ба­гатс­тво в го­лові і серці — хіба це мог­ло ма­ти якесь зна­чен­ня для неї?

— Лю­бий, я впер­ше чую такі сло­ва від те­бе… За­будь про свою три­вогу. Чи в Європі, чи в Аф­риці — ти для ме­не най­до­рож­чий!..

— Дженні! — Ан­тоні прос­тягнув до неї ру­ки. — Я вірю тобі! Ад­же справжнє, гли­боке по­чут­тя ніко­ли не виз­на­вало ніяких кор­донів чи пе­репон, що їх час­то ство­рю­ють лю­ди. Але, на жаль, дех­то ду­має інак­ше…

— Що нам до них?

— Во­ни в Аф­риці — гос­по­дарі, ма­ють гроші, вій­сько, ви­да­ють за­кони, пи­сані і не­писані… І во­ни, я відчу­ваю, все роб­лять для то­го, щоб зруй­ну­вати на­ше щас­тя.

— А ми не да­мо ць­ого зро­бити!

— Дженні, лю­ба моя! — шеп­нув схвиль­ова­но Ан­тоні і гля­нув їй в очі. — Я ніко­ли, ніко­ли не хотів би роз­лу­чати­ся з то­бою!.. Як хо­роше бу­ло б отак ра­зом іти че­рез усе жит­тя!..

— Так, — лед­ве чут­но про­шепотіла дівчи­на.

Во­ни сто­яли, взяв­шись за ру­ки, і дов­го ди­вили­ся в бур­ха­ючий оке­ан, на да­лекі гро­зові хма­ри, в яких ми­готіли сліпу­чобілі блис­кавки, на гли­боке го­лубе не­бо, ще не вкри­те чор­ни­ми хма­рами. І їм зда­вало­ся, що во­ни не пли­вуть, а й­дуть дзвінкою криш­та­левою до­рогою, що нав­кру­ги бри­нить му­зика сон­ця і гро­зи і що по­пере­ду в них ціла вічність.

І хто знає, скіль­ки б во­ни отак сто­яли й ди­вили­ся н ши­рокий простір, ко­ли б зне­наць­ка їх не вивів з за­думи мо­гутній удар гро­му. На морі здій­ма­лися хвилі з біли­ми ба­ран­чи­ками на гре­бенях, дуж­чав по­рив­частий вітер. Чор­но­сиза хма­ра об­во­лок­ла вже півне­ба і пе­рети­нала шлях ко­раб­леві. Все частіша­ли уда­ри гро­му. Над­хо­дила гро­за… Дженні зітхну­ла, пок­ла­ла ру­ки на плечі Ан­тоні і поцілу­вала й­ого в міцну брон­зо­ву шию.


 

Сторінка 1 з 71 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 > У кінець >>