Володимир Малик - Чорний екватор

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_chornyj_ekvator.docx)Volodymyr_malyk_chornyj_ekvator.docx324 Кб1766
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_chornyj_ekvator.fb2)Volodymyr_malyk_chornyj_ekvator.fb21127 Кб2143

 

Володимир Малик

Чорний екватор
 

Не­вели­кий ван­тажно-па­сажирсь­кий па­роп­лав «Капітан Кук» за­лишав по­зад се­бе ши­рокий пінис­тий слід. Пруж­но здій­ма­лися важ­ки­ми хви­лями ка­ламут­но-зе­лені во­ди Індій­сько­го оке­ану. Зграї чай­ок і бу­ревісників круж­ля­ли на фоні ро­жево­го за­ходу. Це бу­ла оз­на­ка, що зем­ля не­дале­ко. Со­лону­ватий вітер повівав про­холо­дою. Вда­лині клу­бочи­лися чор­но­баг­ряні хма­ри, що їх час від ча­су прорізу­вали і освітлю­вали блис­ка­виці. Там ша­леніла гро­за.

На юті сто­яло двоє па­сажирів — Ан­тоні Рант і Дженні Ніксон. Дженні три­мала­ся ру­ками за по­ручні. Вітер розвівав її світле во­лос­ся, ло­потів шов­ко­вою сук­нею. Во­на ди­вила­ся вда­лину, і в її го­лубих очах спа­лаху­вали відблис­ки да­леких сліпу­чобілих блис­ка­виць.

— Дженні, — ска­зав Ан­тоні, заг­ля­да­ючи дівчині в очі, — ось ми і в Аф­риці. Шість років то­му я виїхав звідси. Радісно і… страш­но мені по­вер­та­тися на батьківщи­ну.

— Чо­му, лю­бий?

— Радісно, бо це — моя батьківщи­на, тут жи­ли і по­мер­ли мої бать­ки, тут мені все знай­оме і рідне, а страш­но то­му, що тут, в нашій Аф­риці, я мо­жу втра­тити те­бе…

— Як це ро­зуміти, Ан­тоні? Ти ж не роз­лю­биш ме­не, прав­да?.. Чи, мо­же, тобі спо­добаєть­ся якась нег­ри­тян­ка?

Дженні засміяла­ся, але Ан­тоні був серй­оз­ним. Гус­та тінь смут­ку гли­боко за­ляг­ла в й­ого гар­них ка­рих очах. Він за­дум­ли­во по­дивив­ся на дівчи­ну.

Не ми­нуло ще й міся­ця, як во­ни зустріли­ся на ць­ому па­роп­лаві, ко­ли він ви­ходив з хо­лод­но­го ту­ман­но­го Ла­ман­шу… Ан­тоні не пізнав у цій дівчині тон­ко­ного­го ве­ред­ли­вого дівчись­ка з Бру­конвіла, яке знав років шість чи сім то­му. Якось він приїхав із своїм покій­ним бать­ком у сусідній маєток до хво­рої гос­по­дині, по­бачив там оте дівчись­ко і за­кохав­ся. Її сер­це теж, здаєть­ся, не ли­шило­ся хо­лод­ним і бай­ду­жим… Але пізніше, дізнав­шись, хто во­на, Ан­тоні зро­зумів, яка прірва ле­жить між ни­ми. Доч­ка най­ба­гат­шої в ок­рузі план­та­тор­ки — і пле­бей-лікар!..

— Твої рідні, — сум­но про­мовив він, — ніко­ли не по­годять­ся на наш шлюб… Я не хотів про це го­вори­ти раніше, але те­пер, ко­ли ми не­заба­ром сту­пимо на зем­лю Кенії, не мо­жу при­хова­ти від те­бе своєї три­воги.

Дженні, вра­жена сло­вами Ан­тоні, пиль­но гля­нула на нь­ого. Во­на ко­хала й­ого, ць­ого мо­лодо­го і ду­жого юна­ка, що сто­яв пе­ред нею твер­до, як аф­ри­кансь­кий ба­обаб, лю­била й­ого жорс­тке чор­ня­ве во­лос­ся, стрімкий ро­зум­ний лоб і темні, тро­хи смутні очі. Він був увесь втілен­ням прав­ди — ні ри­соч­ки об­ма­ну не бу­ло в й­ого лиці, ні тіні лу­кавс­тва в очах. Світло­зеле­на со­роч­ка віль­но ле­жала на й­ого ши­роких пле­чах і хви­люва­лася під по­рива­ми морсь­ко­го вітру. А те, що він бідняк, що все й­ого ба­гатс­тво в го­лові і серці — хіба це мог­ло ма­ти якесь зна­чен­ня для неї?

— Лю­бий, я впер­ше чую такі сло­ва від те­бе… За­будь про свою три­вогу. Чи в Європі, чи в Аф­риці — ти для ме­не най­до­рож­чий!..

— Дженні! — Ан­тоні прос­тягнув до неї ру­ки. — Я вірю тобі! Ад­же справжнє, гли­боке по­чут­тя ніко­ли не виз­на­вало ніяких кор­донів чи пе­репон, що їх час­то ство­рю­ють лю­ди. Але, на жаль, дех­то ду­має інак­ше…

— Що нам до них?

— Во­ни в Аф­риці — гос­по­дарі, ма­ють гроші, вій­сько, ви­да­ють за­кони, пи­сані і не­писані… І во­ни, я відчу­ваю, все роб­лять для то­го, щоб зруй­ну­вати на­ше щас­тя.

— А ми не да­мо ць­ого зро­бити!

— Дженні, лю­ба моя! — шеп­нув схвиль­ова­но Ан­тоні і гля­нув їй в очі. — Я ніко­ли, ніко­ли не хотів би роз­лу­чати­ся з то­бою!.. Як хо­роше бу­ло б отак ра­зом іти че­рез усе жит­тя!..

— Так, — лед­ве чут­но про­шепотіла дівчи­на.

Во­ни сто­яли, взяв­шись за ру­ки, і дов­го ди­вили­ся в бур­ха­ючий оке­ан, на да­лекі гро­зові хма­ри, в яких ми­готіли сліпу­чобілі блис­кавки, на гли­боке го­лубе не­бо, ще не вкри­те чор­ни­ми хма­рами. І їм зда­вало­ся, що во­ни не пли­вуть, а й­дуть дзвінкою криш­та­левою до­рогою, що нав­кру­ги бри­нить му­зика сон­ця і гро­зи і що по­пере­ду в них ціла вічність.

І хто знає, скіль­ки б во­ни отак сто­яли й ди­вили­ся н ши­рокий простір, ко­ли б зне­наць­ка їх не вивів з за­думи мо­гутній удар гро­му. На морі здій­ма­лися хвилі з біли­ми ба­ран­чи­ками на гре­бенях, дуж­чав по­рив­частий вітер. Чор­но­сиза хма­ра об­во­лок­ла вже півне­ба і пе­рети­нала шлях ко­раб­леві. Все частіша­ли уда­ри гро­му. Над­хо­дила гро­за… Дженні зітхну­ла, пок­ла­ла ру­ки на плечі Ан­тоні і поцілу­вала й­ого в міцну брон­зо­ву шию.


 

Уве­чері «Капітан Кук» увій­шов у гамірли­ву га­вань Мом­ба­си. Бряз­ну­ли якірні лан­цю­ги, за­мету­шили­ся мат­ро­си, вий­шли з ка­ют па­сажи­ри з че­мода­нами й па­кун­ка­ми, меткі митні і поліцей­ські чи­нов­ни­ки мит­тю зай­ня­ли свої місця… Ан­тоні й Дженні схо­дили по тра­пу, що освітлю­вав­ся про­жек­то­рами, ос­танніми: їм ніби жаль бу­ло роз­лу­чати­ся з па­роп­ла­вом, на яко­му во­ни про­вели три щас­ливі тижні.

На прис­тані юр­ми­лися зустріча­ючі. Під чор­ним ку­полом ночі лу­нали радісні ви­гуки, сміх, кри­ки мат­росів, стук і брязкіт підй­ом­них кранів, лай­ка наг­ля­дачів за нег­ра­ми-ван­тажни­ками. Все зміша­лося в за­галь­ний ха­отич­ний шум.

Два напівголі нег­ри-ва­кам­ба пок­ла­ли собі на го­лови важкі че­мода­ни, Ан­тоні взяв дівчи­ну під ру­ку, і во­ни по­тону­ли у різно­бар­вно­му ба­гато­голо­сому на­товпі…. Че­рез кіло­мет­ро­ву дам­бу, що з'єдну­вала порт з ма­тери­ком, прой­шли пішки. Во­на горіла де­сят­ка­ми елек­трич­них ліхтарів, світло яких відби­вало­ся ме­рех­тли­вими бліка­ми у чорній воді оке­ану. В об­личчя дув су­хий аф­ри­кансь­кий бриз, при­нося­чи з со­бою суміш за­пахів ко­фе й кун­джу­ту і таємни­чий шепіт ве­лико­го кон­ти­нен­ту. У старій га­вані Мом­ба­си на чор­них ка­ботаж­них суд­нах з тов­сти­ми нез­граб­ни­ми щог­ла­ми горіли жовті ліхтарі. Біля при­чалів гой­да­лися не­великі чов­ни. Вда­лині чорнів ви­сокий бе­рег.

Вузь­ки­ми ас­фаль­то­вани­ми ву­лич­ка­ми без тро­ту­арів Ан­тоні провів дівчи­ну до вок­за­лу. Там, на площі, об­рамленій гігантсь­ки­ми віяла­ми ко­косо­вих пальм, кіль­ка тор­говців, го­лос­но ви­гуку­ючи, про­пону­вали запізнілим по­дорожнім ба­нани, пе­чиво, горіхи і навіть жи­вих лан­густів — морсь­ких раків, без кле­шень, але з дов­ги­ми і гос­три­ми, мов спи­си, ву­сами. Брон­зо­волиці чемні про­давці в білосніжних чал­мах — індійці та ара­би — зак­ли­кали па­сажирів, що че­кали поїзда, ку­пити на до­рогу їжі й про­холод­них на­поїв.


 

Дру­гого дня, над­вечір, Ан­тоні й Дженні зій­шли з поїзда на станції Ек­ва­тор. Станція на­гаду­вала вій­сько­вий табір. Всю­ди сно­вига­ли оз­броєні ка­рабіна­ми й пісто­лета­ми білі план­та­тори, чи­нов­ни­ки уря­дових ус­та­нов, сол­да­ти. Кіль­ка де­сятків чор­ношкірих ас­карі[1], оз­броєні ка­рабіна­ми, три­мали­ся ок­ре­мо, не на­важу­ючись наб­ли­зити­ся до англійців.

На за­пасній колії сто­яв еше­лон, усі ва­гони яко­го бу­ли за­биті ареш­то­вани­ми кікуйю[2], що виг­ля­дали з вікон і про­сили їсти й пи­ти. Вар­тові бру­таль­но ла­ялись і пог­ро­жува­ли їм зброєю.

Ще зда­леку Дженні пізна­ла матір і бра­та, які виїха­ли зустріча­ти її. Дівчи­на ки­нула­ся до них. Брат теж помітив її і, поспіша­ючи на­зустріч, привітно ма­хав ру­кою.

— На­решті! Ма­ма не мог­ла до­чека­тися, ко­ли вже ти закінчиш той ко­ледж, — ви­гук­нув він, підбіга­ючи. — А ти ста­ла справжнь­ою кра­сунею.

— Чо­го не ска­жеш про те­бе, Май­кл, — за­ува­жила Дженні, підстав­ля­ючи що­ку для поцілун­ку і ог­ля­да­ючи ху­ду, ви­соку пос­тать бра­та. — Знай­ом­ся, це мій су­пут­ник — лікар Райт.

Май­кл усміхнув­ся і прос­тягнув Ан­тоні хо­лод­ну, спітнілу ру­ку.

Підій­шла ма­ти Дженні, ху­дор­ля­ва, ви­сока, як і Май­кл, жінка. В її ру­хах, у ви­разі об­личчя і навіть в одязі відчу­вала­ся тра­дицій­на англій­ська стри­маність. Місіс Ніксон поцілу­вала доч­ку і за­пит­ли­во гля­нула на Ан­тоні.

— Це містер Ан­тоні Райт, — про­мови­ла Дженні.

— Син покій­но­го ліка­ря Рай­та? — прос­тягну­ла ру­ку місіс Ніксон.

— Так, і сам теж лікар, — відповів Ан­тоні.

— Ми з ним ви­пад­ко­во зустріли­ся на па­роп­лаві, — квап­ли­во до­дала Дженні.

— Ду­же ра­да, — ска­зала місіс Ніксон. — Про­шу, містер Райт, не оми­нати на­шого до­му. Ви ж, на­пев­но, бу­дете на­шим сусідом?

— Так, я маю намір осе­лити­ся в Брай­тоні, в своєму бун­га­ло, і зай­ня­тися лікарсь­кою прак­ти­кою, як і мій покій­ний бать­ко.

— От і доб­ре. Тоді про­шу в неділю до нас на обід. Ду­маю, вам у нас не бу­де скуч­но.

— Дя­кую, — стри­мано відповів Ан­тоні, хоч й­ому хотіло­ся ска­зати, що з Дженні він ніко­ли й ніде не нудь­гу­вати­ме.

В цей час до них підій­шов поліцей­ський офіцер. Він, оче­вид­но, був доб­ре знай­омий з Ніксо­нами, бо во­ни под­ружнь­ому привіта­лися з ним.

Гля­нув­ши на Дженні, офіцер люб'яз­но усміхнув­ся і вкло­нив­ся їй, не че­ка­ючи, по­ки й­ого відре­комен­ду­ють прек­расній нез­най­омці.

— Кля­нусь не­бом, це міс Дженні! — ви­гук­нув він. — Ра­дий віта­ти вас!

Дженні зди­вова­но гля­нула на офіце­ра.

— Не ди­вуй­ся, до­ню, — про­мови­ла місіс Ніксон. — Віконт Кребс — близь­кий друг Май­кла, час­то бу­ває у нас і чув про те­бе.

— Не тіль­ки чув, — за­пере­чив Кребс. — Я кіль­ка разів ба­чив ваші фо­тог­рафії, міс. А хто хоч раз по­бачить вас, навіть на фо­тог­рафії, той довіку не за­буде!

Сторінка 1 з 35 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 > У кінець >>

Пошук на сайті: