Володимир Малик - Шовковий шнурок

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3650
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб3836

 

Володимир Малик

Шовковий шнурок

               

                               Частина перша

                               ОДАЛІСКА

               

                Великий візир Асан Мустафа Кепрюлю, або Кара-Мустафа, як його називала вся Туреччина, поглянув на себе у велике, в позолоченій рамці дзеркало роботи венеціанських майстрів. У ньому він побачив середнього на зріст, сухорлявого чоловіка в білому, як і належить великому візирові, одязі й такій же білосніжній чалмі, прикрашеній великим самоцвітом і срібним челенком.

                Наблизившись до дзеркала майже впритул, він почав пильно розглядати своє обличчя.

                Воно було темне, довгасте, з хрящуватим — не тюркським, а грецьким — носом, бо родина Кепрюлю походила з греків, що подібно багатьом іншим, потурчилися після завоювання Константинополя османами. Дві зморшки спадали від крил носа і різко окреслювали міцно стулений рот. Вони надавали всьому обличчю суворості. На груди лягала чорна, з проблисками сивизни борода. А з-під крутих брів виглядали допитливі чорні очі, пронизливого погляду яких не витримував ніхто, навіть сам султан Магомет.

                Згадавши султана, Кара-Мустафа криво посміхнувся.

                Дитя! Доросле дитя, волею долі поставлене правити гігантською імперією. Йому б веселитися і розважатися з одалісками, яких у гаремі... понад півтисячі. Або — полювати... Полювання — то його стихія і найбільша пристрасть. Заради нього султан, не задумуючись, кине державні діла, військо, гарем і помчить у дикі хащі Родопських гір, щоб поганятися за вепрами, козулями, зайцями чи лисицями. Недарма ж він і прізвисько дістав — Авджі, тобто Мисливець...

                Кара-Мустафа знову посміхнувся. На цей раз сумно. Адже йому, справжньому правителеві Османської імперії, доводиться гнути спину перед цим нікчемою і лінтюхом, який, одначе, корчить із себе великого завойовника і мріє про лаври Александра Македонського... А хто підніс його на таку недосяжну висоту? Родина Кепрюлю, яка ось уже тридцять, років беззмінне дає Туреччині великих візирів! Родина Кепрюлю, наймогутніша родина імперії, а можливо, і всього світу, з надр якої вийшов і він, Кара-Мустафа! Це вона піднесла на вершину влади Магомета четвертого, якого більш спритні брати, претенденти на престол, давно б уже згноїли у Семивежному замку... Нікчемаї Але спробуй хоч пальцем ворухнути супроти нього! Позбудешся не тільки звання й місця великого візира, а й голови.

                Та ні! Рано чи пізно наступить час, коли він, Кара-Мустафа, не буде схилятися ні перед ким, бо сам стане правителем, султаном чи імператором великої імперії, яку збудує на руїнах Австрії, Венеції, Польщі та німецьких князівств. Уже готується величезне військо, перед яким зів'яне, мов трава на морозі, об'єднана сила ворогів Порти. На чолі війська він пройде вздовж Дунаю, нищачи все на своєму шляху. Подібно Тамерлану, він стане грозою і бичем божим поганих гяурів! На їхніх землях насадить іслам, пів-Європи наверне до вчення пророка, а Відень, прекрасну столицю австрійського імператора Леопольда, зробить своїм головним містом!

                Все складається якнайкраще. З царем московським Федором, слава аллаху, підписано перемир'я. Отже, на півночі розв'язано руки. Імператор Леопольд, під'юджуваний єзуїтами, затопив кров'ю Західну Угорщину, ведучи безпощадну війну проти повстанців, і це допомогло туркам переманити на свій бік молодого графа Емеріка Текелі, що став вождем угорців. Текелі допоможе османам у боротьбі проти Австрії, за ним піде багато тисяч відчайдушних воїнів, а коли звершить своє діло і стане непотрібний, його доведеться усунути, а Угорщину, цей благодатний край на берегах Дунаю, він, Кара-Мустафа, зробить пашаликом своєї но-возбудованої імперії, її житницею.

                Вивідачі доносять, що Леопольд засилає таємних послів до короля Франції Людовіка XIV, щоб після багатьох років неприязні, ворожнечі і воєн схилити його до дружби або хоча б до нейтралітету. Даремна праця! Великий візир одержав запевнення Людовіка в тому, що Франція ніколи не піде на угоду з Австрією, своєю давньою суперницею на континенті. Більше того, через королеву Ляхистану Марію-Казимиру, дочку зубожілого французького маркіза капітана д'Аркена, Людовік вимагав від Я на Собеського зберігати мир з турками і підтримувати мадяр проти Австрі!... Ян Собеський, давній ворог Порти, поки що вагається... Хай вагається! Бо має підставу: у нього немає ні війська, ні грошей...

                Великий візир поринув у думки. А в них переплелись химерно дійсність із домислами, тверезі роздуми досвідченого державного мужа і воїна з рожевими юнацькими мріями.

                Дивлячись у дзеркало, вже не помічав свого обличчя і навіть забув npfo невеликі набряки під очима, що з'явилися останнім часом, а уявляв себе імператором безмежної імперії, яка простиратиметься від берегів Дунаю біля Залізних Воріт до світловодого Рейну, а може, й далі. Те, що не пощастило зробити на Півночі, він здійснить на Заході.

                І, може, то на краще?

                Замість напівпустельних українських степів по обох берегах могутньої ріки Озу, яку гяури називають Дніпром, до його ніг ляжуть густонаселені, багаті провінції країни Золотого Яблука. Його кінь викреше копитом вогонь об кам'янисті береги Присмеркового океану, про який мріяли і Аттіла, і Чінгісхан, і кривавий завойовник урусів Бату-хан. Його рука пронесе зелене знамено пророка до самого краю землі!

                Так, все це будеї Все це він зробить. Але пізніше. В майбутньому. А зараз...

                Кара-Мустафа усміхнувся і підморгнув, мов хлопчисько, своєму зображенню в дзеркалі. Розправив пальцями зморшку між бровами і ще раз підморгнув.

                А зараз він піде на ліве крило свого великого палацу, проникне потайним ходом у вежу і загляне в кімнату, де за його наказом ось уже який місяць держать квітку раю, дівчину-полонянку, незвичайна краса якої збаламутила серце першого сановника імперії.

                Він залишив кабінет, минув залу прийомів і напівтемною прохолодною галереєю дійшов до сторожової вежі, що примикала до палацу й непомітними для стороннього ока дверима сполучалася з ним.

                Сторожі тут не було.

                Кара-Мустафа відсунув легку декоративну шафу і без зусилля відчинив масивні дубові двері — видно, завіси були заздалегідь добре змащені олією. Вузькими гвинтовими сходами піднявся вгору й зупинився в просторій ніші.

                Густа напівтемрява облягала все довкола. Та Кара-Мустафу це не бентежило. Він простягнув уперед руку і, намацавши на стіні раму з картиною, зняв її.

                В ту ж мить у ніші стало світліше: під рамою ховалося невеличке віконце, що пропускало трохи тьмяного світла.

                Кара-Мустафа поставив обережно картину на підлогу і припав обличчям до скла.

                Перед його зором відкрилася велика кругла кімната, упоряджена навіть для візирського палацу з небаченою розкішшю. Стіни задрапіровані барвистим шовком і килимами. Зліва від дверей — велике дзеркало в золоченій оправі, праворуч — шафа з бронзовими ручками. Посередині, в красивій мармуровій чаші, грайливо бив невеличкий фонтанчик, а над ним розкинула крислате віття ніжно-зелена пальма. З другого боку фонтана стояла широка, застелена важким персидським килимом канапа. На ній лежала дівчина. Біля неї на підлозі сиділа стара жінка.

                Лише міцні грати на вікнах не гармоніювали з розкішшю цієї кімнати.

                Постоявши в задумі кілька хвилин і помилувавшись красою дівчини, Кара-Мустафа легенько зітхнув, повісив картину на місце і почав поволі спускатися крутими сходами вниз.

                Останніми днями стало його настійною звичкою — приходити сюди і кілька хвилин дивитися на полонянку. І хоч би як був переобтяжений державними турботами, він знаходив час заглянути в кімнату під вежею.

                Ось і сьогодні — джумеат. Свята п'ятниця. Єер халіфа, тобто урочистий султанський намаз. І йому, великому візирові, разом з іншими найвищими сановниками імперії потрібно через годину-другу супроводити падишаха до мечеті Сулейманіє та Ая Софії. А він не втримався, щоб не завернути сюди і не глянути на прекрасне личко, на розкішні коси й округлі ніжні плечі молодої красуні.

                Кара-Мустафа повернувся тим же шляхом до свого кабінету, ще раз пильно оглянув білосніжну чалму із сяючим челенком, такий же білосніжний легкий доломан з горностаєвою опушкою, красиву чорну бороду, зрідка припорошену, мов памороззю, сивизною, і, залишившись задоволений собою, попростував до виходу.

                На подвір'ї на нього чекав почет. Старший конюший держав за уздечку сірого в яблуках коня. їхати було недалеко — до пристані.

                Кара-Мустафа на мить зупинився на ганку, бистрим поглядом окинув двір. На повні груди вдихнув свіже ранкове повітря.

                О аллах, як тут гарної Ні, хай хто що не каже, його маєток Ейюб, розташований за стінами столиці, при самій вершині Золотого Рогу, то — райська місцина!

                Великий двоповерховий палац, до якого примикають гарем, кухня та інші служби, потопає у зелені тінистого саду. Всюди — море квітів. Прямо перед входом до палацу — пристань, де завжди напоготові стоїть галера. З Золотого Рогу віє прохолодою і запахами моря. Рай, та й годі! Не дивно, що сам султан, відвідавши Ейюб, це невеличке приміське сільце, сказав: «Коли б не було на світі султанського сералю, то я волів би жити в Ейюбі».

                Він зійшов зі сходів, легко сів у сідло і спрямував коня до пристані. Почет рушив за ним.

                На галері було піднято знамено великого візира. По парадному трапові Кара-Мустафа піднявся на палубу. Корабельний ага відсалютував йому шаблею.

                В ту ж мить галера відчалила від берега. Пропливла Золотим Рогом, і обігнувши майже все місто і випливши в Мармурове море, взяла курс до султанського мобейну.

                Тут великого візира вже ждали члени дивану — візирі, а також придворні, про посади і роль яких навіть він сам мав туманну уяву. Споконвіку були вони, і без них, здавалося, не міг обійтися жоден султан.

                Весь цей натовп посунув слідом за великим візиром до палацу падишаха і поволі танув, розчиняючись у ще більших натовпах придворних, котрі очікували виходу султана, і в трьох дворах, і в численних приміщеннях сералю.

                Нарешті всі десь позникали, і Кара-Мустафа лишився у великій тронній залі сам. Якусь хвилину постояв, а потім поволі попростував до високих позолочених дверей, обабіч яких на чатах стояли два чорнолиці велетні-нубійці.

Сторінка 1 з 53 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 > У кінець >>

Пошук на сайті: