Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб2262
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб2751
                Зараз він стояв посередині залу, де проходила невидима межа між змовниками і прихильниками Собеського, ніби підкреслюючи цим, що прагне об'єднати всіх і повести за собою.

                Арсен легенько штовхнув Спихальського ліктем.

                — Глянь, яким півнем виступає. — Поглядом показав на коронного гетьмана. — Ще, мабуть, не знає, що листи посланника і великого підскарбія в руках короля!

                — Холера ясна, уявляю, якої він заспіває, коли дізнається про це! — відгукнувся Спихальський. — Ото буде фортель, як пан круль витягне ті листи і підсуне їм під самий писок! Га?

                — Тс-с-с! — зашипів Арсен, помітивши, що на них оглядаються. — Здається, пан круль збирається говорити.

                Справді, маршалок сейму оголосив, що перед послами виступить король.

                У повній тиші Собеський зійшов на трибуну. Бистрим поглядом окинув строкате вдягнених шляхтичів, розкрив сап'янові палітурки.

                — Панове посли, на сеймі існує дві думки з приводу нашого вступу у війну проти Туреччини. Вам належить зараз визначити чи має Річ Посполита вступити в священну лігу і спільно з Австрією Венецією і німецькими князівствами розгромити нашого споконвічного ворога султанську Порту, чи, навпаки, відмовитись від участі в спільній боротьбі і ждати, поки турки переб'ють нас поодинці. Та перш ніж ви подасте голоси, я хочу познайомити вас із цікавими листами, що мають безпосереднє відношення як до обговорюваної тут справи, так і до окремих осіб, що знаходяться серед нас. — Король зробив паузу і глянув на передні ряди, де сиділи змовники. Від нього не приховалося напруження, що промайнуло в очах Морштина, і в серці Собеського ворухнулася зловтіха. Голос його загримів:— Це, панове, листи великого підскарбія. сенатора Морштина в Париж, до секретаря міністерства Кольєра. В них він прямо говорить про те, що постійно доносить французькому посланникові при нашому дворі де Бетюну про переговори між Річчю Посполитою та Австрією, а також про все, що відбувається в Польщі... Тут є також супровідний лист пана де Бетюна, в якому він сповіщає свій уряд про те, що йому пощастило підкупити деяких послів сейму і що, коли б були гроші, він міг би на цьому шляху домогтися ще більшого успіху...

                По залу прокотився грізний гул обурення. Почулися вигуки:

                — Ганьба! Ганьба!

                Морштин схопився, налився кров'ю, мов буряк.

                — Неправда! Я не писав таких листів!

                Яблоновський палаючим поглядом своїх сивих очей мовчки дивився на короля. Поволі лице його покривала смертельна блідість.

                Собеський же, почувши вигук Морштина, теж почервонів, але від спалаху гніву стримався.

                — Ось рука пана Морштина. Він пише: «Ліга в кабінеті плететься, та ми її розірвемо на сеймі!» Тепер стало зрозуміло, чому так запально виступав пан Морштин за союз з королем Людовіком і проти угоди з Австрією. Не люблячи мене, він уже довгий час на сеймиках підлесливістю, хитрістю, обманом вербував собі спільників і перетягнув на свій бік братів Сапег, великого коронного гетьмана Яблоновського та декого ще. Кажуть, великий підскарбій обіцяв, при підтримці французького двора, звести замість мене на польський престол Станіслава Яблоновського...

                Зал загув, як роздратований вулик.

                — Ганьба! Ганьба! — знову пролунали крики. Яблоновський знітився і мовчав. Король почекав, поки настане тиша.

                — Не знаю, що думати про ці листи, — промовив спокійним голосом, ніби справді вагався, яке рішення прийняти. — Зрозуміло, що Морштин та інші дали себе підкупити. Але не розумію, як Сапеги, ці палкі патріоти, продали свою вірність в такий тривожний для ойчизни нашої час... В таку скрутну годину.

                Брати Сапеги схопилися з місця. Старший вигукнув:

                — Пане круль, панове посли! Сапеги — лицарі честі! Ми могли помилятися, але продаватися — ніколи! Слово гонору!

                — Я вірю вам, бо справді давно знав вас як лицарів честі, — жваво відповів Собеський, відчуваючи радість від того, що одним розумним ходом пощастило відколоти від змовників таких впливових магнатів, як Сапеги. — А помилка в провину нікому не ставиться...

                Сапеги сіли. Зал глухо рокотав.

                Собеський знову виждав, коли настане тиша і вляжуться пристрасті. А потім, дивлячись на коронного гетьмана, повів далі:

                — Ще менше я вірю тому, щоб Яблоновський помишляв про корону, зраджуючи своєму королю й ойчизні... Я давно знаю пана Станіслава як опору нашого трону і Речі Посполитої і не можу повірити в брехливі слова де Бетюна про те, що пан Станіслав дав згоду, а також що йому пощастило підкупити деяких послів сейму. Ображає нас посланник, малюючи націю нашу продажною, без вірності й честі. Ні, панове, хто б що не говорив, ми не такі!

                Грім схвальних вигуків і оплесків сколихнув зал. Першим схопився на ноги й аплодував дужче за інших великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський. На його блідому обличчі почав з'являтися слабкий рум'янець. Він зрозумів, що врятований від безчестя і що врятував його своєю великодушністю не хто інший, як сам король.

                — Слава Яну Собеському! Віват! — ревнули горласті брати Сапеги.

                — Віват! Віват! Нєх жиє!

                Собеський підняв руку. Повів далі:

                — Турки готуються до війни, як відомо. Більше того, вірні люди сповістили, що султан уже виступив з великим військом у похід на Австрію і знаходиться по дорозі до Белграда. Тож я питаю вас: якщо впаде Відень, то яка держава порятує Варшаву? Допомагаючи Австрії, ми допоможемо собі! Б'ючись за Відень, наші жовніри битимуться за отчизну!

                По залу прокотився схвальний гомін. Всі розуміли, наскільки справедливі слова короля, і заперечити їх ніхто не міг.

                Один Арсен, стоячи зі схрещеними на грудях руками, дивився на розбурханий зал, на збудженого, ощасливленого перемогою Яна Собеського і з гіркотою думав: «Але ж, пане король, чому ти не говорив таких слів тоді, коли до Варшави приїздили посли від московського царя, щоб укласти угоду про спільну боротьбу з турками? Чому противився такій угоді? Чому тоді не стачило тобі розуму, далекоглядності чи сміливості, всупереч Ватіканові, піти на союз з Росією?.. Була б така угода — не посміли б Ібрагім-паша та Кара-Мустафа вдертися зі своїми ордами аж під Чигирин, до самого Дніпра, не лежала б у руїнах половина української землі, не наклали б головами тисячі й тисячі російських стрільців та українських козаків... Ми самі кілька років підряд протистояли страшній навалі, і хоча з великими втратами й труднощами, а вистояли! А як не вистачало нам двадцяти чи тридцяти тисяч польських жовнірів, щоб завдати ворогові остаточної поразки. Щоб на довгі роки, а може, й назавжди відбити у султана бажання зазіхати на чужу землю... Тоді б, може, і зараз не виникла смертельна загроза Відню й Варшаві...»

                Так думаючи. Арсен мовчки дивився на вельможне панство, що перед лицем страшної небезпеки, здається, почало забувати про чвари й розброди, на короля, котрому ніяк не щастило закликати те панство до тиші, на знічену постать сенатора Морштина.

                Врешті спалах патріотичного піднесення поволі згас. Шляхтичі знову повсідалися на лави. І король, розгладивши цупкими товстими пальцями чорну чуприну і втупивши погляд у той бік, де сиділа опозиція, знову загримів своїм гучним голосом, надавши йому трагедійно-урочистого забарвлення:

                — Гадаю, що і пан Яблоновський, і пани Сапеги, і всі, хто дав себе обдурити хитрому і підступному великому підскарбію і сенаторові Морштину, готові хоч і сьогодні встромити ногу в стремено, щоб рушити на захист Речі Посполитої, і, якщо буде потрібно, не пошкодують за неї своєї крові і свого життя! А ми всі до цього завжди готові!

                Знову дужий грім оплесків прокотився з краю в край залу. Аплодували також змовники, крім Морштина, від якого враз відсахнулися всі його недавні спільники. А найдужче — брати Сапеги та Яблоновський.

                — Холера ясна! — лайнувся упівголоса Спихальський і показав поглядом на коронного гетьмана. — Ти видів, брате, таке лицемірство? Хай буду песій син, якщо то щиро! Ні, хитра бестія бачить, що тут непереливки. І відразу відколовся од Морштина, рятуючи свою шкуру.

                — Здається, цьому сприяв сам король, — відповів Арсен. — Він зробив усе, аби розколоти змовників і перетягти на свій бік усіх, кого можна. Морштин залишився сам як палець, і схоже на те, що накладе головою.

                Тим часом з усіх боків пролунали вигуки:

                — Розслідувати справу з підкупом! Розкрити змову! Покарати змовників!

                Собеський підняв обидві руки, просячи тиші, а коли вигуки уляглися, сказав:

                — Ні, панове, я вважаю, що зараз не на часі розслідування цього діла. Воно ясне. В усьому винен один великий підскарбій і сенатор пан Морштин, за що я й позбавляю його цих високих звань, бо він не годен їх носити. Гадаю, що він сам себе покарав належним чином. І місця йому серед шляхетства нема! Тож хай їде до свого укоханого короля Людовіка у Францію і там жис так, як йому забажається!

                — Правильної Банітувати! Вигнати його! — підтримали короля посли. — Хай зразу ж іде звідси! Він не годен сидіти поряд з нами!

                Згорбившись, не піднімаючи голови, Морштин підвівся і поволі попростував до виходу. Жоден із його недавніх спільників не глянув йому вслід співчутливо, не промовив доброго слова. І коли за ним зачинилися двері, Собеський окинув поглядом притихлий зал, промовив тихо:

                — Будемо вважати, що віднині у нас немає французької партії, як немає і австрійської. Є польське шляхетство, яке дбає про добробут і безпеку ойчизни. — Ці слова були перервані схвальними вигуками. Перечекавши хвилину, Собеський уже іншим тоном сказав:— Панове посли, за угодою з імператором Леопольдом, яку ми підпишемо найближчим часом, ми повинні виставити сорок тисяч війська. Сейм має вирішити, де взяти гроші, щоб найняти і спорядити таку кількість вояків. Державна казна порожня. Кварці доходів короля, призначеної для утримання кварцяного війська, заледве вистачає для того, щоб я мав особисту варту. Залишається два джерела, звідки ми можемо черпати кошти, — підвищити податки на посполитих і розкошелитися самій шляхті...

Пошук на сайті: