Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3369
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб3566
                — Ось як! Наскільки я пам'ятаю, папський Рим завжди був проти союзу наших двох держав. Коли до Варшави прибули московські посли, папський нунцій зробив усе можливе, щоб переговори були зірвані.

                — А тепер папа Інокентій думає інакше, ваша вельможність. Зважаючи на смертельну загрозу католицизму з боку Стамбула, він змушений змінити традиційно ворожу Москві політику.

                — Гм, гм... Нашим народам, як я тепер починаю розуміти, дорого обходилася ця традиційно ворожа політика, — упівголоса, відійшовши до вікна, замислено промовив сам до себе король але не настільки тихо, щоб не могли почути присутні, в тому числі Таленті. — Коли б Польща й Росія разом навалилися на Османську імперію, то вона давно перестала б зазіхати на наші землі, а може і на землі інших народів...

                Однак хитрий Таленті, удавши, що недочув, вів свою мову далі:

                — Москва виставить щонайменше сто тисяч воїнів і загрожуватиме Кримові й тилам Османської держави — ось чому варто залучити її до створюваної Священної ліги.

                — І папа не боїться, що це може зміцнити позиції православ'я?

                — Навпаки, папа виношує таємну надію, що Ліга також допоможе проникненню католицизму на російські й українські землі.

                — Гм, гм, — знову іронічно замугикав Собеський. — Так думає найсвятіший отець?

                — Так, пане король. А як думає папа — то істина! Собеський ледве стримав гнів. Він сам прекрасно розумів, що виступ Росії на боці Ліги незмірне зміцнив би її. Але його страшно покоробило те, що йому, королеві, досвідченому політикові й воїнові, втовкмачує це в голову його власний секретар. Холера ясна! І нічого не скажеш! Таленті — не тільки ставленик єзуїтів, а й таємний ватіканський споглядач у Варшаві... Розумний, хитрий, як сто бісів, — з ним легко працювати, бо він усе знає і все може, однак треба остерігатися: руки Ватікану довгі й нещадні! Щось не так — і цей самий Таленті або хтось інший на кого й не сподіваєшся, піднесе тобі келих з отрутою... Опанувавши почуттями, Собеський спокійно сказав:

                — Гаразд. Передай, пане секретарю, що ми розпочнемо переговори з Москвою. Хоча, гадаю, вона зараз не готова до війни. Після смерті царя Федора минулої весни на престол зійшли малолітні брати Іван та Петро, а державою керує їхня старша сестра регентша Софія. Нещодавно вона з превеликим трудом придушила повстання стрільців і зараз більше думає над тим, як утвердитися при владі, ніж про нову війну. Та з переговорами не зволікатимемо. Якщо відразу не складемо угоди про взаємодопомогу, то, може, пощастить домовитися, щоб ми могли вербувати волонтерів на Запорожжі. Кілька тисяч запорожців — то була б велика поміч нам у поході!

                — Я теж так думаю, — схилив у поклоні голову Таленті, і тепер його вигляд був смиренний, а погляд запобігливий. — Пан король дозволить мені йти?

                — Йди.

                Коли Таленті вийшов, Собеський дав волю гнівові.

                — Прокляття! Поляки думають, що ними керує їхній король! Аякже! Знаходяться сили, дужчі за короля, — магнати, папський престол, король Людовік... Ні, я вирвуся з цих тенет! Я утверджу в Польщі самодержавність, і майбутній король польський Яків не буде вже ні перед ким схиляти голови!

                Він лівою рукою обняв дружину, а правою пригорнув сина Якова і раптом, повернувшись до золотого розп'яття, палко прошепотів:

                — О найсолодший пане ЄзусІ Врятуй Річ Посполиту! Дай мені сили погромити всіх ворогів моїх — і тих, що йдуть на Відень, і тих, що, мов гадюки, гніздяться біля мене, і тих, що здалеку стежать за кожним моїм кроком, сподіваючись на мою необачну помилку. Допоможи мені, пане Єзус, і я мечем своїм довіку слугуватиму тобі. Амен!

                Зустріч відбулася в хаті корсунського полковника Захарія Іскри. За столом, крім господаря, сиділи: фастівський полковник Семен Палій, брацлавський — Андрій Абазин та богуславський — Самуїл Іванович, або Самусь, як його за веселу вдачу і невисокий зріст ласкаво прозвали друзі. Кожен з полковників привіз із собою одного або двох помічників. З Палієм приїхали сотник Часник і Роман Воїнов.

                По другий бік довгого столу сиділо тільки троє: комісар Менжинський і шляхтичі Порадовський та Монтковський.

                Як водиться, спочатку випили по чарці й закусили. Поляки, видно, добре зголодніли, бо рудий, горбоносий, худий, мов жердина, Порадовський і огрядний, кирпоносий Монтковський, знехтувавши своїм шляхетським званням, запихалися смаженою рибою, аж. кістки хрумтіли. Красивий, чорнобровий полковник Мен-жинськии осудливо поглядев на них, ніби просив трохи стримуватись, однак і сам їв, хоч і делікатно, але так, що за вухами лящало.

                Нарешті, трохи втамувавши голод, Менжинський рушником витер вуса і сказав:

                — Панове полковники, смачно ви нас пригощаєте, та приїхали ми аж із Варшави, звичайно, не за тим... — Він зробив паузу.

                — А за чим же? Кажіть, пане комісаре, послухаємо, — вставив Семен Палій.

                — Ви вже знаєте, панове, що султан кинув свої війська на Австрію. Річ Посполита підписала з імператором Леопольдом договір про взаємну допомогу, і найближчим часом король Ян вирушить до Відня.

                — Чого ж хоче король Ян від козаків? — спитав голубоокий Самусь. — Адже ми не піддані короля...

                Менжинський спокійно глянув на полковника.

                — Річ Посполита потребує вашої- допомоги. Нам потрібна козацька піхота, рівної якій, як відомо, немає в цілому світі. Не відмовимось також від кінноти, якщо зможете виставити. За це королівська казна зобов'язується платити кожному грішми, сукном і годувати під час походу. Крім того, як ви розумієте, чимала буде і військова здобич. Все, що здобудете, — ваше...

                — Козаки повернуться з походу багатіями, — додав, витираючи рукою вуса, Порадовський.

                — Боюсь, небагато їх повернеться додому, — сказав полковник Абазин. — Не один накладе головою в чужому краю...

                — В такому випадку всю належну плату одержить сім'я, — відповів Порадовський.

                Захар ій Іскра, який на правах господаря сидів край столу замислено промовив:

                — Люд наш за довге воєнне лихоліття зовсім зубожів, і козаки від плати не відмовляться... Знаємо з досвіду, що в разі перемоги і здобич буде чимала... Але на війні всяк буває: то ми поб'єм кого то намнуть боки нам, і доведеться тікати без оглядки. Тоді не до здобичі: кожен дбатиме про те, аби голови не позбутися...

                — Чого ж пан полковник хоче?

                — Половину плати — напереді Щоб жінки й діти залишилися забезпечені. Сім'ям загиблих — подвійна плата...

                — Ми подумаємо про це, — відповів Менжинський.

                — Скільки ж король Ян хоче набрати козаків? — спитав Палій.

                — Скільки можна зібрати, хоч і тридцять тисяч.

                — Ого! А не затріщить казна короля Яна?

                Менжинський усміхнувся.

                — Не затріщить... Гроші на це діло дає папа римський.

                Полковники переглянулись. Власне, вони вже раніш знали, чого приїхали комісари, і вирішили, що немає підстав відмовлятися від походу, але не сподівалися на таку поступливість з боку королівських посланців. Промовив Палій.

                — Панове комісари, ми згодні навербувати стільки козаків, скільки зуміємо за такий короткий час. І щоб ви знали, йдемо в похід не так задля плати, — хоча від плати не відмовляємося і наполягаємо, щоб плата була достатня і справедлива, — а передусім тому, що, захищаючи вас і австрійців, ми захищаємо себе... Як бачите, ми міркуємо трохи інакше, ніж міркував король Собеський, коли під час турецьких походів на Чигирин під тиском папи римського відмовив цареві Федору Олексійовичу і гетьману Самойловичу в допомозі...

                — Не будемо згадувати старе, — поспішно вставив Менжинський. — То висока політика, і я не знаю таємних пружин, які нею керували...

                Палій на знак згоди кивнув головою.

                — Гаразд, не будемо... Хоча й не забудемо... І друге. Всім відомо, як безперервними війнами розорено наш край. Зараз ми своєю кров'ю і своєю працею піднімаємо його з руїн. Від Бугу до Дніпра і від Полісся до Дикого Поля знову починає колоситися житом-пшеницею наша земля. Але є спритні людці — і шляхтичі, і не шляхтичі, — котрі, роблячи вигляд, що не відають про наше існування, випрошують у короля приповідні листи на ці землі і приїжджають сюди, щоб посісти найкращі угіддя. Тільки наші гострі шаблі змушують їх повертати голоблі назад. Тож, щоб ні в кого не виникла думка, що ця земля нічия, ми хочемо мати від короля такі ж приповідні листи: я — на Фастівщину, Абазин — на Брацлавщину, Іскра — на Корсунщину, Самусь — на Богуславщину...

                Менжинський задумався.

                — Не в моїй владі вирішувати з цього приводу що-небудь. Але запевняю вас, панове полковники, що обов'язково передам вашу думку королеві Гадаю, заперечень у нього не виникне. Тоді вважатимемо, що в головному ми домовилися: козаки підуть у похід. Але, щоб не було потім непорозумінь, укладемо статті і зазначимо всі умови, на яких ми згодні навербувати охочих...

                — Безперечно! — вигукнув Порадовський. — Ми підпишемо! — але тут же, схаменувшись, додав:— Якщо, звичайно, ті статті будуть помірковані, тобто якщо панове козаки не зажадають занадто багато...

                Останні його слова мало не зіпсували всього діла. Запальний Самусь гнівно блиснув красивими голубими очима і рубонув без дипломатії:

                — Ми козацькою кров'ю не торгуемої 1 хто може визначити, скільки вона коштує? Якою вагою зважити її цінність? Га?.. Коли шановні посли думають торгуватися, то нам ні про що розмовляти!

Пошук на сайті: