Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб2262
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб2751
                Потім обстріл припинився — на штурм пішли яничари.

                З якою люттю атакували вони! Здавалося, ніяка сила не стримає того першого навального натиску. Бюлюк за бюлюком, орту за ортою посилали паші на приступ — і все даремної Напівзруйнова-ні бастіони вистояли до самого вечора.

                Яничари запрудили тілами убитих рів, та прорватися в місто не змогли. В наступні дні панувало незвичайне, дивне затишшя.

                Віденці тріумфували. Ще б пак! Це була справжня перемога!

                І ніхто, крім Штаренберга, Яна Кульчека та ще кількох осіб у місті, не знав, хто був справжнім героєм цієї перемоги.

                Кожного ранку генерал знаходив хвилину, щоб спитати Яна:

                — Ну, що?

                Кульчек винувато розводив руками.

                — Немає, пане генерал.

                — Ждіть! Пильнуйте! Якщо живий — обов'язково прибуде! Нарешті одної ночі почувся довгожданий свист. Ян Кульчек стрепенувся, перехилився через стіну і глянув униз. Але нічого в темряві не побачив. Свист пролунав удруге.

                — Опускай драбину! — шепнув Кульчек.

                Якоб Шмідт був напоготові. Драбина шурхнула по стіні і враз натяглася. Хтось швидко ступив на її нижній щабель, подерся нагору.

                Незабаром з темряви виринула яничарська шапка. Незнайомець спритно перемахнув через парапет. Сказав коротко:

                — До генерала!

                Штаренберг прийняв їх негайно.

                — Так ось ти який, мій друже! — простягнув він руки назустріч молодому незнайомцеві в яничарському одязі. — В тобі нема нічого турецького, крім одягу, пане Кульчицький! Спасибі за поміч!

                Кульчицький усміхнувся і зняв шапку. Легко вклонився.

                Чуб у нього був темно-русявий, густий, непокірний. Обличчя мав мужнє, загоріле, привабливе. На верхній губі темніли невеликі стрижені вуса. Виразні сірі очі дивилися пильно, допитливо.

                Штаренберг запросив сісти.

                — По-німецьки говориш? Якщо ні — нам допоможе порозумітися Ян Кульчек...

                — Зовсім погано... Добре навчився тільки лаятись від німецьких рейтарів, що служили у кварцяному війську польського короля.

                — Отже, ти поляк. Ми ждемо з дня на день Яна Собеського з твоїми земляками... Як ти потрапив до турків?

                — Був у них у полоні. Тепер маю змогу відомстити своїм недругам!

                — Ти дуже допоміг нам, Кульчицький. Якщо ми відіб'ємо ворожу навалу, імператор нагородить тебе. Я подбаю про це!

                — Дякую. Але до нагороди ще дуже далеко, пане генерал. Спочатку треба перемогти!

                Штаренберг з цікавістю глянув на молодика, відзначивши в думці, що він зовсім не простак.

                — Безперечно. За це воюємо... І твоя допомога, сподіваюся, збереже не одне життя моїм солдатам і стане вагомою часткою нашої майбутньої перемоги!

                — Я теж сподіваюся на це, — відповів Кульчицький. — І прибув я до вас саме зараз неспроста: на завтра Кара-Мустафа призначив генеральний штурм Відня!

                — O-o! — Штаренберг схопився. Заходив по кабінету, не приховуючи хвилювання. — Це ти знаєш напевне?

                — Так. Із вірогідного джерела.

                — Це дуже важлива звістка! Спасибі тобі, друже мій! Ми приготуємося і будемо напоготові... Ах, скільки крові проллється! Скільки будов буде зруйновано!

                Кульчицький теж підвівся.

                — Руйнування будуть невеликі. Турецька артилерія, як і минулого разу, обстрілюватиме тільки вали і укріплення. Кара-Мустафа хоче зберегти місто для себе.

                — Для себе?

                — Так. Ходять чутки, що він мріє заснувати в Європі нову ісламську імперію, а Відень зробити її столицею. Акинджі й татари палять села, винищують жителів, щоб згодом своїми ордами заселити цю землю.

                Голубі очі Штаренберга потемніли.

                — Мерзенні цілі! Однак досягти їх Кара-Мустафі буде нелегко. Ми битимемось до останнього!

                — Я вірю в це, інакше не допомагав би вам, генерале, — з достоїнством сказав Кульчицький. — Чим я ще можу бути корисний?

                Штаренберг замислено потер чоло.

                — у нас немає зв'язку з лівим берегом, з Карлом Лотарінгсь-ким. Ми не знаємо, що там думають... Не знаємо, на що нам сподіватися...

                — Я налагоджу такий зв'язок! — упевнено відповів Кульчицький.

                — Як ти це зробиш?

                — З міста вийду так, як і входив. Через турецький табір проберуся без ніякої затримки: там я своя людина...

                — А через Дунай?

                — Я плаваю, мов риба!

                — Справді? Тебе сам бог нам послав! — зрадів Штаренберг. — Тоді слухай... Карлові Лотарінгському скажеш, що у нас достатньо пороху, ядер, бомб, провізії. Але мало людей. Уже багато вбито. Ще більше поранених. Почала лютувати різачка — від неї гине більше, ніж від ворожих куль...

                — У турецькому таборі теж, — вставив Кульчицький. — Якщо піде так і далі, то через місяць захворіє половина війська.

                — Однак у Кара-Мустафи і після цього залишиться щонайменше сто тисячі А у нас? Два місяці облоги — і ми всі тут перемремо. Так і скажи Карлові. Хай поспішає з допомогою...

                — Передам.

                — А ще дізнайся, чи прийшов король польський. Чи прибули з військом німецькі князі? Це теж нам важливо знати.

                — Гаразд, Дізнаюся. — Кульчицький надів шапку. — Ждіть на мене найближчим часом... А головне — відбийте завтрашній штурмі Бажаю успіху, генерале!

                Кульчицький виструнчився.

                Штаренберг обняв його, поцілував у щоку.

                — Дякую тобі, голубе...

                Генеральний штурм, як і попередив Кульчицький, розпочався рано-вранці.

                Після кількох залпів з трьохсот гармат, що вдарили по стінах і бастіонах, лави яничарів рушили на приступ.

                Ян Кульчек з Якобом Шмідтом вискочили з погреба, де ховалися від артилерійського обстрілу, і зайняли своє місце на Шве-хатських воротях. У кожного — по мушкету. Через плече — шкіряна торбинка з олов'яними кулями, через друге — на шлейці порохівниця. При лівому боці — шпаги, що пролежали на складах, мабуть, з часу хрестоносців, бо добряче поіржавіли.

                Сонце щойно зійшло і сліпило очі. Кульчек прикрився від нього долонею — глянув униз, на залитий сонячним світлом ворожий табір.

                Яке це було страшне і разом з тим величне видовище! Тисячі воїнів у широких барвистих шароварах, з різнокольоровими прапорцями під звуки тулумбасів і труб виринали з окопів і зі штурмовими драбинами мчали до міста.

                За кожною драбиною поспішав юз-баша, сотник, зі своєю сотнею, яка мала приступом брати стіни.

                Як тільки передні ряди наблизилися на відстань лету картечі, з валів ударили гармати. Крик болю і несамовитої люті пролунав у відповідь. Десятки яничарів, не добігши до рову, упали на землю і корчилися в передсмертних судорогах.

                Поки гармаші перезаряджали гармати, вистрілили з мушкетів солдати й ополченці. Упало ще кілька десятків нападників. Але інші добігли до рову, перемахнули через нього, здерлися по ескарпу вгору і приставили до стін драбини. По них, мов мурашки, полізли яничари. Весь турецький табір здригнувся від громового крику — алла, алла!

                З цієї хвилини для підмайстрів-броварників Яна Кульчека і Якоба Шмідта час зупинився. Здавалося, вони поринули в кошмарний сон, якому не буде кінця. Ян заряджав і передавав мушкета худому, білявому і ніжному, мов дівчина, Якобу. А той, всупереч своїй непоказній зовнішності, мав тверде серце і вправну руку. Жоден його постріл не пролунав даремно. Він майже не цілився: яничари, що дерлися по драбині, самі підставляли свої груди й голови під кулі. Діватися їм було нікуди — і вони, мов достиглі груші, з криком падали донизу.

                Якоб почервонів. Очі його блищали. На лобі виступив рясний піт. Після особливо влучного пострілу він вигукував:

Пошук на сайті: