Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб2457
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб2945

                Собеський знову витріщився на молодика. Навіть очі протер кулаком, ніби не довіряючи їм.

                — Як тебе звати-величати, пане? — спитав нарешті.

                — Кульчицький єстем, ваша ясновельможність! — виструнчився той.

                — Але ж побий мене грім, я вже одного разу бачив тебе у Варшаві, і тоді в тебе було інше прізвище!

                — Так, ясновельможний пане король. Ви не помилились. Тоді я був Комарницький.

                Король раптом весело зареготав, аж ходором заходив його опасистий живіт, туго перетягнутий зеленим з китицями шовковим поясом, чим немало здивував Карла Лотарінгського, який не розумів по-польському.

                — Га-га-га, бачиш, пане, маю добру пам'ять. Я відразу впізнав тебе... От тільки не розумію, для чого цей маскарад? Хто ж ти насправді — Комарницький чи Кульчицький?

                — Хай краще ваша ясновельможність називає мене Кульчиць-ким. До цього прізвища тут уже всі звикли.

                — А може, ти був такий же Комарницький, як і Кульчицький? Га? — хитро примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собі дрібномаєткового шляхтича, що запанібрата розмовляє зі своїм хлопом.

                — На цьому світі всіляко буває, ваша ясновельможність. Іноді зручніше виступати під чужим ім'ям. Адже не в кожного така добра пам'ять, як у вашої ясновельможності, — з лукавинкою в голосі й погляді відповів молодик. — Та й яке це має значення, як я нині прозиваюся? Головне — дати доброго чосу Кара-Мустафі! Щоб тікав без оглядки і ніколи більше не потикався ні в Австрію, ні в Польщу, ні на Україну!

                Собеський відразу посерйознішав.

                — Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе... Е-е, однаково, як ти прозиваєшся! Важливо, що я тобі вірю. Скажи мені, друже мій, чим пояснити, що турки не захопили Тульну і дозволили нам безперешкодно навести міст, а зараз — переправляти військо?

                — Тільки впевненістю Кара-Мустафи, що союзники не посміють перейти на правий берег, ваша ясновельможність. Побояться його переважаючих сил.

                — Скільки ж їх у нього?

                — Якщо не рахувати вбитих, поранених і хворих, то боєздатних воїнів залишиться не більше ста тисяч...

                — Сто тисяч? Ти не помиляєшся? Адже ходять чутки, що Кара-Мустафа привів трьохсоттисячне військо!

                — То перебільшення, ваша ясновельможність. Крім того, разом із військом у похід пішло превелике множество невійськового люду — візників, погоничів худоби, кухарів, маркітантів, цирульників... їх можна не брати до уваги.

                Собеський задоволене засопів носом, значущо глянув на Карла Лотарінгського і Таленті.

                — А яку артилерію виставлять проти нас турки? Кажуть, Кара-Мустафа має тисячу гармат?

                Арсен — а це був він — усміхнувся.

                — Не вірте цьому, ваша ясновельможність, їх рівно в три рази менше. Тут помилитися я не можу, бо сам бачив увесь артилерійський обоз. Турки завжди перебільшували свої сили, щоб залякати противника.

                — Я знаю це, — замислено промовив король. — Не перший раз зустрічаюся з ними. Під Хотином було те ж саме. Він замовк, думаючи або згадуючи щось своє. Арсен поштиво зачекав якусь хвилину, потім порушив мовчанку:

                — Ваша ясновельможність, губернатор Відня генерал Шта-ренберг під час нашої останньої зустрічі з ним дуже просив поспішити з допомогою. Сили обложених кінчаються. Від хвороб кожного дня вмирає п'ятдесят-шістдесят чоловік. А ще ж гинуть від бомб і куль... У місті починається голод...

                — Я знаю, — сказав король. — Обложеним залишилося недовго ждати. Якщо зможеш пробратися ще раз до Штаренберга, скажи, щоб тримався до останнього! І ось ще що: треба розвідати західні околиці Відня — від Дунаю через гору Каленберг до Дорнбахського лісу... Чи не зайнята турками ця вигідна позиція?

                — Я зроблю це, але не знаю, як мені повернутися до вас і одночасно потрапити у Відень. Крім того, я хотів би побувати у ворожому таборі, може, в останню годину дізнався б про що-небудь важливе...

                — Тобі не доведеться повертатися. З тобою піде один знайомий тобі пан, досвідчений і бувалий воїн. Він повернеться назад і доповість мені про все, що ви дізнаєтесь, а ти підеш своєю дорогою.

                — Хто ж цей знайомий мені і досвідчений воїн? Чекайте, чекайте... Ваша ясновельможність, невже то Мартин Спихальський? Він тут? — Радісна усмішка освітила заклопотане Арсенове обличчя.

                Собеський усміхнувся теж.

                — Я бачу, ви з ним щирі друзі. Ну, що ж — я радий звести вас сьогодні докупи. І хай це буде в рахунок моєї вдячності тобі за вірну службу ойчизні і королеві. Пане Таленті, приведи сюди пана Спихальського!

                Секретар вийшов.

                Собеський заговорив з Карлом Лотарінгським по-німецьки, і вони обидва схилилися над столом, на якому лежала розгорнута велика барвиста карта Відня і його околиць.

                Арсен стояв збоку і вслухався в чужу мову. В душі наростала упевненість, що недаремно він за останні два місяці витратив так багато сил, щоб підірвати могутність Кара-МустафиІ Недаремно ризикував не один раз головою, пробираючись у Відень і перепливаючи Дунайї Сили союзників виросли вдвоє, а на чолі їх став сам Ян Собеський, який, подібно Сіркові на Україні, присвятив своє життя боротьбі зі страшною турецько-татарською навалою, а рівно десять років тому, коли був ще не королем, а гетьманом, на голову розгромив турків під Хотином.

                Хотілося вірити, що й зараз, коли Собеському виповнялося п'ятдесят чотири роки, він не втратив ні мужності, ні військового вміння, і його не облишило військове щастя.

                Арсен прекрасно розумів: якщо не спинити Кара-Мустафу під Віднем, пів-Європи впаде йому до ніг! А Златчина доля буде поламана навіки. Тому в душі клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити ненависного ворога.

                Позаду зашелестів полог. Арсен оглянувся — до намету в супроводі Таленті ввійшов Спихальський. Виструнчився, набундючився, наставивши вперед гострі вуса. Клацнув закаблуками запилених чобіт.

                І раптом — побачив Арсена!

                Де й поділася його напускна бундючність! Вуса здригнулися, молодецькі зуби заясніли в усмішці, в очах — подив і радість... Він вмить забув про присутність високих осіб, широко розкинув руки, кинувся до Арсена і, згрібши його в міцні обійми, щосили вигукнув:

                — Друже мійі Холера ясна!.. От не сподівався зустрітися тутай з тобою! — І тільки тоді, коли помітив здивований погляд Карла Лотарінгського і широке, гладке обличчя короля, що добродушно усміхався, зрозумів, якої нетактовності припустився. Він заша-рівся, знітився, потім виструнчився і пробубонів:— Прошу вибачення у вашої ясновельможності... Така несподіванка — друга зустрів... — І знов зніяковіло замовк.

                Собеський гучно зареготав.

                — Друга побачив і про короля забуві Оце я розумію — дружба! Ха-ха-ха!

                Спихальський розгубився ще більше. Тепер уже спаленіло не тільки його обвітрене обличчя, а й вуха побуряковіли. Здавалося, навіть вуса пойнялися малиновим полум'ям.

                Собеський зареготав ще дужче — він любив посміятися, — а потім враз посерйознішав.

                — Ну, от що, панове, не гайнуйте часу! Не далі як завтра вранці я повинен знати, чи вільні від турецького війська західні околиці Відня, щоб зайняти їх. То вигідна позиція... Станемо там і вдаримо на супостата! Ох, коли б тільки вчасно прибув Менжин-ський з козаками...

                Останні слова короля вразили Арсена.

                — Хіба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможність?

                — Так, я жду їх з години на годину!

                А Спихальський додав:

                — Сам Семен Палій веде їх!

                Два дні тривала переправа.

                В обідню пору восьмого вересня останній солдат союзницької армії перейшов на правий берег Дунаю.

                З боку Відня долітала глуха канонада. Линув, підсилюваний поривами вітру, тисячоголосий людський рев — а-а-а! Було ясно — турки здійснювали ще один штурм обложеного міста.

                Всі ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспішав: стояв на високому пагорбі і в підзорну трубу розглядав далекий курний шлях за рікою — чи не йдуть козаки?

                — Ах, Менжинський, МенжинськийІ Чому ж ти запізнюєшся? — примовляв з досадою. — Коли б ти знав, як потрібен тут! Як мені не вистачає зараз козацької піхоти!

                Верховні союзницькі військовоначальники зі своїми штабами стояли збоку і теж дивилися на лівий берег. Всі вже знали, на кого чекає головнокомандувач, і таємно молили бога, щоб прислав таку потрібну перед генеральною битвою допомогу.

                Але шлях був порожній. Ні живої душі, ні хмаринки куряви вдалині!

                — Ах, Менжинський, МенжинськийІ— Скрушно хитав головою Собеський.

Пошук на сайті: