ВОГНИК
Максиму Рильському 


До тих країв щоденно поїзди

Відходять від столичного перону,

Бери тютюн і вірші для їзди,

Хліб-сіль, тарань прив'ялено-солону,

Гачки й сачок, і вудочки складні

Та ще й нехитро зварену наживку –

І гайда в путь, бо літо в переджнивку

На плесо вод веде погожі дні.

Біліє там будиночок між трав,

Шумний, привітний, не якась обитель,

В ній друг мій любий здавна проживав,

Мудрець - у слові, у піснях - учитель.

Ну, словом кажучи, до тих країв

Свою я душу із піснями вів,

Свої гарячі радості й надії

І несповиті думи молодії.

Чи день, чи ніч, чи посвисти зав'юг,

А він мене чекав, великий друг.

Бувало, поле обів'є сльота,

І вже не літа гілка золота,

А ночі підосінньої година

Тебе зустріне з поїзда в ліску,

І ти бредеш по мокрому піску

На вогник той, немов мала дитина,

На вогник той, що жевріє в вікні,

І, тіні розганяючи лячні,

Тебе зове, як зірка понад світом,

Теплом людським і затишком-привітом.

А в хаті тій, лиш ставши на поріг,

Що написав чи тільки бачить міг, -

Клади дарунком друзям на помості,

В безжурний сміх Герасименка Кості

Чи в щиру мову, повну, як ріка,

Завзятого Олекси Десняка.

А вже в пізніші літа, по війні,

Тут коло друзів ширшало вдвійні,

Рибалки і співці прості, не пишні,

Вслухалися в слова Остапа Вишні,

В Довженкові роздум'я вогняні,

І сміх, і пісня, й дума не затаєна

Жила, цвіла, як червіньковий діл,

І Катерина рідна Миколаївна

Садила нас, як голубів, за стіл,

Немов журила, й ставила вишнівку

Чи й ще чогось рибалкам у мандрівку.

Неначе вчора, все отак було,

Привіти й жарти мов дзвеніли вчора,

На дворик той весни пливе тепло,

І тихий вечір, і ясінь прозора,

Тут інші люди за вікном живуть,

Та й інші друзі теж, напевне, в колі,

Бо вогник той крізь ночі каламуть

Усе горить, все блимає поволі,

Як я приходжу. Ніби із кімнати

Господар вийде гостя привітати,

Ласкаво-сивий стане на порозі

І руку дасть мандрівнику, мені.

Хай вам, Максиме, світить у дорозі,

У темний вечір, в хвищі чи в морозі,

Той щедрий вогник з ночі в Ірпені!