Андрій Малишко - Жива легенда

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andriy_malishko_zhiva_legenda.doc)Andriy_malishko_zhiva_legenda.doc182 Кб734

 

АНДРIЙ МАЛИШКО

ЖИВА ЛЕГЕНДА

ПІСНЯ ПЕРША

Ходили ми світами немалими,
Гвинтівки ремінь терся на плечі,
В твоєму серці лінами ясними
Доріг і вод дзвенять важкі ключі.
За бронзовим гарячим небокраєм
Нові світанки руки підвели,
В них досить є і слави, і хвали,
А сліз і крові їм не треба, знаєм, -
Лиш неба цвіт і посміх немовляти,
І хліб, і труд, і золото ріллі,
І привіти синів старенька мати
На цій землі.

- Ну, повернись, який ти є?
Не диха ніч, вогонь не б'є,
Бліндаж заріс, затихнув бій.
Молодший мій, найменший мій!
Тебе носив подій потік.
Либонь згадаю, - шостий рік,
Як ти пішов. Радянський дім...
Який котився згар і грім,
А він горів, але не впав,
Земля ушосте зелень трав
Змінила, вийшла з лихоліть,
А він вас жде, а він стоїть.

І син, дві краплі із лиця -
В усьому схожий на отця,
Обнявся з батьком, на плече
Лягли долоні гаряче.
- Привіз ти щастя? - Я привіз,
Я кривді йшов напереріз
І заслужив його. - То так.
Це хто ж з тобою? - Це хлоп'як
Із Кам'янця, нехай в сім'ї
У нас живе... - Були бої,
І все минуло. Поїзди
Впряглись до іншої їзди,
Шумні і світлі, як Дунай,
Пішли із фронту в рідний край
Через віслянські два мости,
Через Перемишль, де пости
Погранзастав пильнують вніч
З вітрами в полі віч-на-віч,
На Львів, Тернопіль, Кам'янець,
І не один зітхнув боєць,
Що скоро вгледить двір, і дім,
І те, що в серці звав своїм
Коханням щирим. Всі шляхи
Вели додому. Дітлахи
Із школи вийшли в ранній час.
- Зайдіть, ми просимо, до нас
Та розкажіть нам хоч одну
Історійку, - чи про війну,
Чи про героя, чи про бій,
Про нічку на передовій,
І взагалі, про все, про все!-

Що скажеш їм? Любов несе
Солдата в школу. Ось поріг.
Його забути я не зміг
З дитячих літ. В метіль важку
Бувало прийдеш на сніжку,
А в школі тиша. Сторож-дід
Змете з порога сніг і слід
Твоїх чобіт: - Така ще рань,
А ти вже встав? Ну, йди, поглянь,
Як грубка топиться. Іди, -
А по снігу нові сліди,
Десятків два хлоп'ячих ніг
Вже стугонить об той поріг.
Далеке юності крило,
Тебе війною не змело.
І не зломило! В Кам'янці
Я вперше був, і три бійці,
Герої нашого полка,
Ввійшли у клас. Чиясь рука
Дала сигнал об тій порі,
І дружно встали школярі,
Вітали нас. Про ніч одну
Я розповів, як на Дону
Мене присипало в землі,
Які криваві мозолі
І рани й радощі живі
Несли ми в ночі грозові.
Хлоп'ята сіли за буквар,
Читали віршика, як з хмар
Веселка сяє після злив,
А колоски колгоспних нив
На сонці спіють. Лиш одне
Білявочубе, мовчазне
Хлоп'я сиділо. Не в очах,
Не в молодих в'юнких плечах
Осмута тліла. В мить яку
Загледів я скупу й гірку
Дитячу усмішку. Від зла
Вона сковзнула й проповзла,
Чи від гіркоти? Зрозумій.
- Чому мовчиш, маленький мій?
А він буквар перегорта,
А вчитель каже: - Сирота.

Був час, у нього батько був,
Пішов на фронт і не вернув.
Прийшли два слова горьові,
Що носять пошти польові.
Була у нього мати, він
Ходив у піонерзагін,
Вона йому пісні плела,
Вона його в загін вела,
Сорочка свіжа, мовби льон,
На ліжко клала в тихий сон,
А ранком кликала:- Синок,
Вставай, у школі вже дзвінок
Ударить скоро. - І рука
Її ласкава і легка,
Його підводила: - Вставай,
Мій кучерявий синій май,
Вставай, пора! - її, вночі
Ввалившись, німці-гримачі
І людолови, повели
І серед міста, де гули
Вітри осінні, як бої,
Вночі повісили її.

А він буквар перегорта.
А вчитель каже: - Сирота
Ходив по місту цілі дні.
Рідні нема, так ми ж зрідні,
Ховали хлопця двоє літ
Із ночі в ніч, а ледве світ
Забризка зорями в вікно
І ранку сиве полотно
Застеле небо, вже й нема
Його на місці, чи зима,
Чи сніг, чи осені пітьма.
Збере він хліба - тих кришок,
Малий і сірий, мов пташок,
І сяде, з'їсть, а чи не з'їсть,
А все чекає добру вість.
Він, може, сам усе повість?
Олексо, чуєш? - Ні, кажіть,
Ви краще вмієте.
- А жить
Збирався хлопець, аж яснів.
Було прокинеться від снів:
"Наснились наші! Я піду".
І в сотий раз по тім сліду,
Що обходив, що обдивив,
Біжить за місто й серед нив,
Де їх снаряд обмолотив,
Де їх зорали тягачі,
Гарячі кулі-сівачі
Важким посіяли свинцем -
Стоїть з просвітленим лицем,
Як сірий стовпчик. Вигляда.
Чекать - біда, двійна біда.
Листівку знайде - принесе
І прочитає; над усе
Любив те слово: - Це літак
Над полем бою чи атак,
Від наших кинув! - Захова
І закарбує ті слова
В своєму серці, де жива
Тремтить надія. І за ним,
В'юнким, неспійманим, малим,
Катів табуння, мов сліпе,
Ходило. Він значок ЮП,
Червоний галстук приберіг,
Як давнє щастя, все, що міг.

В сорок четвертім день при дні
Гриміли залпи, і в огні
Горіли обрії, з моста
Завіса куряви густа
Щодень сивіла, з-над дубів
Немов сто тисяч голубів
Обсіли площу. Гомін, гук,
Фашисти падають на брук,
Гранати рвуться з-попід рук.

Мов кораблі, серед полів
Хитались танки, ген лелів
Потік піхоти, з-попід хмар
Червоний стяг, наш перший дар,
Не стяг - стяжок, ясний, мов жар,
З'явивсь над школою. Була
В нім перша дяка і хвала,
І крапля щастя й волі грім,
І кров розстріляних на нім
Горіла трепетно-ясна.
І люди встали, наче сна
Збулись тяжкого в ночі злій.
Поглянь, боєць, і зрозумій!

Той прапорець поклав межу
Між днем і ніччю, не скажу,
Хто в ніч тривожну від безсонь
Підняв його, немов огонь,
Ви здогадалися либонь.
- Палай, сказав, і гнівом сій! -
То наш, малий наш Олексій...

А в нього посмішка із віч,
Неначе не про нього й річ;
Сидить, буквар перегорта,
А вчитель шепче: сирота.

На п'ятий чи на шостий день
Світанком синім, як ясень,
Приїхав батько. Сталінград
І переправ букринських чад,
І даль підкиївська крута,
Бомбьожок чорна ряснота
Від нього дихала. З-під брів,
Як тихий промінь вечорів,
Ясніло. Серця стук зборов:
- Мій син живий? - Та жив, здоров.
- А жінка?
- Тату! - крикнув син.
Припав до нього... Скільки днин
Ходили вдвох, рука в руці,
І щастя й смуток на лиці.

Ми пригощали щиро їх,
І не шукали слова втіх,
Бо горе - то стіна німа,
Для нього слів людських нема,
І треба ту стіну в роках
Лупать по крихті, по частках, -
Само забудеться нехай.
Частина жде, боям не край.
Мотори хлопці завели,
I диму сивого вали
Десь за Тернопіль попливли.
Лежать нові шляхи й мости.
Бувай здоров! Здоров рости,
Мiй сину! Скоро вже прийду. -
Про щастя мрів, а стрів біду.

Оповідають, що в бою
За Ельбою, в чужім краю,
Останній вибух пролунав,
Фугас останній ліг між трав,
Останній крик припав к землі,
Останній танк поповз в імлі
Якраз на батька. - Що ж, повзи, -
Сказав він тихо. Дві грози
Поніс в руці, метнув в броню
І сам згорів у тім огню.
Із страхом жить - прожить, як мрець.
Лягти в бою- святий кінець,
Твого життя гілля густе
Вітчизні в серці проросте.
Бійці, що з ним разом були,
Ту звістку нам передали,
Прийшли два слова горьові,
Що носять пошти польові,
І все. - Буквар перегорта
Малий смуглявий сирота.

А в мене серце б'є, як дзвін,
Хлоп'ята з школи йдуть. А він?

Їм тепло, затишно в дому,
Є ласка отча, - а йому?

Їх мати в ліжко покладе,
У нього ж - хто? І мати - де?

І я обняв його, притис,
Як свого сина. Сонця спис
Кресав над поїздом огні.
І, от ми вдвох, ми не одні.

Приймай нас, батьку, на поріг,
Постав на стіл, що приберіг,
Хильнем за молодість круту,
За мого сина-сироту,
За весняні ясні шляхи!

...У двір куряться порохи
З дороги другої.

ПІСНЯ ДРУГА

Відчиним двері на широкі ниви,
На обрії, на води, на міста,
Нехай любові віковічне диво,
Катраном пахне, в серці вироста.

Нехай любові сила розмаїта
Хвилює дух і помисел живий,
Цвіте, як сонце всередині літа,
Стоїть при нас, як вірний вартовий.

І понесуть її жагучі руки
Грозою й вітром в сивім ковилі,
І з неї родяться сини і внуки
На цій землі!

- Теплушкою чи на коні,
Ти мчав у рідній стороні?
Минуло літо, стихнув бій,
Мій середульший, сину мій!

- Усяк бувало, батьку, всяк,
Добро, що дома, що атак
Улігся шал, що далина
Зернить колосся, наливна.

- Це хто ж з тобою? - Це жона. -
Воно ж стояло, те дівча -
Зеленошумне смереча,
Так, мов зоря із тьми століть
Понад життям новим стоїть.
Повз нього б'ються ручаї
І чайка кличе: чий, чиї?
І неба раннього намет
Стріча над нею сонця лет.

- А звідки ж? - Звідки? Білорусь,
Цю землю знаєте, ручусь,
Мені там кожен за сябра
Бажав і щастя і добра.

Там дім навпіл, і світ навпіл,
І ліс шумить, як рідний діл,
І що на серці - те в житті,
І горе й радощі святі.

Радянське братство! Світ пройди,
А приведуть тебе сліди
До мирних вйосок, до сяліб,
Де завше знайдеш сіль і хліб.
І там, як тут, пройшла війна,
І там пливла боїв луна.
Із тих країв моя жона.

- Щасливий з нею? - Я скажу.
Ми батьківщину за межу
Уже проходили, в імлі
Ширококрилі журавлі
У гніздах клекотом своїм
Нам поворот віщали в дім.

І синь озер, і темінь пущ,
І на шляху шипшини кущ,
І кожен камінь на шосе
Немов кричав, що день несе
Нам перемогу. Так бува,
Що й мертве в вірі ожива,
А ми живі, і грозова
Заходить ніч, заходить бій,
Як звісно, на передовій.

І задвигтіла з жароти
Земля, ні звестись, ні пройти,
Хіба що руку простягти,
З баклаги випить, - так води
Нема ні краплі, - лиш сліди
Броні жаркої, як в печі,
Карбують танки й тягачі.

З обслуги в нас бійців ще два
Живих лишилось, і слова:
- Огонь! Огонь! - лиш чуть мені,
Ті ж зглухли в скреготі броні.
За хвилю-дві накрив фугас
Обох бійців, я в пізній час
Знайшов одного, поволік,
Підняв, поніс, на цілий вік
Це не забудеться! Приніс
У крайню хату, попід ліс,
Поклав на ліжко, а дівча
Мені рушницю із плеча
Зняло, піднесло каганець.
- Ти жив, боєць? Не вмер, боєць?

- Я ще живу, - шепоче він, -
Я не помру, - лице з одмін
Не взнаєш, - чиста біль-збіла.
Пакети наші два взяла,
З плеча його і до плеча
Давай вгортать, як дитинча.

Схилилась - впали дві коси,
Загледиш їх - і вже неси,
І згадуй очі, рух, лице,
Тих кіс тугих важке кільце.

Вона звелась - і теплий зір
Мене опік; від давніх пір
Я пам'ятаю в шумі нив
Весняне небо після злив
І, наче пошуги жар-птиць,
Останній спалах блискавиць.

Можливо, блискавиць крило
Ці горді коси заплело?
І, може, їхній синій жар
Віддав цим очам цвіт і яр?
Хто знає? Я стояв німий,
Не чув, як просять: - Руки змий, -
Мабуть, вдесяте. - Ось вода.
Він буде жити, не біда.
Ти не журись, ти не хились,
Іще побачитесь колись. -

І вже я знав, її словам
Повірить можна, я ж не сам,
А вдвох ми вірили. Взяла
Рушник гарячий, до чола
Бійцю поклала, а для ніг
Окріп нагріла, щоби міг
Боєць зігрітись. При огні
Зв'язала два бинти лляні,
Немов зв'язала світ мені!

А з слів, нашептаних вночі,
А з того літепла в печі,
Що руки ставили її,
Неначе в серце ручаї
Текли гарячі. Друг-боєць
Шептав, наморений вкінець,
В безпам'яті: "Не пив, не їв,
Дарма, а зараз солов'їв
Послухав би". І вже вона
Над ним, як рідна сторона,
Схилилась кревно, з рук її
Летять, щебечуть солов'ї -
Смоленські, мінські із лісів,
Лади - на сотні голосів,
Співучі курські, з-за Дінця
Криллям ласкавим до крильця,
Полтавські, сиві, наче дим,
Ірпіньські тьохкають над ним,
І тиха посмішка із віч
Йому не сходить в довгу ніч.

А попросив би він, щоб бір
Шумів йому до ранніх зір,
Чи щоб Дніпра широкий біг
Плескав човнами біля ніг, -

Усе було б: з дівочих кіс
Шумів би віковічний ліс,
В очах засяяла б до дна
Дніпра блакитна тишина.

Я полюбив її. Які
Слова безбарвні і легкі
Ми в це вкладаєм почуття!
А треба ж, як мале дитя,
Його нести, глядіть, ростить,
В нещасті - не занапастить,
І жити з ним за кожним днем
Одною кров'ю і вогнем.
Я певно знаю, що любов
Не вимага клятьби й розмов,
А тільки вірності потік
Її живить із віку в вік.

Вона мене в бою вела,
Оберігаючи від зла,
Вона давала барви мрій
Судьбі обстріляній моїй,
З чола втирала стільки літ
Трудний, солдатський, чорний піт,
Любов моя! В ту довгу ніч
Я не просив у неї стріч,
А тільки б згадку в світлі дні,
Якщо вернуся по війні.

Вона сказала: - йди, вертай.
Твоїй дорозі ще не край,
Я ждатиму... - І до воріт
Вела за руку, ще й на світ
Не значилось. Ще димна даль
Бриніла в зорях, мов кришталь.

В солдатську знов попав сім'ю,
Я ще не раз горів в бою,
Не раз, не двічі серед піль
Залізна плакала метіль.

І в тиху погідь, чи в грозу,
Чи йду, чи ранений повзу, -
Далеке чую щоразу:
- Я ждатиму. - У тихім сні
Бува спочину, і мені
Насниться дальній рідний край,
Коханих кіс ясний розмай,

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: