Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andriy_malishko_Ukraino_moya.doc)Andriy_malishko_Ukraino_moya.doc49 Кб611

 

АНДРІЙ МАЛИШКО

Україно моя

 

Запалали огні за долиною синьою неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

 

Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска,

Загасав каганець чи горіла воскова свіча,

Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,

І проміння багряне подібне було до меча.

 

Люлі, люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,

Люлі, люлі, засни...— так співали синам матері.

Ми ж виходили вніч на закурену стежку широку,

І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.

 

Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата?

Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать?

Повертались батьки на хвилину до рідної хати,

Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.

 

Журавлі пролетіли: а може, є вісті від брата

Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж?

Розкололась земля. Наставала велика розплата.

За лужком-бережком багряніли картини пожеж.

 

То ішла революція в сірій тужавій шинелі

Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях.

Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,

Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях.

 

Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча,

Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни.

Україно моя, напливає загрозлива туча

І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.

 

В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі —

На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести.

Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі

І виходять полки на залізні й дубові мости.

 

І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті,

Танки, димом закутані, трупом залізним лягли,

І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.

Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли!

 

Я в Дніпра запитаю:

— Скажи мені, сивий Славуто,

Ти, забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу? —

І Дніпро заревів:

— Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам не прощу!

 

Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,

І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.

—Здрастуй, Києве любий!— І каже, всміхнувшися,

Київ:

Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою.

 

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

 

То ж палають вогні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно Радянська, у світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

 

Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному ратному полі

Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

 

ІІ

 

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки

Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.

Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,

Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

 

Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста,

Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю.

Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:

Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю

свою!

 

Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли

Із могили високої в димнім безмежжі доріг.—

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь — і німів, і прощавсь, і прощатись не міг.

 

Я ізнов тебе вгледжу в народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному ратному полі

Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

 

ІІІ

 

Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?

Знов прошу: озовись! Молода і далека моя!

Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала,

Може б, співом покликать,— так де ж його взять

 солов’я?

 

На дніпровській долині ромашка зів’яла побита.

Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім

І не хочу я вітром лягати під кінські копита,

Соловейком співати на чорному горі твоїм.

 

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину

розтерзане, горде, нескорене серце моє!

 

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,

Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші

У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

 

Тільки бачить тебе у народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному ратному полі

Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

 

ІV

 

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою-люттю при спаленій хаті.

 

Торкнусь тебе ніжно— і рук моїх дотик

Забурха вогнем, і я взрю опівночі:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом обпечені очі дівочі,

 

Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,

Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарнілі!

 

Свисти не свисти, проклятуща нагайко,

Не бачив катюга розплати такої:

У димному полі встає Наливайко

І землю стрясає страшною рукою.

 

І тінь його віща в залізній закові

Випростує плечі під хмари невмиті.

Озброєні Діти Залізнякові,

Ми пройдем шляхами при стиглому житі.

 

І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,

У дружбі великій, в братерстві святому:

Сухар у торбинці, вода у баклажці

І зустріч сестри біля отчого дому.

 

Радянська Вкраїно! Розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою-люттю при спаленій хаті!

 

V

 

Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.

Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.

І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

 

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?

Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.

Пожитки твої хороші, радості небагаті—

Усе димить в попелищі і тліє, не дотліва.

 

Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,

Забрали овець і коней — кривавий слід по траві...

І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

 

Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,

Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім!

Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки обгорілі

Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.

 

Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.

І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт.

Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,

Немов розстріляних очі біля кленових воріт.

 

Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату,

Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є!

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!