Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andriy_malishko_tse_bulo_na_svitanku.doc)Andriy_malishko_tse_bulo_na_svitanku.doc116 Кб504

 

АНДРІЙ МАЛИШКО

Це було на світанку

 

І

 

Сім десятків років увірвалися в спокій,

Але дихає тишею хата щаслива,

Прожила це життя, як на ниві широкій,

Наробилась, набачилась горя і дива.

 

Літні ночі озорені, зими колючі,

Березневих світанків сувора меріжка,

Сім десятків років, як бажання жагучі,

Стали колом тісним, гомонять біля ліжка.

 

Кожен рік — як живий непідкуплений свідок,

Кожен день хоче слово сказати в надії,

От і вчора наслухалась в хаті сусідок:

--- Як обсіємось в ланці, ти встанеш, Докіе.

 

Трудодень буде повен натуроплатою,

Ми ж у ланці робити охочі,—

З непомітною з нею і трохи горбатою,

На похвалки пусті — скупуватою

Гомоніли до полуночі.

 

І раділи, що калій привезли теплушки,

Отелилась племінна корова за строком.

І Докія звелася, гаряча подушка,

Наче спека липнева, пашіла під боком.

 

З кок-сагизом хотіла поглянуть ділянку,

Розбудити дівчат на рожевім світанку,

Чи пшениця пилком не припала?

Підвелася Докія — і впала.

 

ІІ

 

Лікар був із району, Микола Григорович,

Все питає, і дивиться, й в трубочку слухає.

Це ще в юності,— каже,—набралися горя ви,

От і серце, між іншим, тріпоче задухою.

 

Вам би,— каже,— не думать щоночі,

Вам би краще, Докіє, у Сочі.

 

Оглядає смагляві і жилаві руки,

Де по жилках котилась згорьована сила,

Молоточком за плічми послуха-постука,

Скільки плечі жіночі життя проносили!

 

І в зіниці загляне, бо скільки в них світла,—

Можна вік просвітити у кожен куточок,

І долоні погладить...

Лиш юність розквітла,

Вже носила на них і синочків, і дочок.

 

Спочивайте, Докіє. А я вже із дому

Цеї ночі дзвонитиму до обкому,

Вам путівку на завтра пришлють. Тільки

прошу,

Для спокою згадайте хвилину хорошу,

А не давнє життя.

От і все, ми поїхали.

 

Тільки ж як не згадати ту молодість? Віхоли,

Заметілі зимові, мов коні обгонські,

Копитами під вікнами крешуть похмурі,

Чоловіка беруть десь на русько-японську

Воювати матросом у Порт-Артурі.

 

Проводжала його, побувала в прийомі,

І на станції зимній сиділа допізна,

І поплакала, правда, й вернулась додому,

Як у даль просвистіла машина залізна.

 

І чекала листів із лютневої ночі,

Листоношу доводилось часто питати,

Каже: — Пишуть, чекайте! —

І думи жіночі

Виливала над дітьми, вернувшись до хати.

 

Десь листок надійшов із останньою хугою,

Чи, здається, у березні кинула пошта,

Що, мовляв, жив-здоров, що возився

з недугою

Був у груди поранений тяжко. Ну, що ж то?

 

Іншим гірше буває.

І ти без привіту

На світанку устала, взялася за діло,

Бідне літо прийшло, ні, приїхало літо,

Як візник на шкапині, прикопотіло.

 

ІІІ

 

Ось вона колоситься, та нивка-восьмушка.

Деревій на межі, та пирій, та осоти,

Та спадають у зелень трави-непослушки

Із блакитного крайнеба зорі, як соти.

 

Двоє старших дітей посади на обміжку,

А найменше, грудне, поклади під колою.

Хліба жованку в тряпці з слізьми впереміжку

Дай, хай смокче, а ти колючками, тропою,

 

Взявши косу важку, на колодці не биту,

Без грабків,— хто направить ту косу без

мужа? ---

Починай косовицю, дощами не вмиту,

Молода, і засмучена, й силою дужа.

 

Ах ти, дощику, дощику, крапни із тучі,

На дітей, на безхліб’я моє не зважай,

На роздум’я пекучі, на стерні колючі,

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>