СКАРГА РОМАШКИ

Всі бурчать наді мною, глузуючи тяжко,

Від критичних басів до газетного альту:

— Знову в пісні ромашка?

Куди ти, ромашко?

Ну-бо стань в стороні і не лізь до асфальту!

Тут без тебе мороки стача до півночі,

І в поемах, і в прозі б не трапилось маху,

А воно ще цвіте і розплющує очі,

А воно ще пищить — ботанічна невдахо!

Ну, а я ж бо не дуже, а я собі збоку,

Так стою собі тихо й дивлюсь на людину,

Тільки трішки поп’ю із весняного соку,

 Тільки крапельку сонця на очі накину.

І куди ж мені дітись з планети широкої?

Тут у мене і вітер, і сонце, і Друзі.

Всі живуть, наче люди, а я у неспокої,

Без житлової площі у темному лузі...

Хоч би ніжку зелену свою без остуди

Десь поставить на чорні і мерзлі граніти.

Я проб'юся корінням, я вийду між люди,

Щоб у вашому щасті цвітком пломеніти!