Матіос Марія

Апо­каліпсис


 

У НЕДІЛЮ, до схо­ду сон­ця, після схо­ду сон­ця й за­ходу, до служ­би Бо­жої, під час чи­тан­ня Єван­гелія й після три­разо­вого па­нот­це­вого бла­гос­ло­вен­ня, в Ти­совій Рівні на по­вен го­лос і по­шеп­ки іншої бесіди, ніж про те, що

або зач­неть­ся но­ва вой­на,

або на край упа­де яка інша ка­ра,

а спокій­на го­дина вста­новить­ся лю­дям

хіба що по смерті, –

не бу­ло й не мог­ло бу­ти.

Бо ні в Ти­совій Рівні й ніде інде, ку­ди сту­пала но­га цих світо­вих во­яків і світо­вих ґешеф­тарів із об­кла­дено­го го­рами й обвіяно­го вітра­ми се­ла, що спо­доби­ло собі ім’я най­твердішо­го в світі де­рева — ти­са, ні з твер­ди­ми, ні з м’яки­ми, й ні з яки­ми інши­ми людь­ми ще не трап­ля­лося та­кого ди­ва, щоб здо­рова з ве­чора лю­дина на ра­нок упа­ла в ле­жу, три ро­ки ле­жала сно­пом, та де там ле­жала — три ро­ки спа­ла неп­ро­буд­но, а тут не на Ве­лик­день і не після во­рож­би, а прос­то так, на очах ма­ло не зомлілої невістки, зран­ку, по трь­ох ро­ках не­бут­тя підве­лася собі з пос­телі, роз­ди­вила­ся, не пізна­ючись, по стінах і хоч не над­то твер­до, але та­ки пішла своїми но­гами до по­рога, ніби по­дибуль­ка­ла після нічно­го сну до ви­ход­ку.

Після то­го, що і як далі пе­река­зува­ли охочі пе­река­зува­ти чужі га­раз­ди й біди, в м’якої лю­дини во­лос­ся бра­лося до­гори, а в твер­дої — на очі на­вер­та­лася сіль.

Та прос­ти, Гос­по­ди, їх усіх із ти­ми по­голос­ка­ми, брех­ня­ми й фан­тазіями.

Єди­на прав­да по­ляга­ла в то­му, що Ти­мофій Сан­ду­ляк су­ботнь­ого ран­ку та­ки вер­нувся з то­го світу, де ніко­му бу­ти ще не до­води­лося, звідки жи­вим ніхто ще не вер­тався.

А що Сан­ду­ляк по­бував на то­му світі, в Ти­совій Рівні не ма­ла сумніву навіть ма­ла ди­тина, не те що замшілі пра­вед­ни­ки, виз­нані зна­харі, а та­кож викінчені злодії й обліко­вані ду­рисвіти.

— Ти хто? — Ти­мофій витріщив на невістку Софію ніби­то зас­пані, ніби­то п’яні ба­лухаті очі. Підвівся з ліжка так нес­подіва­но впев­не­но, що сто­роннь­ому, ко­ли б тоді та­кий на­годив­ся в хаті, мог­ло ви­дати­ся: чо­ловік доб­ре й не встиг задріма­ти, а вже нев­ти­хоми­рені хор­ти чи всю­дису­щий го­них­марник-дідь­ко підби­ва­ють й­ого зро­бити дрібну шко­ду в гос­по­дарці.

Софія — са­ме на той мент — ко­чер­гою пха­ла в піч та­си з тістом на хліб. Отож із нес­подіван­ки, навіть ко­ли б са­ма то­го хотіла, не мог­ла впас­ти далі, як на хо­лод­ний припічок. Ко­цюба миттєво ви­пала їй із рук, уда­рив­ши по паль­цях ніг, але пе­реля­кана всмерть Софія то­го навіть не зав­ва­жила. Якусь ко­рот­ку мить бе­зум­но ди­вила­ся на геть го­лого — схо­жого на кістяк — си­вого стар­ця з об­вислою су­хою шкірою, з об­вислим мас­ним во­лос­сям, із дов­гою білою бо­родою. Він мов­чко­ма, але та­ки рішу­че су­нув на неї, ви­рива­ючи на хо­ду з но­са тонкі й про­зорі елас­тичні труб­ки.

Відтак невістка чи то сіла, чи то прик­леїла­ся до підло­ги, про­те за мить схо­пила­ся й ви­летіла в сіни так наг­ло, що зас­тряг­лу, оче­вид­но, в гор­лянці труб­ку ста­рий, та­ки біль­ше схо­жий на ма­ру, ніж на жи­вого чо­ловіка, вис­ми­кував звідти дов­ше, ніж мо­торош­ний жіно­чий крик роз­ти­нав по­рожнє вранішнє подвір’я.

„Лю­ди добрі!!! Кінець світу! Ря­туй­те!!!” — не­само­вито во­лала Софія, ви­маху­ючи білою хус­тинкою, здер­тою з го­лови чи не з во­лос­сям, і ки­дала­ся з од­но­го бо­ку за­город­же­ного обій­стя в інший бік, так, ніби не ма­ла ро­зуму відчи­нити хвіртку на ву­лицю.

… Що бу­ло по то­му, вже ма­ло ко­го ціка­вило.

Ти­сову Рівню, враз сха­рапуд­же­ну ней­мовірною но­виною від мли­на на в’їзді до мли­на на виїзді, після жіно­чого ле­мен­ту й хап­ли­вого за­ламу­ван­ня рук, після мов­чазно­го чо­ловічо­го вти­хоми­рен­ня, ціка­вили ли­ше дві речі.

Пер­ша — що бу­де з Сан­ду­ляка­ми далі. Дру­га сто­сува­лася обізнаніших із давнь­ою й див­ною історією цієї відлюдь­ку­ватої ро­дини, а та­кож тих, ко­го шкреб­ла мов­чазна дум­ка про ка­ру Бо­жу, що наз­до­ганяє лю­дину са­ме тоді, ко­ли лю­дина пе­рес­та­ла ду­мати навіть про мож­ливість цієї ка­ри.

А вже на самісінь­ко­му споді, десь навіть далі, аніж за зав­мерлою зо стра­ху ду­шеч­кою — і в тих, і в тих — ка­лачи­ком згор­тався на­буб­нявілий хро­бак нес­по­кою: а рап­том… а мо­же… і в нас… і з на­ми… щось та­ке… схо­же… прос­ти, Гос­по­ди…

Сторінка 1 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>