Марія Матіос - Апокаліпсис

 

Матіос Марія

Апо­каліпсис


 

У НЕДІЛЮ, до схо­ду сон­ця, після схо­ду сон­ця й за­ходу, до служ­би Бо­жої, під час чи­тан­ня Єван­гелія й після три­разо­вого па­нот­це­вого бла­гос­ло­вен­ня, в Ти­совій Рівні на по­вен го­лос і по­шеп­ки іншої бесіди, ніж про те, що

або зач­неть­ся но­ва вой­на,

або на край упа­де яка інша ка­ра,

а спокій­на го­дина вста­новить­ся лю­дям

хіба що по смерті, –

не бу­ло й не мог­ло бу­ти.

Бо ні в Ти­совій Рівні й ніде інде, ку­ди сту­пала но­га цих світо­вих во­яків і світо­вих ґешеф­тарів із об­кла­дено­го го­рами й обвіяно­го вітра­ми се­ла, що спо­доби­ло собі ім’я най­твердішо­го в світі де­рева — ти­са, ні з твер­ди­ми, ні з м’яки­ми, й ні з яки­ми інши­ми людь­ми ще не трап­ля­лося та­кого ди­ва, щоб здо­рова з ве­чора лю­дина на ра­нок упа­ла в ле­жу, три ро­ки ле­жала сно­пом, та де там ле­жала — три ро­ки спа­ла неп­ро­буд­но, а тут не на Ве­лик­день і не після во­рож­би, а прос­то так, на очах ма­ло не зомлілої невістки, зран­ку, по трь­ох ро­ках не­бут­тя підве­лася собі з пос­телі, роз­ди­вила­ся, не пізна­ючись, по стінах і хоч не над­то твер­до, але та­ки пішла своїми но­гами до по­рога, ніби по­дибуль­ка­ла після нічно­го сну до ви­ход­ку.

Після то­го, що і як далі пе­река­зува­ли охочі пе­река­зува­ти чужі га­раз­ди й біди, в м’якої лю­дини во­лос­ся бра­лося до­гори, а в твер­дої — на очі на­вер­та­лася сіль.

Та прос­ти, Гос­по­ди, їх усіх із ти­ми по­голос­ка­ми, брех­ня­ми й фан­тазіями.

Єди­на прав­да по­ляга­ла в то­му, що Ти­мофій Сан­ду­ляк су­ботнь­ого ран­ку та­ки вер­нувся з то­го світу, де ніко­му бу­ти ще не до­води­лося, звідки жи­вим ніхто ще не вер­тався.

А що Сан­ду­ляк по­бував на то­му світі, в Ти­совій Рівні не ма­ла сумніву навіть ма­ла ди­тина, не те що замшілі пра­вед­ни­ки, виз­нані зна­харі, а та­кож викінчені злодії й обліко­вані ду­рисвіти.

— Ти хто? — Ти­мофій витріщив на невістку Софію ніби­то зас­пані, ніби­то п’яні ба­лухаті очі. Підвівся з ліжка так нес­подіва­но впев­не­но, що сто­роннь­ому, ко­ли б тоді та­кий на­годив­ся в хаті, мог­ло ви­дати­ся: чо­ловік доб­ре й не встиг задріма­ти, а вже нев­ти­хоми­рені хор­ти чи всю­дису­щий го­них­марник-дідь­ко підби­ва­ють й­ого зро­бити дрібну шко­ду в гос­по­дарці.

Софія — са­ме на той мент — ко­чер­гою пха­ла в піч та­си з тістом на хліб. Отож із нес­подіван­ки, навіть ко­ли б са­ма то­го хотіла, не мог­ла впас­ти далі, як на хо­лод­ний припічок. Ко­цюба миттєво ви­пала їй із рук, уда­рив­ши по паль­цях ніг, але пе­реля­кана всмерть Софія то­го навіть не зав­ва­жила. Якусь ко­рот­ку мить бе­зум­но ди­вила­ся на геть го­лого — схо­жого на кістяк — си­вого стар­ця з об­вислою су­хою шкірою, з об­вислим мас­ним во­лос­сям, із дов­гою білою бо­родою. Він мов­чко­ма, але та­ки рішу­че су­нув на неї, ви­рива­ючи на хо­ду з но­са тонкі й про­зорі елас­тичні труб­ки.

Відтак невістка чи то сіла, чи то прик­леїла­ся до підло­ги, про­те за мить схо­пила­ся й ви­летіла в сіни так наг­ло, що зас­тряг­лу, оче­вид­но, в гор­лянці труб­ку ста­рий, та­ки біль­ше схо­жий на ма­ру, ніж на жи­вого чо­ловіка, вис­ми­кував звідти дов­ше, ніж мо­торош­ний жіно­чий крик роз­ти­нав по­рожнє вранішнє подвір’я.

„Лю­ди добрі!!! Кінець світу! Ря­туй­те!!!” — не­само­вито во­лала Софія, ви­маху­ючи білою хус­тинкою, здер­тою з го­лови чи не з во­лос­сям, і ки­дала­ся з од­но­го бо­ку за­город­же­ного обій­стя в інший бік, так, ніби не ма­ла ро­зуму відчи­нити хвіртку на ву­лицю.

… Що бу­ло по то­му, вже ма­ло ко­го ціка­вило.

Ти­сову Рівню, враз сха­рапуд­же­ну ней­мовірною но­виною від мли­на на в’їзді до мли­на на виїзді, після жіно­чого ле­мен­ту й хап­ли­вого за­ламу­ван­ня рук, після мов­чазно­го чо­ловічо­го вти­хоми­рен­ня, ціка­вили ли­ше дві речі.

Пер­ша — що бу­де з Сан­ду­ляка­ми далі. Дру­га сто­сува­лася обізнаніших із давнь­ою й див­ною історією цієї відлюдь­ку­ватої ро­дини, а та­кож тих, ко­го шкреб­ла мов­чазна дум­ка про ка­ру Бо­жу, що наз­до­ганяє лю­дину са­ме тоді, ко­ли лю­дина пе­рес­та­ла ду­мати навіть про мож­ливість цієї ка­ри.

А вже на самісінь­ко­му споді, десь навіть далі, аніж за зав­мерлою зо стра­ху ду­шеч­кою — і в тих, і в тих — ка­лачи­ком згор­тався на­буб­нявілий хро­бак нес­по­кою: а рап­том… а мо­же… і в нас… і з на­ми… щось та­ке… схо­же… прос­ти, Гос­по­ди…

НА ПІСКАХ (так спо­конвіку в Ти­совій Рівні на­зивав­ся дальній — горішній — кут із нез­вично добірни­ми для гірсь­кої місци­ни ґрун­та­ми) ще від часів Фран­ца-Й­оси­фа, але точ­но, що до Пер­шої світо­вої вій­ни, осібно жи­ли самі австрій­ські ко­лоністи. Так, мо­же, хат із де­сять. Бу­ли то здебіль­ша ко­лишні збіднілі міща­ни альпій­ських лан­дшафтів. Крутій­ка-до­ля, по­шуки доб­ра й жа­доба помірних аван­тюр, за­нес­ли їх між чорні й густі лісисті го­ри Бу­кови­ни, що зда­леку обіця­ли мрій­ни­кам неміряні стат­ки, не­вига­даний ду­шев­ний спокій і впо­корені прис­трас­тя­ми сутінки жит­тя.

Між робітних, а над­то — кмітли­вих і ви­нахідли­вих на вся­ку но­виз­ну австріяків та швабів[1] ви­пад­ко­во, чи, мо­же, й ні, на Піски за­теса­лися три єврей­ські ро­дини, що їм не знай­шло­ся вигідно­го місця для осідку в сусіднь­ому з Ти­совою Рівнею містеч­ку — штетлі Виж­ни­ця, в надмірно скуп­ченій єврей­ській ко­лонії вздовж пов­но­водо­го Че­ремо­шу.

А мо­же, Шль­ома Бухбіндер, Аб­рам Маш­та­лер і Ле­он Райх, ко­жен зі своїм постій­но по­пов­ню­ваним ка­галом ста­рих і ма­лих, самі не по­бажа­ли пло­дити власні нес­татки чи й мо­золи­ти очі менш успішним ро­дичам та од­новірцям. Тож об­ра­ли собі ці три ро­дини місце для жит­тя по­далі від люд­них доріг та ть­ми заздрісних очей.

Так чи інак, людсь­ка мішан­ка на Пісках ма­ло чим відрізня­лася від мішан­ки на Ца­рині, ко­ло Млинів чи на Лу­гах, в решті кутків, де тек­ло собі ко­ли ти­хе, ко­ли буй­не жит­тя Ти­сової Рівні.

Од­ра­зу за єврей­ськи­ми го­рода­ми, на клап­ти­ку мас­но­го й рівно­го, як людсь­ка до­лоня, ґрун­ту, осів щой­но од­ру­жений сіль­ський мель­ник Ти­мофій Сан­ду­ляк, що якимсь ди­вом відку­пив у Аб­ра­ма Маш­та­лера (а не нав­па­ки!) сім фальчів[2] землі, де й звів собі бу­динок на дві кімна­ти з сінь­ми по­сере­дині й відкри­тим ґан­ком до до­роги.

По­заду мель­ни­ково­го обій­стя, тро­хи ближ­че до Че­ремо­шу, де на гро­мадсь­ких лу­гах від вес­ни до пізньої осені пас­ла­ся сіль­ська ху­доба, гна­лася в не­бо оси­ка. Тре­пета по-ту­тешнь­ому. Та та­ка ви­сочен­на, що, ко­ли б вилізти на її верх, ка­зали старі лю­ди, звідти мож­на вздріти сніжну ко­рону Чор­но­гори.

Про­те навіть найбільші беш­кетни­ки Ти­сової Рівні — діти — чо­мусь ніко­ли не на­важу­вали­ся об­дерти своїми коліна­ми са­мий верх біло­го, зав­жди трем­ко­го де­рева, ба навіть не на­мага­лися за­чепи­тися за гілля, що зви­сало ма­ло не до землі, — аби по­гой­да­тися над за­паху­щим від ме­дун­ки, де­ревію та ко­нюши­ни па­сови­щем.

Від ранньої вес­ни й аж до пе­ред­зим’я тре­пета нев­томно ло­потіла своїм по­лох­ли­вим лис­том та світи­ла біли­ми — ма­ло не сме­тан­ни­ми — бо­ками навсібіч Пісків, зда­леку вирізня­ючись стрімким го­ном поміж інши­ми, аж ніяк не кар­ли­кови­ми, де­рева­ми ць­ого ба­гато­люд­но­го сіль­сько­го ку­та.

Та вгна­тися за її рос­том жод­но­му де­реву бу­ло не під си­лу.

Ні на Пісках, ні в усій Ти­совій Рівні.

З оцієї ось са­мотньої сіль­ської тре­пети й по­чав­ся пе­репис Сан­ду­ляко­вої — до то­го зви­чай­ної на всі бо­ки — Долі.

ЯКОСЬ ПІД ОСІНЬ хотів бу­ло Ти­мофій зру­бати нижнє — об­висле, як нес­три­жені чо­ловічі ву­са, — гілля тре­пети та зро­бити з нь­ого нас­тил для підло­ги в сто­долі. Вже три­мав за­несе­ну до­гори со­киру, вже на око міряв дов­жи­ну об­чухра­ного ло­мач­чя, як тут ма­ло не з річко­вого ко­лово­роту ви­гуль­кну­ла ху­да, мов скіпка, й бліда, що виз­би­ране мо­локо, Маш­та­леро­ва дру­жина Ес­тер із пе­реки­нутим че­рез ліве пле­че вип­ра­ним шмат­тям.

— Не чіпай й­ого! — спо­чат­ку скрик­ну­ла, а далі мо­вила ти­хо: — Це де­рево прок­ля­те… — Ес­тер го­вори­ла так, ніби ма­ла намір ста­ти під ле­зо со­кири, про­те при ць­ому ди­вила­ся Ти­мофієві прос­то в вічі.

— Де­рево як де­рево… На підло­гу — як­раз, — не­пев­но відповів зніче­ний Ти­мофій. Про­те со­киру опус­тив.

— Ти не знаєш! Ваші лю­ди ка­жуть: це де­рево зле. Ваші лю­ди ка­жуть: ко­ли Й­осип і Марія схо­вали­ся під оси­ку від Іро­да, всі де­рева поз­мовка­ли, од­на лиш оси­ка ше­лестіла своїм лис­том… і ви­каза­ла їх.

— Та­ке ска­жеш… — зни­зав пле­чима Ти­мофій.

— … А ще ка­жуть, що на тре­петі повісив­ся Іуда Іскаріот. Ре­бе ка­зав: „Іш край­от”. Ре­бе ка­зав, це „чо­ловік око­лиць”. Око­лиць… Во­ни, з око­лиць, не ро­зуміють, що діють, ко­ли дієть­ся во­ля Бо­жа… — Ес­тер ніби й не за­ува­жила Ти­мофієво­го знічен­ня. — Тре­пета відтоді зав­жди трем­тить зо стра­ху. І ще ка­жуть, що оси­ку не мож­на бра­ти на будівниц­тво до­му, бо від хво­роб уся ро­дина тремтіти­ме день і ніч, як це де­рево. Оси­ковою па­лицею не мож­на би­ти ані ху­доби­ну, ані лю­дину, щоб во­ни не скру­чува­лися в три по­гибелі. — Ес­тер і са­ма чо­мусь тремтіла так, ніби вся во­на бу­ла з оси­ково­го лис­ту, чи ніби ду­же змер­зла. — Хіба що зро­би з тре­пети ого­рожу нав­ко­ло обо­ри, де но­чує твоя ху­доба. Жод­на відь­ма, ані чор­ти­ця, ані упи­риця, ні інша не­чисть не залізуть уночі до ко­рови й не зіп’ють її мо­локо, ко­ли у дворі є оси­ковий прут.

… Сусідчи­ну ти­ху, але до­волі сміли­ву, роз­мо­ву Ти­мофій пос­лу­хати пос­лу­хав, про­те прис­тупне гілля зру­бав, ляк­ли­ве лис­тя об­чухрав і спа­лив у се­бе пе­ред ха­ти, а з оси­кових чурків зро­бив підло­гу в сто­долі.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: