Матіос Марія

Прощай мене

 

Безконечне мовчання...

 

*  *  *

 

- Ти спиш?

- Ні...

- А ти змерзла?

- Ні...

- Тулися до мене... Буде тепліше... Я вкрию тебе ще...

- Я не змерзла...

- Як тобі?

- Добре...

- Не плач... Мені страшно, як ти плачеш...

- Я не плачу... Я лиш хлипаю...

- ...Будеш спати?

- Буду... Лиш недовго, вже зоріє.

- Ні, то так здається, ще ніч... Спи...

 

*  *  *

 

- Ти спиш?

- Думаю...

- Не думай, Бог поможе...

- Уже не думаю... Слухаю... О, ти чуєш?!

- Чую! Чую! Чого він так б`ється?!

- Бо ми не даємо йому спати.

- То спімо?

- Спімо...

 

*  *  *

 

- Він так і вдень б`ється?

- І вдень, і вночі, - коли хоче.

- Я так хочу дочекати його...

- Дочекаємо... Бог поможе...

- Якби я знав, де він, наш Бог, я би поколінкував просити за тебе...

- Просімо в душі. Тепер ні до кого не поколінкуєшся...

- Будемо спати?

- Будемо...

 

*  *  *

 

- Ти спиш?

- Ні ще...

- Дай руку... Погладь його...

- Що це?

- Це його ніжка... А це голова... Чуєш, як він обератється?

- Він якийсь норовистий уже від тепер. Тебе не болить?

- Ні. Лиш стискається серце... так, як би в холодну воду заходила...

- Не бійся.

- Я не боюся... Я боюся за тебе...

- Я не дамся...

- А ми?...

- Вони не зможуть зробити лихе з тяжкою жінкою...

- Чи з одною зробили... Василинка розродилася, але Юрка забрали.

- Не треба було здаватися! Я не здамся.

- ... Я не кажу здаватися... Що це?

- Варта. Не бійся... Певно, міняється варта. Тобі треба відіспатися, ти змучена...

- Треба... Висплюся, як вернуся... Хочу надивитися на нас...

- Не дивися так... Я також не залізний... Але я не можу пустити сльозу на волю...

- Гм... Де та воля?

- У Господніх руках і в твоєму череві.

- Ні, волі нема ніде... Аби лиш не застрілили до того, як вчиню дитину... Й аби не вивезли черевату... Може, лишуся таки коло тебе?

- Ні, ми скоро переберемося. Ти мусиш вернутися. Як не вернешся, донесуть... Маму заберуть.

- Але вони знають, що це твоя дитина. Я мушу її на тебе записати... Хіба життя минеться лише по криївках? Дитина байстрюком буде?

- Нащо ти думаєш так далеко?

- Я не годна не думати... Я не сама собою... У мені б`ється нове життя... Може, будемо спати?

- не думай лихе. Думай добре... Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі...

 

*  *  *

 

- Ти спиш?

- Ні.

- В суботу ховали Ореста... Людей було мало... Лиш тих було теменно... Труна була закрита... Казали, що голову знайшли порубану... Я не ходила, най Бог простить...

- То не ми!

- А ти знав?

- Знав... Уже всю Товарницю до колгоспу запротоколили... З потрухами й каліками... За Шелемчучку в колгосп написали заяву, а вона три роки паралізована...

- Казали, що діти вмлівали дуже... Лиш Катерина була, як задеревіла... Примовляли й підкурювали її перед тим... Якось так банно, що таке ся творить...

- Тобі банно за Орестом?!

- Ні... Ну й за Орестом... Діти дрібні... може, були би переговорили задля дітей... Але що я кажу? Сама носила вісті до тебе...

- А мені, думаєш, не банно за Манолієм? Ті гаки в ребрах дотепер у сні виджу! Буженину зробили з чоловіка...

- Це не скінчиться ніколи...

- Скінчиться, лиш велика кров буде...

- ... Буду спати.

- Добраніч.

 

*  *  *

 

- ... Не хочеш?

- Боюся.

- Я не буду дуже... лиш раз...

 

*  *  *

 

- Ти спав?

- Спав.

- Добре?

- Як би меду напився...

- Розповивайся від сну. День робиться...

- Так тихо, як би вже всі вибиті були...

 

*  *  *

 

- Хотіла тебе щось просити...

- Лиш проси дуже... отако...

- Ні... не це...

- І це...

 

*  *  *

 

- ...Ще хочеш просити...

- ...Випрощай мене перед відходом...

- Ти не завинила... Я не маю що тобі прощати... Випрощаємось перед Великоднем... Перед сповіддю...

- Ми не знаємо, чи дочекаємо сповіді. Та й хто нас може сповідати, крім самих себе?

- Я не буду тебе прощати. Я хочу тебе любувати... Може, завтра мене не стане...

- Не кажи так... У мене кров застигла. Я вже відтепер мертва, як надумаю, що нас чекає...

- Не думай... Хоч тут не думай...

- Думаю - бо думається... І нічого з тим не зробити не вмію...

 

*  *  *

 

- ...Або не пиши дитину на мене...

- Як не писати? А на кого писати, як вона твоя?!

- Запиши, як Катерина, - на себе... Буде Михайло Марійович...

- Бійся Бога! Та най я запишу на кого - всі знають...

- Не слухай мене... Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання.

- ...Може, не варто було це все починати, як воно так обертається? Так якось, як би самі проти себе, а всі проти нас...

- Не кажи так ніколи! Не всі з нами, але й не всі проти нас. Може, не так треба було. Навіть, як згинемо!

- А ми?!

- Я цього не знаю. І ніхто не знає. Але аби ти ніколи не думала, що це пусто... Таке задурно-пусто не починається.

- Я не знаю...

- А нащо питаєш?

- Бо хочу миру.

- Мир буде, як вивмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне.

 

*  *  *

 

- ...Притулися до мене...

- Ближче уже не годен ніхто...

- Прощай мене...

- Най Бог простить - і я прощаю.

- І другий раз.

- Най Бог простить - і я прощаю.

- І третій раз.

- Най Бог простить - і я прощаю.

- А тепер прощай і ти.

- Най Бог простить - і я прощаю.

- І другий раз.

- Най Бог простить - і я прощаю.

- І третій раз.

- Най Бог простить - і я прощаю.

- І дитину прощай.

- Ні... дитину ні...

- Ніхто не знає, як може бути... Прощай...

- Буде так, як написано...

- Ніхто не знає, як написано... Й де тото письмо... я не хочу гріха більшого, аніж уже є... Прощай, прошу тебе... Клади йому руку на голову й прощай. Отак...

- - Най Бог простить - і я прощаю.

- І другий раз.

- Най Бог простить - і я прощаю...

 

*  *  *

 

Безконечне мовчання...