Марія Матіос - Солодка Даруся

 

Матіос Марія

Солодка Даруся
 

 

 

Драма на три життя

 


ДАРУСЯ
ДРАМА ЩОДЕННА

 

 

    - Ви, Марійо, у ко­го ге­оргіни1 бра­ли, що такі ду­же ве­селі та пишні? - пи­тає Ва­сю­та по­че­рез пар­кан сусідку. - Я свої як не пиль­ну­ва­ла, а та­ки якась бо­ла їх ско­си­ла. Скру­ти­ли­ся, як рав­ли­ки, та й по всьому. Чи то в ру­ки які не­добрі да­ла, чи Вар­ва­ра вночі ви­ми­ка­ла, не мені вам, Марійо, ка­за­ти, що то за відьма. Та Бож­ка йо­го знає, що з моїми квітка­ми прик­лю­чи­ло­ся? Про­па­ли - та й по всьому. А оцей бур 'ян ні до чо­го. Я люб­лю, аби бу­ли ве­ликі і пишні квіти, а не якесь дрібниз­ни­че, - ви­ки­дає обе­ре­мок айстр на стеж­ку.

    - Агій на та­ке чу­до! Усі до­пи­ту­ють­ся, у ко­го взя­ла та в ко­го… ще нав­ро­чать мені вро­жай, - не роз­ги­на­ючись від гряд­ки, відповідає - ніби­то сер­дить­ся - Марія. - А то мені со­лод­ка Да­ру­ся да­ла. І лілії, і оцю ру­жу. Са­ма при­нес­ла на­весні.

    - Ще до то­го, як їй знов ли­хо ста­ло?

    - Та ні, вже по то­му. Во­на, си­ро­та, но­си­ла ви­ко­па­не коріння по се­лу, як ди­ти­ну. За­гор­ну­ла в ков­д­ру, якою са­ма вкри­ваєть­ся, при­тис­ну­ла до гру­дей та й гріє, а при­нес­ла - роз­по­ви­ває, ну чис­то тобі, як ди­ти­ну. Я вам ска­жу, Ва­сю­то, так ме­не сер­це тоді за­боліло, що вже й сва­ри­ти­ся із своїм Слав­ком пе­ре­ду­ма­ла, а він усе ж не каліка… шляк би го був тра­фив ще в моїй ут­робі, як мені дні ко­ро­тає тою горілкою, згорів би був, дай Бо­же…

    А най мій язик чи­ря­ки об­сип­лять, яке дур­не ска­за­ла!

    …А Солодка Да­ру­ся си­дить у квітни­ку між ай­с­т­ра­ми, у трьох кро­ках від Марії з Ва­си­ли­ною, заплітає-роз­плітає дав­но поріділу си­ву ко­су, слу­хає нез­лоб­ну роз­мо­ву про се­бе, і лиш ти­хо усміхаєть­ся.

    Вони та­ки не ма­ють смаль­цю в го­лові а Бо­га в че­реві, її сусіди, бо ду­ма­ють, що во­на дур­на. А Да­ру­ся не дур­на - во­на со­лод­ка.

    Ну, то й що, що коріння жор­жин за­гор­та­ла в ков­д­ру? То бу­ло як­раз тоді, ко­ли сніг зійшов, а мо­ро­зи іще не по­пус­ти­ли. Да­ру­ся роз­да­ва­ла по се­лу квіти, бо так ба­га­то їх ви­ко­па­ла во­се­ни, що більше, ніж ба­ра­буль у пив­ниці бу­ло. Ото й по­нес­ла до хатів, ко­ло кот­рих ніко­ли не цвіли квіти. Чи бу­ла би нес­ла го­ле коріння в та­ку студінь? Ва­сю­та чо­мусь не но­сить сво­го ону­ка в са­док у од­них шта­не­ня­тах, а лиш за­гор­тає в ко­цик, а вже тоді бе­ре на ру­ки та й ко­ли­ше крізь се­ло. То ж та­ка са­ма ди­ти­на, як жи­ва квітка.

    Даруся си­дить на теплій, іще май­же літній землі, гла­дить ве­селі голівки айстр, ку­йов­дить до­ло­нею за­пашні ку­чері, го­во­рить до них, роз­ка­зує, що хо­че, сміється - і що ж тут та­ко­го дур­но­го?

    Чому во­на дур­на, ко­ли во­на все ро­зуміє, знає, що і як на­зи­ваєть­ся, який сьогодні день, скільки яб­лунь вро­ди­ло в Маріїнім са­ду, скільки від Різдва до Різдва лю­дей у селі ро­ди­ло­ся, а скільки вмер­ло?! В сільраді за та­ким ро­зу­мом у книж­ку див­лять­ся, а Да­ру­ся все у своїй го­лові три­має. З кур­ми во­на го­во­рить кра­ще, ніж із людь­ми. Де­ре­ва її ро­зуміють, пси не зай­ма­ють, а лю­ди - ні. Не мо­жуть лю­ди ли­ши­ти Да­ру­сю на са­му се­бе.

    Але з людь­ми во­на не хо­че го­во­ри­ти, бо тоді во­ни мо­жуть да­ти їй кон­фе­ту.

    Та що про це ду­ма­ти, як не­ма про що. Лю­ди в селі ча­сом роб­лять та­ке, що навіть Да­ру­ся ха­паєть­ся за го­ло­ву, але їх дур­ни­ми чо­мусь ніхто не на­зи­ває, а про неї, що го­во­рить з де­ре­ва­ми і квіта­ми, і жи­ве собі, як хо­че, хоч і шко­ди не ро­бить ніко­му, ду­ма­ють, як про дур­ну.

    А як­що во­на та­ки дур­на, хоч і не є ви­ди­ма каліка?

    …Федьо осідлав був сво­го ба­ра­на і повіз на нім си­на до шко­ли, і ніхто не ска­зав, що Федьо дур­ний, хоч до си­на відтоді так і при­лип­ло прізвись­ко «ба­ран».

    А Сте­пан приїхав з міста на хра­мо­ве свя­то та й привіз блис­ку­чу круг­лу шай­бу яко­гось ду­же ве­ли­ко­го розміру. Ко­ло клу­бу хлопці гра­ли на спор, то Сте­пан пос­по­рив, що за пляш­ку пи­ва на­тяг­не залізну шай­бу на сво­го дур­ня і че­рез півго­ди­ни стяг­не, і нічо­го дур­неві не бу­де. А ду­рень із Сте­па­но­вих штанів Сте­па­на не пос­лу­хав, спух, ма­ло не тріснув у різьбі з шай­бою. Так що Дмит­ро-га­зоз­ва­рю­валь­ник роз­пи­лю­вав шай­бу на Сте­па­новій сра­моті яко­юсь пил­кою. Та так дов­го, що са­мо­му ру­ки тряс­ли­ся, аби не по­ра­ни­ти Сте­па­но­ве ха­зяй­с­т­во, бо той мав ско­ро же­ни­ти­ся. Посміяли­ся в селі, побідка­ли­ся - та наз­ва­ти Сте­па­на дур­ним за­бу­ли.

    Вони в селі собі ду­ма­ють, що Да­ру­ся не ро­зуміє, що, аби не ка­за­ти дур­на, во­ни їй ка­жуть со­лод­ка.

    Маріїн син Слав­ко якось-то на­пив­ся так, що виніс із стайні підсвин­ка, дав йо­му три­над­цять ножів у гру­ди, ки­нув у став ко­ло ха­ти і за­бо­ро­нив до­машнім близь­ко підсту­па­ти­ся до во­ди. «Най пла­ває гад прок­ля­тий! -кри­чав п'яний Слав­ко на всю ок­ру­гу. - А хто зро­бить не по-моєму, сам бу­де у ста­ву жабів ло­ви­ти!». Два дні пла­ва­ло по­ро­ся у воді, а літо сто­яло спеч­не, пішов сморід, та ніхто із Слав­ко­вих до­машніх не згля­нув­ся над умер­т­в­ле­ною душ­кою, бо­ячись п'яно­го вар'ятсько­го ха­рак­те­ру гос­по­да­ря.

    А Да­ру­ся ви­ди­ви­ла­ся, ко­ли вся че­лядь з Маріїної ха­ти по­роз­хо­ди­ла­ся хто ку­ди, взя­ла ви­ла, знай­ш­ла у Слав­ковій сто­долі но­ву пе­тель­ку для ко­ро­ви, при­нес­ла від ріки камінь, діста­ла ви­ла­ми по­ро­ся до бе­ре­га, обв'яза­ла круг нього камінь, пе­рех­рес­ти­ла - лиш за­буль­котіло до дна не­вин­но убієнне.

    Увечері Слав­ко бу­шу­вав на подвір'ї і ри­кав, як бу­гай, че­рез пар­кан до Да­русі, шкіря­чи зог­нилі зу­би:

    - Дурна!!! Дур­на, а цюці не хо­чеш? На тобі цю­цю! На цю­цю! - і ки­нув жме­ню бар­ба­ри­сок під самі хатні двері.

    Був би ліпше не на­га­ду­вав про цю­цю. У селі ніхто ро­зум­ний не на­га­дує і не дає Да­русі кон­фет: знає, що від со­лод­ко­го бо­лить її го­ло­ва і блює во­на ду­же. Так ду­же, що на ра­нок не ли­шаєть­ся ані різоч­ки жит­тя. І му­сить во­на відхо­ди­ти тиж­день, ніби вер­та­ти­ся з то­го світу.

    Сталося так і після Слав­ко­вих слів.

    Даруся два дні не ви­хо­ди­ла з ха­ти - так її боліла го­ло­ва, що не мог­ла ди­ви­ти­ся навіть у сте­лю, лиш обв'язу­ва­ла­ся хус­т­ка­ми, нак­ри­ва­ла­ся по­душ­кою і відвер­та­ла­ся до стіни. Не їла, не пи­ла, до ви­ход­ка не вста­ва­ла - лиш че­ка­ла, ко­ли тріснуть залізні об­ручі, що стис­ли го­ло­ву, ніби хотіли зовсім її роз­т­ро­щи­ти.

    Марія па­ру разів за­зи­ра­ла до Да­русі. Мов­ч­ки кла­ла на стіл півлітер­ку мо­ло­ка, тоді роз­ви­ва­ла Да­ру­си­ну го­ло­ву і мас­ти­ла бор­су­ко­вим са­лом. Звер­ху кла­ла ка­пус­тя­ний лис­ток, на лис­ток - жму­тик не­па­ре­ної вов­ни і зно­ву зав'язу­ва­ла білень­кою хус­точ­кою.

    Даруся, зів'яла, геть зовсім без­си­ла, змаліла, як ди­тин­ка, мов­ч­ки да­ва­ла се­бе обер­та­ти, а потім сіда­ла, три­ма­ючи го­ло­ву в колінах, по­ки Марія хо­лод­ни­ми ру­ка­ми мас­ти­ла їй тім'я. Не ма­ла си­ли ска­за­ти ані сло­веч­ка. Го­ло­ву зно­си­ло ку­дись так да­ле­ко, що во­на чим­дуж­че три­ма­ла її обо­ма ру­ка­ми, ніби бо­ро­ни­ла­ся від злодія. Як­би той злодій був та­кий доб­рий, та зак­ли­кав яко­гось різни­ка, а хоч би Се­ме­на, що ріже по лю­дях свині, та щоб Се­мен вирізав біль з Да­ру­си­ної го­ло­ви, то бу­ла б ра­да і, мо­же, на­решті за­го­во­ри­ла.

    Але злодія не вид­ко, ли­ше шу­гає гос­т­рий нес­тер­п­ний ніж попід тім'я - і Да­ру­ся з відчаю вже, цієї хви­ли­ни, да­ла б го­ло­ву на відтин. Не­ма її си­ли терпіти той без­ко­неч­ний біль. Не­ма си­ли навіть слу­ха­ти, як ти­хо пла­че Марія за сто­лом і шмор­гає но­сом. Кра­ще ішла б собі до сво­го Слав­ка або до ко­го хо­че, лиш би не мор­ду­ва­ла її схли­па­ми. Маріїні схли­пи зда­ють­ся уда­ра­ми мо­ло­та в ци­га­новій кузні. І Да­ру­ся дуж­че втис­каєть­ся у стіну, ба­жа­ючи ли­ше тиші і спо­кою.

    Так бу­ло кож­но­го ра­зу, як зва­лю­вав біль. Марія, тро­хи поп­ла­кав­ши і по­вор­котівши під ніс не­чут­ни­ми сло­ва­ми, йшла собі далі. А Да­ру­ся ли­ша­ла­ся з розірва­ною від бо­лю го­ло­вою у по­рожній хаті до­ти, по­ки щось не вда­ря­ло їй но­жем у сер­це - і тоді вста­ва­ла і йшла, ку­ди очі ди­ви­ли­ся.

    …І на цей раз но­ги самі при­нес­ли до ріки. Да­ру­ся зай­ш­ла у во­ду по коліна - і вчу­ла, як їй зра­зу стає лег­ше. Хо­лод­на во­да плив­ла крізь неї десь аж за край не­ба, а Да­ру­ся із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма хи­та­ла­ся з бо­ку в бік, чу­ючи, як роз­п­рав­ля­ють­ся об­ручі, що дві до­би стис­ка­ли го­ло­ву. Десь там, гли­бо­ко все­ре­дині, во­ни потріску­ва­ли так го­лос­но, що, зда­ва­ло­ся, іскри си­па­ли­ся в ріку, але Да­ру­ся не роз­п­лю­щу­ва­ла очей, зна­ючи, що, як тільки відкриє їх, - об­ручі знов зви­ють гніздо в бідній її голівці, як гад­дя на Здви­жен­ня зви­ває в землі свої куб­ла на зи­му.

    Коли Да­ру­сю бо­лить го­ло­ва, во­на му­сить іти до ріки і лізти до по­яса у во­ду. Інак­ше біль роз­ш­ма­тує її на дрібні ка­вал­ки. Доб­ре, як­що літо і во­да теп­ла. Тоді ніхто не бо­ро­нить ста­ва­ти у во­ду. Як па­дуть хо­ло­ди, за­хо­дить у во­ду лиш до колін. І чим хо­лодніша во­да, тим швид­ше біль відпус­кає Да­ру­сю.

Сторінка 1 з 31 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 > У кінець >>

Пошук на сайті: