Матіос Марія

Солодка Даруся
 

 

 

Драма на три життя

 


ДАРУСЯ
ДРАМА ЩОДЕННА

 

 

    - Ви, Марійо, у ко­го ге­оргіни1 бра­ли, що такі ду­же ве­селі та пишні? - пи­тає Ва­сю­та по­че­рез пар­кан сусідку. - Я свої як не пиль­ну­ва­ла, а та­ки якась бо­ла їх ско­си­ла. Скру­ти­ли­ся, як рав­ли­ки, та й по всьому. Чи то в ру­ки які не­добрі да­ла, чи Вар­ва­ра вночі ви­ми­ка­ла, не мені вам, Марійо, ка­за­ти, що то за відьма. Та Бож­ка йо­го знає, що з моїми квітка­ми прик­лю­чи­ло­ся? Про­па­ли - та й по всьому. А оцей бур 'ян ні до чо­го. Я люб­лю, аби бу­ли ве­ликі і пишні квіти, а не якесь дрібниз­ни­че, - ви­ки­дає обе­ре­мок айстр на стеж­ку.

    - Агій на та­ке чу­до! Усі до­пи­ту­ють­ся, у ко­го взя­ла та в ко­го… ще нав­ро­чать мені вро­жай, - не роз­ги­на­ючись від гряд­ки, відповідає - ніби­то сер­дить­ся - Марія. - А то мені со­лод­ка Да­ру­ся да­ла. І лілії, і оцю ру­жу. Са­ма при­нес­ла на­весні.

    - Ще до то­го, як їй знов ли­хо ста­ло?

    - Та ні, вже по то­му. Во­на, си­ро­та, но­си­ла ви­ко­па­не коріння по се­лу, як ди­ти­ну. За­гор­ну­ла в ков­д­ру, якою са­ма вкри­ваєть­ся, при­тис­ну­ла до гру­дей та й гріє, а при­нес­ла - роз­по­ви­ває, ну чис­то тобі, як ди­ти­ну. Я вам ска­жу, Ва­сю­то, так ме­не сер­це тоді за­боліло, що вже й сва­ри­ти­ся із своїм Слав­ком пе­ре­ду­ма­ла, а він усе ж не каліка… шляк би го був тра­фив ще в моїй ут­робі, як мені дні ко­ро­тає тою горілкою, згорів би був, дай Бо­же…

    А най мій язик чи­ря­ки об­сип­лять, яке дур­не ска­за­ла!

    …А Солодка Да­ру­ся си­дить у квітни­ку між ай­с­т­ра­ми, у трьох кро­ках від Марії з Ва­си­ли­ною, заплітає-роз­плітає дав­но поріділу си­ву ко­су, слу­хає нез­лоб­ну роз­мо­ву про се­бе, і лиш ти­хо усміхаєть­ся.

    Вони та­ки не ма­ють смаль­цю в го­лові а Бо­га в че­реві, її сусіди, бо ду­ма­ють, що во­на дур­на. А Да­ру­ся не дур­на - во­на со­лод­ка.

    Ну, то й що, що коріння жор­жин за­гор­та­ла в ков­д­ру? То бу­ло як­раз тоді, ко­ли сніг зійшов, а мо­ро­зи іще не по­пус­ти­ли. Да­ру­ся роз­да­ва­ла по се­лу квіти, бо так ба­га­то їх ви­ко­па­ла во­се­ни, що більше, ніж ба­ра­буль у пив­ниці бу­ло. Ото й по­нес­ла до хатів, ко­ло кот­рих ніко­ли не цвіли квіти. Чи бу­ла би нес­ла го­ле коріння в та­ку студінь? Ва­сю­та чо­мусь не но­сить сво­го ону­ка в са­док у од­них шта­не­ня­тах, а лиш за­гор­тає в ко­цик, а вже тоді бе­ре на ру­ки та й ко­ли­ше крізь се­ло. То ж та­ка са­ма ди­ти­на, як жи­ва квітка.

    Даруся си­дить на теплій, іще май­же літній землі, гла­дить ве­селі голівки айстр, ку­йов­дить до­ло­нею за­пашні ку­чері, го­во­рить до них, роз­ка­зує, що хо­че, сміється - і що ж тут та­ко­го дур­но­го?

    Чому во­на дур­на, ко­ли во­на все ро­зуміє, знає, що і як на­зи­ваєть­ся, який сьогодні день, скільки яб­лунь вро­ди­ло в Маріїнім са­ду, скільки від Різдва до Різдва лю­дей у селі ро­ди­ло­ся, а скільки вмер­ло?! В сільраді за та­ким ро­зу­мом у книж­ку див­лять­ся, а Да­ру­ся все у своїй го­лові три­має. З кур­ми во­на го­во­рить кра­ще, ніж із людь­ми. Де­ре­ва її ро­зуміють, пси не зай­ма­ють, а лю­ди - ні. Не мо­жуть лю­ди ли­ши­ти Да­ру­сю на са­му се­бе.

    Але з людь­ми во­на не хо­че го­во­ри­ти, бо тоді во­ни мо­жуть да­ти їй кон­фе­ту.

    Та що про це ду­ма­ти, як не­ма про що. Лю­ди в селі ча­сом роб­лять та­ке, що навіть Да­ру­ся ха­паєть­ся за го­ло­ву, але їх дур­ни­ми чо­мусь ніхто не на­зи­ває, а про неї, що го­во­рить з де­ре­ва­ми і квіта­ми, і жи­ве собі, як хо­че, хоч і шко­ди не ро­бить ніко­му, ду­ма­ють, як про дур­ну.

    А як­що во­на та­ки дур­на, хоч і не є ви­ди­ма каліка?

    …Федьо осідлав був сво­го ба­ра­на і повіз на нім си­на до шко­ли, і ніхто не ска­зав, що Федьо дур­ний, хоч до си­на відтоді так і при­лип­ло прізвись­ко «ба­ран».

    А Сте­пан приїхав з міста на хра­мо­ве свя­то та й привіз блис­ку­чу круг­лу шай­бу яко­гось ду­же ве­ли­ко­го розміру. Ко­ло клу­бу хлопці гра­ли на спор, то Сте­пан пос­по­рив, що за пляш­ку пи­ва на­тяг­не залізну шай­бу на сво­го дур­ня і че­рез півго­ди­ни стяг­не, і нічо­го дур­неві не бу­де. А ду­рень із Сте­па­но­вих штанів Сте­па­на не пос­лу­хав, спух, ма­ло не тріснув у різьбі з шай­бою. Так що Дмит­ро-га­зоз­ва­рю­валь­ник роз­пи­лю­вав шай­бу на Сте­па­новій сра­моті яко­юсь пил­кою. Та так дов­го, що са­мо­му ру­ки тряс­ли­ся, аби не по­ра­ни­ти Сте­па­но­ве ха­зяй­с­т­во, бо той мав ско­ро же­ни­ти­ся. Посміяли­ся в селі, побідка­ли­ся - та наз­ва­ти Сте­па­на дур­ним за­бу­ли.

    Вони в селі собі ду­ма­ють, що Да­ру­ся не ро­зуміє, що, аби не ка­за­ти дур­на, во­ни їй ка­жуть со­лод­ка.

Сторінка 1 з 63 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 > У кінець >>