Маріїн син Слав­ко якось-то на­пив­ся так, що виніс із стайні підсвин­ка, дав йо­му три­над­цять ножів у гру­ди, ки­нув у став ко­ло ха­ти і за­бо­ро­нив до­машнім близь­ко підсту­па­ти­ся до во­ди. «Най пла­ває гад прок­ля­тий! -кри­чав п'яний Слав­ко на всю ок­ру­гу. - А хто зро­бить не по-моєму, сам бу­де у ста­ву жабів ло­ви­ти!». Два дні пла­ва­ло по­ро­ся у воді, а літо сто­яло спеч­не, пішов сморід, та ніхто із Слав­ко­вих до­машніх не згля­нув­ся над умер­т­в­ле­ною душ­кою, бо­ячись п'яно­го вар'ятсько­го ха­рак­те­ру гос­по­да­ря.

    А Да­ру­ся ви­ди­ви­ла­ся, ко­ли вся че­лядь з Маріїної ха­ти по­роз­хо­ди­ла­ся хто ку­ди, взя­ла ви­ла, знай­ш­ла у Слав­ковій сто­долі но­ву пе­тель­ку для ко­ро­ви, при­нес­ла від ріки камінь, діста­ла ви­ла­ми по­ро­ся до бе­ре­га, обв'яза­ла круг нього камінь, пе­рех­рес­ти­ла - лиш за­буль­котіло до дна не­вин­но убієнне.

    Увечері Слав­ко бу­шу­вав на подвір'ї і ри­кав, як бу­гай, че­рез пар­кан до Да­русі, шкіря­чи зог­нилі зу­би:

    - Дурна!!! Дур­на, а цюці не хо­чеш? На тобі цю­цю! На цю­цю! - і ки­нув жме­ню бар­ба­ри­сок під самі хатні двері.

    Був би ліпше не на­га­ду­вав про цю­цю. У селі ніхто ро­зум­ний не на­га­дує і не дає Да­русі кон­фет: знає, що від со­лод­ко­го бо­лить її го­ло­ва і блює во­на ду­же. Так ду­же, що на ра­нок не ли­шаєть­ся ані різоч­ки жит­тя. І му­сить во­на відхо­ди­ти тиж­день, ніби вер­та­ти­ся з то­го світу.

    Сталося так і після Слав­ко­вих слів.

    Даруся два дні не ви­хо­ди­ла з ха­ти - так її боліла го­ло­ва, що не мог­ла ди­ви­ти­ся навіть у сте­лю, лиш обв'язу­ва­ла­ся хус­т­ка­ми, нак­ри­ва­ла­ся по­душ­кою і відвер­та­ла­ся до стіни. Не їла, не пи­ла, до ви­ход­ка не вста­ва­ла - лиш че­ка­ла, ко­ли тріснуть залізні об­ручі, що стис­ли го­ло­ву, ніби хотіли зовсім її роз­т­ро­щи­ти.

    Марія па­ру разів за­зи­ра­ла до Да­русі. Мов­ч­ки кла­ла на стіл півлітер­ку мо­ло­ка, тоді роз­ви­ва­ла Да­ру­си­ну го­ло­ву і мас­ти­ла бор­су­ко­вим са­лом. Звер­ху кла­ла ка­пус­тя­ний лис­ток, на лис­ток - жму­тик не­па­ре­ної вов­ни і зно­ву зав'язу­ва­ла білень­кою хус­точ­кою.

    Даруся, зів'яла, геть зовсім без­си­ла, змаліла, як ди­тин­ка, мов­ч­ки да­ва­ла се­бе обер­та­ти, а потім сіда­ла, три­ма­ючи го­ло­ву в колінах, по­ки Марія хо­лод­ни­ми ру­ка­ми мас­ти­ла їй тім'я. Не ма­ла си­ли ска­за­ти ані сло­веч­ка. Го­ло­ву зно­си­ло ку­дись так да­ле­ко, що во­на чим­дуж­че три­ма­ла її обо­ма ру­ка­ми, ніби бо­ро­ни­ла­ся від злодія. Як­би той злодій був та­кий доб­рий, та зак­ли­кав яко­гось різни­ка, а хоч би Се­ме­на, що ріже по лю­дях свині, та щоб Се­мен вирізав біль з Да­ру­си­ної го­ло­ви, то бу­ла б ра­да і, мо­же, на­решті за­го­во­ри­ла.

    Але злодія не вид­ко, ли­ше шу­гає гос­т­рий нес­тер­п­ний ніж попід тім'я - і Да­ру­ся з відчаю вже, цієї хви­ли­ни, да­ла б го­ло­ву на відтин. Не­ма її си­ли терпіти той без­ко­неч­ний біль. Не­ма си­ли навіть слу­ха­ти, як ти­хо пла­че Марія за сто­лом і шмор­гає но­сом. Кра­ще ішла б собі до сво­го Слав­ка або до ко­го хо­че, лиш би не мор­ду­ва­ла її схли­па­ми. Маріїні схли­пи зда­ють­ся уда­ра­ми мо­ло­та в ци­га­новій кузні. І Да­ру­ся дуж­че втис­каєть­ся у стіну, ба­жа­ючи ли­ше тиші і спо­кою.

    Так бу­ло кож­но­го ра­зу, як зва­лю­вав біль. Марія, тро­хи поп­ла­кав­ши і по­вор­котівши під ніс не­чут­ни­ми сло­ва­ми, йшла собі далі. А Да­ру­ся ли­ша­ла­ся з розірва­ною від бо­лю го­ло­вою у по­рожній хаті до­ти, по­ки щось не вда­ря­ло їй но­жем у сер­це - і тоді вста­ва­ла і йшла, ку­ди очі ди­ви­ли­ся.

    …І на цей раз но­ги самі при­нес­ли до ріки. Да­ру­ся зай­ш­ла у во­ду по коліна - і вчу­ла, як їй зра­зу стає лег­ше. Хо­лод­на во­да плив­ла крізь неї десь аж за край не­ба, а Да­ру­ся із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма хи­та­ла­ся з бо­ку в бік, чу­ючи, як роз­п­рав­ля­ють­ся об­ручі, що дві до­би стис­ка­ли го­ло­ву. Десь там, гли­бо­ко все­ре­дині, во­ни потріску­ва­ли так го­лос­но, що, зда­ва­ло­ся, іскри си­па­ли­ся в ріку, але Да­ру­ся не роз­п­лю­щу­ва­ла очей, зна­ючи, що, як тільки відкриє їх, - об­ручі знов зви­ють гніздо в бідній її голівці, як гад­дя на Здви­жен­ня зви­ває в землі свої куб­ла на зи­му.

    Коли Да­ру­сю бо­лить го­ло­ва, во­на му­сить іти до ріки і лізти до по­яса у во­ду. Інак­ше біль роз­ш­ма­тує її на дрібні ка­вал­ки. Доб­ре, як­що літо і во­да теп­ла. Тоді ніхто не бо­ро­нить ста­ва­ти у во­ду. Як па­дуть хо­ло­ди, за­хо­дить у во­ду лиш до колін. І чим хо­лодніша во­да, тим швид­ше біль відпус­кає Да­ру­сю.