Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 2)

    Перший раз, ко­ли після кілька­ден­них на­падів бо­лю щось ска­за­ло Да­русі, що тре­ба шу­ка­ти хо­лод­ної во­ди, во­на спо­чат­ку дов­го ди­ви­ла­ся у кри­ни­цю на своєму подвір'ї. Але до во­ди бу­ло да­ле­ко, а дов­гої дра­би­ни Да­ру­ся не ма­ла. Та, що ве­ла в кур­ник, дав­но зог­ни­ла і до дна не діста­не. І тоді Да­ру­ся, обо­ма ру­ка­ми три­ма­ючи го­ло­ву так, ніби та ось-ось має по­ко­ти­ти­ся із в'язів, по­хи­та­ла­ся до ріки, ля­ка­ючи п'яною хо­дою сільських жінок у гряд­ках і го­ро­дах. По­ки бо­си­ми но­га­ми спрок­во­ла за­хо­ди­ла у во­ду, збігло­ся ма­ло не по­ло­ви­ну її ку­та.

    - Матір Бо­жа, та во­на прий­ш­ла то­пи­ти­ся! В'яжіть її, Марійо, во­на лиш вас до се­бе підпус­тить! - кри­ча­ла з бе­ре­га Вар­ва­ра-злодійка до Да­ру­си­ної сусідки, роз­ма­ху­ючи скру­че­ним шну­ром від білиз­ни.

    Марія дов­го ди­ви­ла­ся, як Да­ру­ся із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма хи­ли­таєть­ся з бо­ку на бік, зай­шов­ши по гру­ди у льодя­ну во­ду, і на­решті ти­хо ска­за­ла:

    - Лишімо її, мо­ло­диці… Во­на нічо­го собі не за­подіє. Як Бог дасть, так бу­де. І не тре­ба її в'яза­ти, Вар­ва­ро. Кра­ще підв'яжіть собі язик тим шну­ром… Роз­ходіть­ся по ха­тах, жінки, а я тут тро­хи по­сид­жу ко­ло со­лод­кої Да­русі та й собі піду до сво­го дур­но­го…

 

***

 

    ВІДТОДІ ніхто більше не суп­ро­вод­жує Да­ру­сю до ріки. Во­на б ту­ди і не хо­ди­ла, хіба що лиш по­лос­ка­ти пран­ня. Але пран­ня пран­ням, а го­ло­ва - важніше. Отож, як тільки після на­падів бо­лю щось її зга­ня­ло з ліжка, йшла до ріки, і ніхто не три­мав більше за ру­ки, хіба жінки ди­ви­ли­ся услід, прик­лав­ши до­лоні даш­ком до чо­ла, та хтось із шкільників посміював­ся ти­хо: «Ади, со­лод­ка Да­ру­ся знов ку­па­ти­ся йде». За що не раз діста­вав по­ти­лич­ни­ка від іншо­го шкільни­ка, тро­хи ро­зумнішо­го від се­бе.

    Добре, по­ки ріка не за­мер­зає. А пер­ший раз, як Да­ру­ся ста­ла на лід, а він не про­ва­лю­вав­ся, хотіла про­би­ти йо­го го­ло­вою, бо му­си­ла зай­ти у кри­жа­ну во­ду, навіть ко­ли б це кош­ту­ва­ло їй жит­тя. Во­на ста­ла на коліна, уда­ри­ла чо­лом раз-дру­гий до льоду - і ти­хо зас­ка­ву­ча­ла: лід був твер­дий і не підда­вав­ся. Да­ру­ся туп­цю­ва­ла бо­си­ми но­га­ми по мерзлій підлозі ріки, ос­лаб­ли­ми від кілька­до­бо­во­го ле­жан­ня но­га­ми гам­се­ли­ла кри­гу, ніби міси­ла гли­ну, і ло­ми­ла ру­ки з відчаю.

    Аж тут звідкись, ніби йшов за нею на­зирці, явив­ся Маріїн Слав­ко. І Да­ру­сю зра­зу пе­рес­та­ла боліти го­ло­ва: Слав­ко був тве­ре­зий. їй зда­ва­ло­ся, що во­на зро­ду - хіба що ли­ше в ди­тинстві - не виділа Слав­ка тве­ре­зим, а те­пер він рівнень­ко йшов до неї на се­ре­ди­ну ріки з трем­тя­чою прос­тяг­ну­тою ру­кою. Зав­ж­ди із пов­ним ро­том слів, Слав­ко на цей раз мов­чав як німий.

    І Да­ру­ся та­кож прос­тяг­ла йо­му ру­ку.

    Так во­ни і йшли бе­ре­гом, з ви­тяг­ну­ти­ми од­не до од­но­го ру­ка­ми, ніби ве­ли­ся до шлю­бу або на на­ли­гачі. Слав­ко не про­мо­вив не те що кри­во­го - жод­но­го сло­ва, і Да­ру­ся слух­ня­но ішла за ним, не чу­ючи зи­мо­вої хо­лод­нечі.

    Славко привів Да­ру­сю до сільської теп­лич­ки. Не­ве­ли­ке, май­же круг­ле озер­це із жме­нею фон­тан­чиків, що не втом­лю­ва­ли­ся би­ти з-під землі, хо­ва­ло­ся за час­то­ко­лом при­бе­реж­них об­летілих верб. Чис­та во­да пуль­су­ва­ла пе­ред Да­ру­си­ни­ми очи­ма, і во­на, без­со­ром­но за­ко­тив­ши до пу­па спідни­цю, сту­пи­ла у ряс­не буль­котіння.

    Коли вий­ш­ла на бе­рег, Слав­ка ніде не бу­ло. Але во­на і са­ма зна­ла до­ро­гу до­до­му.

 

***

 

    …ОСЬ І ТЕ­ПЕР стоїть Да­ру­ся у хо­лодній ку­пелі осені - і бо­реть­ся із цвя­ха­ми, за­би­ти­ми в го­ло­ву чиїмось важ­ким, без­сер­деч­ним мо­ло­том. Та ми­нає якийсь час - чор­не залізо бо­лю ос­та­точ­но осідає на дно ріки, і тоді Да­ру­ся, підсте­лив­ши од­ну хус­т­ку з го­ло­ви, сідає на камінь. Її босі но­ги і далі - до кісто­чок - по­ло­ще чис­тень­ка про­зо­ра во­дич­ка. Во­на чує, як їй на­решті лег­шає. Шум ріки ос­та­точ­но зас­по­коює Да­ру­сю - і во­на зно­ву вер­таєть­ся до сво­го без­ко­неч­но­го ду­ман­ня.

    Вона не вміє не ду­ма­ти. Мо­же, то­му, що ні з ким не го­во­рить ні сло­ва, а во­на ж не є німа, то­му во­на ду­має без­пе­рер­в­но. Отак про все на світі ду­має - і від то­го її зав­ж­ди бо­лить го­ло­ва.

    …Даруся ди­вуєть­ся, чо­му ніхто не в'яже Слав­ка, ко­ли він на­пи­ваєть­ся і де­бо­ши­рить на пів-се­ла. На Ве­лик­день він так наб­рав­ся, що хотів підпа­ли­ти сто­до­лу, а потім синє по­лум'я пішло йо­му з ро­та.

    Марія - не­пок­ри­та го­ло­ва - біга­ла по сусідах з кри­ком і пла­чем: «Лю­де добрі, ря­туй­те! Хрис­тос вос­к­рес! Слав­ко ги­не!»

    Микола - лісник, не вста­ючи з-за ве­ли­код­но­го сто­лу, спокійно ска­зав роз­пат­ланій Марії, що сто­яла бе­зум­на на по­розі:

    - Марійо, вис­цяй­те­ся йо­му в рот, зра­зу по­пус­тить. Або роз­ведіть ко­няків з во­дою та й влий­те у рот конєчя, як не бу­де чим вис­ця­ти­ся… Ота­мо на стежці ко­ло Со­ко­ла кол­госпні коні насліди­ли, а конєки зібра­ти ніхто не зібрав.

    Бідна то­та Марія… Отак, як бу­ла у ве­ли­кодній спідниці, за­го­ли­ла­ся по­се­ред подвір'я і вис­ця­ла­ся у синє по­лум'я із си­но­во­го ро­та. А Слав­ка, по­ва­ле­но­го на зем­лю, не­на­че кну­ра до зарізу, три­мав йо­го та­то із яки­мось приїжд­жим гос­тем.

    Дарусі ста­ло шко­да Слав­ка, що міг від горілки згоріти ні за ца­по­ву ду­шу, і во­на уве­чері віднес­ла ос­таннє чер­во­не яб­луч­ко із своєї пив­ниці і мов­ч­ки по­да­ла Марії. На що Маріїн чо­ловік зітхнув:

    - Люди з пи­сан­ка­ми до на­ро­маль­них лю­дей хо­дять, а со­лод­ка Да­ру­ся ос­таннє яб­лу­ко при­нес­ла чор­но­му п'яниці.

    Марія сиділа на стільці ко­ло ліжка, у Слав­ко­вих го­ло­вах, що хар­котів з-під на­ки­ну­тої на нього ку­фай­ки, і три­ма­ла го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми так са­мо, як три­має її Да­ру­ся, ко­ли на неї на­па­дає біль, і хи­ли­та­ла­ся точ­но так са­мо, як би її го­ло­ву роз­ри­ва­ли іржаві об­ручі.

    І хто з них те­пер дур­ний, чи Марія, чи її син, чи обид­воє зра­зу, Да­ру­ся нап­рав­ду не знає.

    Через те йде собі до ріки, сідає на бе­резі прос­то на зе­ле­ну тра­вич­ку, що вже про­сить­ся до со­неч­ка, і ди­вить­ся на во­ду. її сьогодні го­ло­ва не бо­лить. Сьогодні Ве­лик­день і во­на вбу­ла­ся у ду­же давні, але все іще ве­ли­кодні че­ре­ви­ки. А зав­т­ра Да­ру­ся їх ски­не до дру­го­го Ве­ли­код­ня та й уже хо­ди­ти­ме на бо­су но­гу до­ти, по­ки не за­мер­з­не ріка. А як за­мер­з­не - ви­тяг­не та­тові ва­лян­ки.

    Коли во­на хо­дить бо­са, біль її му­чить мен­ше. Во­на ча­сом навіть ко­пає по­се­ред го­ро­ду яму на гли­би­ну до своїх крижів, спус­каєть­ся в неї, вгор­таєть­ся чор­ним жи­вим пок­ри­ва­лом, що лос­ко­че тіло пе­ре­ру­ба­ни­ми корінця­ми, чер­ва­ми і зотлілим лис­тям, - і так го­ди­на­ми чи то стоїть, чи си­дить у живій землі. Зем­ля ви­тя­гує біль і дає їй со­ки. Во­ни підніма­ють­ся тілом до са­мо­го тім'я, як по стов­бу­ру де­ре­ва, і Да­ру­ся зно­ву чує в собі си­лу, заб­ра­ну з го­ло­ви роз­пе­че­ним залізом бо­лю, ко­ли во­но ви­ла­зить, здаєть­ся, навіть крізь ву­ха і шкіру.

    То во­на собі й ду­має: хіба го­дить­ся з неї сміяти­ся, що ча­сом днює напівза­ко­па­на в зем­лю, як­що в селі та­ким же шти­бом ря­ту­ва­ли ко­лись Та­рас­ка, ко­ли йо­го би­ла елек­т­ри­ка? За­ко­па­ли по са­му шию, і зем­ля ви­тя­га­ла смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Та­рас­ко­во­го та­та, ані з йо­го братів, які кла­ли йо­го у ви­ко­па­ну яму, як у цвин­тар­ну мо­ги­лу.

    І на­що се­ло ро­ка­ми сміється з не­щас­ної Да­русі? Та­рас­ка один раз би­ла елек­т­ри­ка. А її б'є біль у го­ло­ву май­же щод­ни­ни. Що, їй че­ка­ти на чи­юсь сто­рон­сь­ку поміч? Во­ни самі собі по­мог­ти не мо­жуть, хіба їм до неї? Во­ни ма­ли би бу­ти раді за Да­ру­сю, що кло­по­ту їм не при­но­сить. Але вже… хай кру­тять паль­ця­ми ко­ло скронь. Все од­но, то ли­ше дурні кру­тять. Аби лиш про кон­фе­ти не на­га­ду­ва­ли.

 

***

 

    ЛЮДИ не ро­зуміють, що Да­ру­ся ря­тує се­бе, як мо­же. Ко­ли во­дою, ко­ли зем­лею, ко­ли тра­ва­ми. Бо по­над усе їй хо­четь­ся жи­ти на цьому світі, та­ко­му ве­се­ло­му, та­ко­му коль­оро­во­му і за­паш­но­му. Ко­ли во­на здо­ро­ва - на­до­лу­жує той час, як зви­ваєть­ся від бо­лю. Во­на не хо­че зга­ду­ва­ти про нього, бо та­ка вже збо­ле­на, що не знає, як іще хо­дить своїми но­га­ми.

    Але Да­ру­ся ні на що не нарікає. Бе­ре вицвілий клу­бо­чок коль­оро­вих вов­ня­них ни­ток, кілька шматків скла­де­ної учет­ве­ро позлітки, стрічки із весільно­го вінка Маріїної донь­ки Ан­ни, та й іде у свій зо­ло­тий са­до­чок, сад­же­ний іще та­то­ви­ми ру­ка­ми, між груш­ки і яблінки. Яб­луні вже не мо­жуть доб­ре ро­ди­ти. Старі. Але ще десь світить­ся плід між рідень­ким зо­ло­том лис­ту. А гру­ша геть роз­сох­ла­ся. Уже й лис­ту на ній стільки, скільки на лисій Пітри­ковій го­лові во­лос­ся.

Пошук на сайті: