Ото кот­ра мо­ло­ди­ця лю­бить дрим­бу більше, ніж ве­ре­те­но, ве­де очи­ма за Цвич­ко­вою тор­бою пильніше, аніж за чо­ловічи­ми шта­на­ми: че­кає, по­ки Іван роз­к­ла­да­ти­ме десь на ав­тос­танції чи прос­то під пар­ка­ном нові дрим­би.

    Дехто, прав­да, з мо­ло­диць гей­би тро­хи всти­даєть­ся та­ки так прос­то ви­ка­зу­ва­ти свою хіть до дрим­би, то такі спер­шу пи­та­ли в Іва­на но­вих ножів чи на­пиль­ників, але очі між залізним кра­мом зав­ж­ди шу­ка­ли дрим­бу, тіло якої на­га­дує тіло дорідної жінки.

    Хтозна… мо­же, у дримбі жінки і справді пізна­ва­ли се­бе: до ча­су бай­ду­жих і ліни­вих, аж по­ки не візьмеш їх у ру­ки, а вже як візьмеш - то по­чуєш такі со­ко­виті пе­ре­ли­ви і тонкі зой­ки, що зай­деть­ся тобі сер­це і пла­чем, і співом од­но­час­но, і не зро­зумієш, де ніч, а де сон­це, бо ли­ше жіно­че тіло так розкішно здри­гаєть­ся від лас­ки, як тіло дрим­би від пальців…

    Отож сільські мо­ло­диці ку­пу­ва­ли - хто по­тай­ки, хто відкри­то - Цвич­кові дрим­би, хіба що лиш не цілу­ва­ли йо­го в ру­ку від утіхи, що ма­ють за­бав­ку, яка на­га­дує їм са­мих се­бе…

    А що посмішку­ва­ли­ся над Іва­ном Цвич­ком - так то не див­но: у цім краю посміюва­ли­ся над усіма.

    - Петре, а десь­'те ку­пи­ли такі шта­ни, чи не до цер­к­ви на про­люд? Чи не від Цвич­ка мо­ду пе­рей­ми­ли?

    - Чуєте, Йва­ни­хо, а що у вас та­кий виг­ляд, як би вас Цви­чок цеї ночі обер­тав?

    …Іван був ма­ло­говірли­вий про все на світі, окрім дрим­би й заліза, з яки­ми го­во­рив і язи­ком, і ру­ка­ми. До то­го ж мав врод­же­ну ва­ду: при­рос­лий до піднебіння язик - і че­рез те йо­го мо­ва на­га­ду­ва­ла то­рохтіння підво­ди по сільській ву­лиці… Мо­же, то­му й не лю­бив пус­ка­ти сло­во на лю­ди. А мо­же, не ду­же й лю­дей лю­бив, а лиш - ро­бо­ту для них. Хтоз­на?

    Жив, де до­ве­деть­ся: за­но­чо­ву­вав на ав­тос­танціях, у дзвіни­цях, улітку - в при­до­рож­них обо­ро­гах. Дех­то із сільських ґаздів іноді най­мав Іва­на тра­ву ко­си­ти або дро­ва ко­ло­ти, але він до ро­бо­ти на чу­жих обійс­тях не мав ве­ли­кої охо­ти. То­му зав­ж­ди між сільським ро­бо­то­дав­цем і Цвич­ком відбу­ва­ла­ся приб­лиз­но од­на­ко­ва роз­мо­ва:

    - А чи не прий­шов би ти, Іван­ку, в по­неділок до кошіння? Тра­ви пе­рес­то­ю­ють, а ко­са­ря най­ти труд­но.

    - У по­неділок? - ліньку­ва­то пе­ре­пи­ту­вав Цви­чок. - По­неділок, ґазди­ку, тяж­кий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що по­неділок відпа­дає. А тра­вам нічо не бу­де до са­мої смер­ти.

    - Ну, то при­хо­ди, лю­бий Іван­ку, у вівто­рок.

    - Е-е-е, ні, вівто­рок - на­пас­ний день. У до­ро­гу у вівто­рок іти не мож­на. А кошіння - то та­кож до­ро­га.

    - А в се­ре­ду?

    - Середа - пісна дни­на. А я люб­лю ри­бу. У вас ри­би мо­же не бу­ти. А як є, то не та­ка, як тре­ба. Так що не спішіть у се­ре­ду ко­си­ти. Або косіть без ме­не.

    - Іване, то прий­деш у чет­вер?

    - У чет­вер точ­но що ні. У чет­вер маю го­ли­ти­ся. То та­кож ве­ли­ка ро­бо­та. А там, дивіться, вже п'ятни­ця. А в п'ятни­цю кли­ка­ли в Пет­раші на весілля мо­ло­до­го зби­ра­ти до шлю­бу. В су­бо­ту маю йти до мо­ло­диці. А на це та­кож довгі збо­ри. Так що, ви­бачєйте. Мо­же, прийдіть ме­не най­ма­ти до кошіння на той тиж­день. Але не з по­неділка, бо по­неділок - тяж­кий день…

    Той, хто був свідком та­кої дов­гої бесіди з Іва­ном Цвич­ком, вва­жай­те, був щас­ли­вою лю­ди­ною. Бо реш­та не мог­ли пох­ва­ли­ти­ся тим, що чу­ли від нього більше, ніж дві-три слові.

    Зрідка Іван прис­та­вав жи­ти до кот­роїсь мо­ло­диці. Але прис­та­вав не на­дов­го, і в од­но­му і то­му ж селі не прис­та­вав ні до ко­го. І більше, як два місяці, йо­го не зат­ри­ма­ла ані од­на. Як­що Іван ви­ми­вав хо­ро­ми чи ґанок і сте­лив мок­ру ганчірку пе­ред по­ро­гом, - це оз­на­ча­ло, що він дя­кує цій хаті і її ґаздині, і йде собі далі, ку­ди ве­дуть очі.

    Через те ма­ло хто хотів прий­ма­ти Цвич­ка для жит­тя. Пе­ре­но­чу­ва­ти - будь­те лас­ка, але не більше. Та й по правді ска­за­ти, сільські мо­ло­диці, ті, що бу­ли справді го­но­рові, чи та­ки­ми се­бе вва­жа­ли, ги­ду­ва­ли нек­лей­до­ва­тим, не­ха­ра­пут­ним чо­ловіком, що люд­сь­кою мо­вою оз­на­ча­ло не ду­же сприт­ним, нев­дат­ли­вим, не­фор­тун­ним. А кот­ра на­ва­жу­ва­ла­ся пе­рер­ва­ти свою си­ро­тин­сь­ку судь­бу Іва­ном, чи вку­си­ти со­ло­дощів а хоч би й з дур­ну­ва­тим, а все ж - чо­ловіком, на­дов­го удос­то­юва­ла­ся насмішку­ва­тих кпинів більш удат­ли­вих і щас­ли­вих.

    - Щось ви такі, Ва­си­лин­ко, як би дві ночі ко­ло Цвич­ка обер­та­ли­ся…