Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 13)

    - Що вже по­роз­ка­зую - то по­роз­ка­зую… І за те­бе, Ште­фа­не, по­роз­ка­зую, як ти п'яний за чу­жи­ми мо­ло­ди­ця­ми з ре­воль­ве­ром го­ниш­ся… і як твоя жінка са­мо­гон­ку ва­рить з кол­гос­п­но­го цук­ру… мо­жеш не сумліва­ти­ся… Іван усе роз­ка­же… - Іван ско­чив з крісла, різко пус­тив­ши йо­го під самі двері. - Що вам, бу­гаї, від нас двох тре­ба? Кажіть, бо я дур­ний - мо­жу цим кріслом у го­ло­ву за­пус­ти­ти!

    Голова з дільнич­ним по­чу­ха­ли по­ти­лиці, відпро­ва­ди­ли сек­ре­тар­ку і ста­ли пе­ред Іва­ном, як на ос­танній рубіж пе­ред нас­ту­пом. Во­ни го­во­ри­ли по черзі, сподіва­ючись, оче­вид­но, на ефек­тивність пси­хо­логічної ата­ки:

    - Питаємо те­бе ще раз: що у вас там відбу­ваєть­ся у хаті но­ча­ми, що лю­ди наріка­ють і ви­ма­га­ють роз­г­ля­ну­ти ва­шу по­ведінку на сесії сільра­ди?

    - Хата при до­розі - лю­ди не глухі.

    - Усе, що ста­ло­ся не­доб­ро­го в селі, пов'яза­не з то­бою, Іва­не.

    - Поки те­бе не бу­ло - Да­ру­ся бу­ла нор­маль­на. За­ко­пу­ва­ла­ся собі в зем­лю…

    - Груші обв'язу­ва­ла…

    - Із пса­ми хо­ди­ла по селі…

    - А те­пер на цвин­тар пе­рес­та­ла хо­ди­ти… Та­та не провідує.

    - Слухає твою дрим­бу і псів у ха­ту но­ча­ми зби­рає.

    - …Ішов би ти, Іва­не, з на­шо­го се­ла.

    А далі Іван пир­с­кав сли­ною в об­лич­чя обох, але во­ни чо­мусь і не вти­ра­ли­ся:

    - Знаєте що? Я, як за­хо­чу, то і вмру у ва­шо­му селі, і му­си­те бу­де­те ме­не тут хо­ва­ти. І не ва­ше пся­че діло, що ро­бить­ся в чиїй хаті но­ча­ми. Ро­бить­ся, що тре­ба. Дай­те лю­дині со­покійно жи­ти а хоч би у своїх стінах!

    - Спокійно, Іва­не, на то­му світі бу­де. А по­ки ми вла­да - ми му­си­мо зна­ти все.

    - Срати я хотів на та­ку ва­шу вла­ду, що під ков­д­ру лю­дям за­зи­рає! А як за­че­пи­те хоч сло­вом Да­ру­сю - пос­ти­наю вам го­ло­ви, як псам шо­лу­ди­вим, а хоч би по­то­му зог­нив у криміналі…

 

***

 

    …Я БУ­ЛА б нес­ка­зан­но ра­да закінчи­ти роз­повідь про со­лод­ку Да­ру­сю та Іва­на Цвич­ка на оп­тимістичній ноті, мов­ляв, на­решті з'явив­ся у бідної си­ро­ти за­хис­ник, який не дав паль­цем за­че­пи­ти її ніко­му, і за­жи­ли во­ни ти­хо-мир­но, і біль по­ки­нув Да­ру­сю, лиш хіба що не вер­нув­ся го­лос, але то не за­ва­жа­ло їм тіши­ти од­не од­но­го бо­дай ску­пи­ми дрібнич­ка­ми, на які зви­чай­на лю­ди­на у пов­сяк­ден­но­му житті й ува­ги не звер­не ніко­ли, як ніко­ли не звер­тає ува­ги дво­ру­кий на ру­ки, а дво­но­гий - на но­ги.

    Рада би… та ба! Жит­тя, ма­буть, як і лю­ди, - мсти­ве за радість. А особ­ли­во - як­що радість для двох - ве­ли­чез­на: та­ка, як для Іва­на - Да­ру­син стогін під йо­го ру­ка­ми, а для Да­русі - Іва­но­ва лю­бов і тур­бо­та, якої во­на поз­бу­ла­ся тоді, ко­ли їй да­ли кон­фе­ту не­добрі лю­ди.

    Сказано: та­ко­го щас­тя не бу­ло, не­ма. І не тре­ба.

    Фиркнула, ма­буть, і Да­ру­си­на судь­ба пе­ред Іва­ном… Мо­же, во­на та­кож заз­дрісна?

    …Отож заб­ра­ли Цвич­ка на п'ятнад­цять діб у ра­йон. Пер­ше: за вчи­нен­ня опо­ру владі і її пов­но­важ­но­му пред­с­тав­ни­кові під час ви­ко­нан­ня ним служ­бо­во­го обов'яз­ку, дру­ге - за на­ма­ган­ня за­во­лодіти зброєю дільнич­но­го міліціоне­ра, і третє - ли­хослів'я, при­ни­жен­ня честі і гідності при­сутніх під час кон­флікту в приміщенні сільської ра­ди. Чис­ло. Підпи­си. Кінець про­то­ко­лу.

    Гайда, Іва­не, щоб не був та­кий муд­рий ко­ло ро­зум­них.

    Обголили в ра­йоні Іва­на на бу­бон, да­ли замість дрим­би дря­пак у ру­ки - і пішов Цви­чок заміта­ти ву­лиці рай­цен­т­ру. Ішли дощі - зми­ва­ли пи­лю­ку, а Іван усе од­но замітав роз­би­ту, ніко­ли не ас­фаль­то­ва­ну до­ро­гу, і йо­му з ав­то­бусів і ав­то кру­ти­ли паль­ця­ми біля скронь і зни­зу­ва­ли пле­чи­ма, бо то бу­ло ду­рен­с­т­во із ду­ренств навіть тут, у го­рах, - заміта­ти ву­ли­цю.

    А Іван звіту­вав щод­ня про зроб­ле­не і ра­ху­вав дні до закінчен­ня своїх пе­кель­них мук.

    Під до­ща­ми розлізли­ся йо­го ху­денькі шта­ни і світи­ла­ся дірка­ми ста­ра-ста­ра со­роч­ка, яку він знай­шов у Да­ру­синій повітці, ще, ма­буть, від її та­та. І вже пе­ред відхо­дом до­до­му за­жу­рив­ся Цви­чок не на жар­ти: у чо­му ж він по­ка­жеть­ся пе­ред Да­ру­сині очі?

    Та скрізь трап­ля­ють­ся добрі лю­ди. Навіть у райвідділах міліції.

    Сержант, що всі п'ятнад­цять діб був наг­ля­да­чем для ареш­то­ва­но­го, дав Іва­нові свій - май­же но­вий - армійсь­кий одяг: тем­но-зе­лені шта­ни-галіфе із зав'язка­ми круг кісто­чок, ши­ро­кий ремінь і та­ку ж зе­ле­ну со­роч­ку з блис­ку­чи­ми ґудзи­ка­ми. Бра­ку­ва­ло хіба що чобіт і кар­ту­за. Але Іван був ра­дий нес­ка­зан­но і за та­ке ба­гат­с­т­во.

    Отож, як тільки пе­ред ним відкри­ли­ся двері ка­ме­ри, він, наш­вид­ку­руч пе­ре­одяг­нув­шись і доб­ре ви­чис­тив­ши сво­го ко­рич­не­во­го ка­пе­лю­ха і ла­тані-пе­ре­ла­тані шльопанці, сів у ав­то­бус на Че­ре­мош­не і впер­ше за ба­га­то днів узяв до губів дрим­бу.

    Від ав­тос­танції і до са­мо­го Да­ру­си­но­го до­му він так і йшов - гра­ючи в дрим­бу.

    …Коли бідна Да­ру­ся по­ба­чи­ла Іва­на у хвіртці, у неї якось див­но за­ко­ти­ли­ся очі - і во­на ти­хо спов­з­ла на зем­лю, прос­то у по­ро­хи.

    Поки Іван відли­вав Да­ру­сю во­дою і за­но­сив її в ха­ту, прибігла Марія. Во­на, схли­пу­ючи, ло­ми­ла собі ру­ки, а потім, при­ка­зу­ючи, би­ла­ся ку­ла­ка­ми у го­ло­ву:

    - Йой, Іва­не… Іва­не… не тре­ба бу­ло тобі це ро­би­ти… йой… не тре­ба бу­ло.

    Іван, мов одурілий, тру­сив на подвір'ї Марію за гру­ди, і ревів, як бу­гай, яко­го не пус­ти­ли до ко­ро­ви:

    - Що мені не тре­ба бу­ло ро­би­ти, Марійо?! Що? Кажіть!

    Марія пла­ка­ла і хи­та­ла го­ло­вою, а далі по­тек­ла собі до ха­ти.

 

***

 

    …НАПАД го­лов­но­го бо­лю три­вав на цей раз у Да­русі від дру­гої Бо­го­ро­диці, а це з 21 ве­рес­ня, аж до Пок­ро­ви. За цей час во­на змарніла і по­чорніла, вкри­ла­ся яки­мись дрібни­ми ра­на­ми.

    Коли мог­ла сісти - би­ла­ся го­ло­вою у стіну, так що Іван му­сив сидіти ко­ло неї не відхо­дя­чи і три­ма­ти ру­ки.

    Вона не їла, лиш пи­ла во­ду із су­ха­ря­ми, на Йва­на не по­ди­ви­ла­ся й ра­зу, а вгор­та­ти го­ло­ву да­ва­ла лиш Марії. Ле­жа­ла відвер­не­на до стіни, з пе­рев'яза­ни­ми по­верх хус­ток очи­ма, лиш без­пе­рес­тан­но м'яла ріжок пок­ри­ва­ла.

    Іван но­сив Да­ру­сю на ру­ках, як ди­ти­ну, до теп­лич­ки. Три­мав попід пах­ви у воді - але їй не ста­ва­ло лег­ше.

    Він підку­рю­вав і відга­шу­вав їй вог­ню.

    Обливав постіль свя­че­ною во­дою.

    Приводив свя­ще­ни­ка і сільсько­го фель­д­ше­ра.

    А Да­ру­ся ле­жа­ла, не ре­агу­ючи ані на світло, ані на звук - лиш тілько що не бу­ла мер­т­ва.

    - Чує моє сер­це, Іва­не, що тобі тре­ба йти звідси… - сум­но ска­за­ла якось Марія. - Жаль мені те­бе, але ти не ви­нен…

    - Сам ви­жу… Але хто ви­нен, Марійо? - пла­кав, не всти­да­ючись, Цви­чок і ви­ся­кав­ся у край своєї ста­рої со­роч­ки, в якій ко­лись ко­лов у Марії дро­ва і в якій прий­шов до Да­русі.

    - Судьба, Іва­не, і лю­ди. А більше ніхто.

    …Даруся вста­ла на дру­гий день після Пок­ро­ви. Роз­ди­ви­ла­ся по хаті. Скла­ла в мішок не­хитрі Іва­нові по­жит­ки. За­гор­ну­ла в білень­ку хус­точ­ку при­не­се­ний Марією хліб, да­ла йо­му в ру­ки і відкри­ла пе­ред Іва­ном на ґанок двері.

    Вона дов­го сил­ку­ва­ла­ся, так дов­го, що навіть пер­во­род­ки вчи­ня­ють ди­ти­ну швид­ше, але во­на та­ки скла­ла у горлі бук­ви до­ку­пи, бо ледь чут­но, так, що міг по­чу­ти тільки Цви­чок і не по­чув навіть Маріїн кіт біля Да­ру­си­них ніг, ска­за­ла:

    - …І-д-и-І-в-а-н-е…

    Показала ру­кою на до­ро­гу і вер­ну­ла­ся в ха­ту.


 

МИХАЙЛОВЕ ЧУДО
 

ДРАМА НАЙГОЛОВНІША

 

    - МИХАЙЛЮНЮ, ішли би ви ве­че­ря­ти… Ніби­то пи­тає, а мо­же, й про­сить Мат­рон­ка го­ло­сом, схо­жим на ше­лест ла­сиці в сіні, став­ши на ґанку із за­ка­ча­ни­ми до ліктів ру­ка­ва­ми білень­кої ме­ре­жа­ної со­роч­ки.

    У при­західних ве­рес­не­вих про­ме­нях її ма­лень­ка голівка з ко­ро­ною ту­го зап­ле­те­ної ко­си схо­жа на дру­ге со­неч­ко, що схо­дить з-поміж за­паш­них груш, яки­ми вси­па­ний весь ґанок, аж до підвіконь ха­ти. Мат­рон­ка сміється са­ми­ми ли­ше круг­лень­ки­ми ям­ка­ми, над­ку­шу­ючи ме­до­ву гру­шу, чим збу­рює нав­ко­ло се­бе цілий рій ос.

Пошук на сайті: