Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 14)

    - А що'сте, бідаш­ко-со­ло­даш­ко, доб­ро­го зва­ри­ли? - підво­дить го­ло­ву від дровітня, не ви­пус­ка­ючи со­ки­ри із рук, чо­ловік у кеп­тарі, ви­вер­ну­то­му до вер­ху це­гей­кою.

    Гора свіжо на­ко­ле­них дров біліє і пах­не так са­мо чис­то, як ме­ре­жа­на со­роч­ка на жінці в при­західно­му сонці.

    Якусь мить обоє мов­чать, нез­руш­ни­ми очи­ма див­ля­чись од­не на од­но­го, - так, на­че ось-ось ма­ють і собі над­ку­си­ти од­не од­но­го, як оту жов­то­бо­ку пе­рес­тиг­лу гру­шу, що рап­то­во па­дає із жіно­чої ру­ки і ко­тить­ся до чо­ловіка з со­ки­рою.

    Маленька жінка знічуєть­ся, ніби всти­даєть­ся якоїсь по­таємної дум­ки, чер­воніє, а тоді бе­реть­ся в бо­ки:

    - Закрутила ку­ла­чок ку­леш­ки, та та­кої - як сон­це жов­тої, са­ма сміється з кру­га. Аби'х так до зав­т­ра до-че­ка­ла, як ка­жу неп­рав­ду! Не віри­те, йдіть самі по­дивіть­ся! - ве­се­ло відповідає та й зни­кає у проймі две­рей.

    І дов­го­те­ле­сий, мов жер­ди­на, Ми­хай­ло, яко­му ні про що двічі ка­за­ти не тре­ба, не­се со­ки­ру у дро­во­руб, підмітає дря­па­ком доріжку від сто­до­ли до ха­ти, об­т­ру­шує від струж­ки і тир­си шта­ни - іде ве­че­ря­ти.

    Матронка вже че­кає біля ши­ро­ко­го де­рев'яно­го цеб­ра за піччю з гле­ком теп­лої во­ди і пе­ре­ки­ну­тим по­че­рез пле­че руш­ни­ком.

    - Михайлюню, чи я вас не про­си­ла допізна не ко­ло­ти тоті дро­ва? - пи­тає з до­ко­ром, до­по­ма­га­ючи чо­ловікові роз­дя­га­ти­ся.

    Михайло мов­ч­ки ски­дає кеп­тар, со­роч­ку, схи­ляєть­ся над цеб­ром до по­ло­ви­ни го­лим тілом, підстав­ля­ючи шию під струмінь во­ди. Го­лос­но фир­ка­ючи і сміючись, ляс­кає мок­рою до­ло­нею по жінчиній щоці:

    - А що, мо­же пош­ко­ди­ти?

    - Але ви, срібний Ми­хай­ли­ку, без по­яса дро­ва ко­ло­ли, а вітер був ве­ли­кий, мо­же­те по­пе­рек зас­ту­ди­ти. Ко­му то тре­ба?!

    Ледь тор­ка­ючись чо­ловіко­вої спи­ни до­ло­нею, Мат­рон­ка зу­пи­няє чо­мусь трем­тя­чу ру­ку на ве­ликій ро­димці під йо­го пра­вою ло­пат­кою і об­во­дить вказівним паль­цем. Далі кілька разів швид­ко цілує, а вже тоді роз­ти­рає плечі жму­том мок­рої вов­ни з ми­лом. Після цього Мат­рон­ка бе­реть­ся за Ми­хай­лові гру­ди, шию, ру­ки - і відти­рає їх так ре­тель­но, ніби­то чо­ловіко­ве тіло ро­ка­ми не ма­ло на собі во­ди.

    Михайло із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма мов­ч­ки дає сприт­ним жіно­чим ру­кам се­бе обер­ну­ти, об­тер­ти, зо­дяг­ну­ти в чис­ту со­роч­ку, а далі, ску­йов­див­ши гус­ту Мат­рон­чи­ну чілку, пи­тає із на­пус­к­ною грізністю:

    - То що ви там, ґаздинь­ко, ка­же­те, зва­ри­ли?

    - А ви спро­буй­те… - хит­ро мру­жить­ся Мат­рон­ка, відгор­та­ючи лля­ний руш­ник із ку­леші: жов­та - як сон­це - ма­ма­лиґа па­рує білим дим­ком.

    Ніщо так не лю­бить Ми­хай­ло після тяж­кої ро­бо­ти, як га­ря­чу ку­ле­шу з ове­чою брин­зою. Мат­рон­ка знімає де­рев'яною лож­кою верх, кла­де у виїмку брин­зу, май­же та­ку са­му жов­ту, як ку­ле­ша, знов нак­ри­ває, сідає нав­п­ро­ти чо­ловіка - і обоє че­ка­ють, по­ки мас­на брин­за пус­тить мас­ло, аж во­но поч­не протіка­ти крізь жовті по­ри га­ря­чої ма­ма­лич­ки.

    Вечеряють Ми­хай­ло з Мат­рон­кою зав­ж­ди од­на­ко­во: си­дя­чи од­не про­ти од­но­го і впи­ра­ючись од­не в од­но­го чо­ла­ми.

    Збоку мо­же ви­да­ти­ся, що во­ни не хо­чуть або не ма­ють сміли­вос­ти ди­ви­ти­ся в очі, че­рез те впро­довж ве­чері не відри­ва­ють­ся го­ло­ва­ми. Про­те збо­ку доб­ре вид­но і те, як їхні ру­ки де­що со­ром­ли­во і спішно шу­ка­ють на­го­ди діткну­ти­ся, а тоді так са­мо спішно, ніби об­пе­чені чи піймані на злодійстві, ру­ки розбіга­ють­ся по колінах чи по ска­тер­тині.

    Ніхто чу­жий до­те­пер не ба­чив збо­ку, як ве­че­ря­ють Ми­хай­ло з Мат­рон­кою, іще до тем­ря­ви наг­лу­хо зас­ло­нив­ши вікна і зам­к­нув­ши подвір'їшні во­ро­та, чо­го не ро­бить ніхто в селі. А не ба­чив ніхто не че­рез те, що ця мо­ло­да па­ра ску­па, неп­ривітна чи не­охо­ча до бесіди з інши­ми. Прос­то чужі лю­ди по­ки що не поспіша­ли до них на обійс­тя: хрес­тин не бу­ло - ніко­го іще не вро­ди­ли, ніко­го не по­ми­на­ли - ніхто в їхній хаті на двох не вми­рав, хра­му­ва­ти - не хра­му­ва­ли, бо хра­ми не ро­би­ли. Ото жи­вуть собі, як два гри­би-пан­чу­ки під бу­ком, - по­тай­ки, не­на­че мо­хом і гли­цею вкриті.

    А після то­го, як сільський філо­соф Та­насій Мак­сим'юк ска­зав пе­ред цер­к­вою після їхнього вінчан­ня «Най те­пер ці двоє роб­лять діти, а по­то­му бу­дуть ро­би­ти ро­бо­ту», то ніхто й по­готів не на­до­ку­чав мо­лодій парі. Ра­ди­ти­ся з та­ки­ми мо­ло­ди­ми та­кож не бу­ло пот­ре­би, бо во­ни самі пот­ре­бу­ва­ли по­ра­ди. Зи­чи­ти ніко­му нічо­го не зи­чи­ли, бо ли­ше скла­да­ли­ся на гос­по­дар­ку. А що по шлюбі тро­хи дов­ше, ніж реш­та, де­що прич­ме­лені, то з ким не бу­ває? Особ­ли­во, ко­ли па­ру­бок бе­ре сто­рон­сь­ку, а не свою, сільську, дівку і роз­зи­рає її вночі і вдень з усіх боків, як пи­сан­ку, пи­са­ну в чу­жо­му селі.

    «Ба-а-ац… Усе ми­нає. І це ми­неть­ся», - по­дув якось у люль­ку Та­насій - і дав ос­та­точ­ну відповідь на мов­чаз­не стис­кан­ня мо­ло­диць пле­чи­ма, які заз­дрісни­ми пог­ля­да­ми ве­ли за Ми­хай­лом і Мат­рон­кою, ко­ли ті при­хо­ди­ли на недільну служ­бу: во­на - з незмінно опу­ще­ною, як від ус­ти­ду, го­ло­вою - без­ше­лес­но при­лаш­то­ву­ва­ла­ся в ба­бинці, він - як жер­д­ка, ви­сочів ме­жи чо­ловіка­ми; але очі в них все од­но ніби­то зв'язані якимсь не­ви­ди­мим шнур­ком; і це так яв­но впа­да­ло у вічі, що в бу­ва­лих, а ток­мо жінок, від заз­д­рості і не­ми­на­ючо­го по­ди­ву роз­ду­ва­ли­ся ніздрі, не­мов у корів пе­ред оте­лен­ням.

    Проте люд­сь­ка заздрість до цих двох не ма­ла злос­ти.

    Поки що…

 

***

 

    …МАТРОНКУ в селі на­зи­ва­ють Ми­хай­ло­вим чу­дом. Точніше, Ми­хай­ло сам її так приз­вав.

    Михайло Іла­щук з ма­лої ди­ти­ни - круг­лий си­ро­та. Та­та при­ва­ли­ло да­ра­бою, ко­ли ди­тині бу­ло два­над­цять років, а за три ро­ки по то­му й Ми­хай­ло­ва ма­ма пішла у гли­ну че­рез пусті ба­бинські язи­ки: на­го­во­ри­ли сільські жінки, що в бідної вдо­виці підно­чо­ву­ють шлюбні ґазди, ото й змо­ви­ли­ся тих­цем дві найбільші че­ре­мош­нянські рев­ни­виці, ви­ве­ли жінку в ліс, зна­ючи, що шу­ка­ти її ніхто не бу­де, прив'яза­ли до бу­ка - та так і ли­ши­ли на ніч охо­ло­ди­ти свою хіть. Знай­ш­ли вдо­ву че­рез день, об­г­ри­зе­ну до кісток вов­ка­ми, та ніхто за те не поніс ка­ри, бо ніхто то­го вик­ра­ден­ня не видів, про­те зна­ти зна­ло все се­ло; але се­ло свідчи­ти не хо­ди­ло, прав­ди до­би­ва­ти­ся бу­ло ніко­му, спра­ву жан­дар­мерія зак­ри­ла - то так і пішов ма­лолітній Ми­хай­ло слу­жи­ти по лю­дях, го­ду­ва­ти ґаздівські воші, та вчи­ти­ся вся­ким руч­ним ро­бо­там, та за­роб­ля­ти собі на про­жи­ток. Па­руб­ку­вав дов­го, по­ки на та­ку-ся­ку гос­по­дар­ку не склав­ся і ось, на жмень­ку сто­рон­сь­кої, та­кої, як сам, круг­лої си­ро­ти та ще й на ма­лень­ке весілля спромігся.

    Може, то­му, що си­ро­та, як па­лець, а мо­же, та­ку на­ту­ру йо­му Гос­подь Бог дав, але до же­няч­ки Ми­хай­ло був ду­же ґреч­ним і по­ряд­ним па­руб­ком: дівок не зво­див, мо­ло­ди­цям спідниці до­го­ри не підфітьку­вав, у вдо­ви­них пе­ри­нах не ва­ляв­ся. Був ду­же вдат­ний до ро­бо­ти і ма­ло­говіркий. На лю­дях язик йо­му розв'язав­ся ли­ше раз - у весільній «гу­цулці», ко­ли свої і прийшлі з мо­ло­дою гості шум­но за­пов­ни­ли підло­гу, а му­зи­ка гра­ла так, що у скри­па­ля ур­ва­ла­ся стру­на на скрипці.

    П'яний від ра­дості, Ми­хай­ло лег­ким ру­хом ви­са­див на до­ло­ню дрібнень­ку - рос­том йо­му хіба що до пу­па - мо­ло­ду з нез­вич­ним для їхнього се­ла іме­нем Мат­рон­ка, підняв над ку­че­ря­вою го­ло­вою - і кру­тив її над со­бою, як дзи­гу, аж за­ве­ре­ща­ла, пе­ре­ля­кав­шись, стар­ша друж­ка, за­лом­лю­ючи худі дівочі ру­ки.

    - Гості! До­рогі мої на­бУт­ливі гості, дивіться на Ми­хай­ло­ве чу­до, лю­буй­те­ся Ми­хай­ло­вим чу­дом, на­бу­вай­те­ся ко­ло Ми­хай­ло­во­го чу­да! На Ми­хай­ло­ве чу­до дивіться! - на одній руці кру­тив її над го­ло­ва­ми гос­тей, не­мов­би ве­се­лу різно­коль­оро­ву квітку.

    Голос мо­ло­до­го зри­вав­ся, на­ма­га­ючись пе­ре­би­ва­ти му­зик, так що бу­ло нез­ро­зуміло, чи він нап­рав­ду п'яний, чи тро­хи дур­ний.

    Бо й та­ке в цьому селі трап­ля­ло­ся, що один мо­ло­дий стра­тив ро­зум на са­мо­му своєму весіллі. Че­рез що старі лю­ди ка­за­ли: то­му вин­не дов­ге воз­дер­жаніє плоті, мов­ляв, не тре­ба бу­ло че­ка­ти весілля, а піти до тої, що са­ма про­сить і дає, - і не мав би чес­ний хлоп і йо­го фамілія го­ря і по сьогодні…

    А Мат­рон­ка, зі стра­ху чи з ра­дості зап­лю­щив­ши очі, об­хо­пи­ла шию сво­го мо­ло­до­го обо­ма тон­ки­ми ру­ка­ми, не­мов ди­ти­на та­та, і в не­са­мо­ви­то­му темпі «гу­цул­ки» об­ви­ва­ли­ся її коль­орові стрічки круг Ми­хай­ла, як заш­морг, - аж страш­но бу­ло, щоб не за­ду­ши­ла.

    Так во­ни й до­тан­цю­ва­ли той бо­жевіль­ний та­нець - ли­ше уд­вох: мо­ло­дий, що діста­вав го­ло­вою ма­ло не до не­ба, і мо­ло­да - всім своїм не­ва­го­мим тільцем врос­ла в йо­го зби­те від постійної ро­бо­ти, пруж­не чо­ловіче тіло, об­ви­та обо­ма ру­ка­ми круг шиї і ма­лоп­ри­том­на від нез­вич­ки, со­ро­му і то­го, що її че­ка­ло за бра­мою но­во­го жит­тя, в чу­жо­му селі, без та­та-ма­ми - ли­ше в Гос­подній і її чо­ловіка волі.

Пошук на сайті: