- Думаю, Па­ра­соч­ко лю­ба, що вам би од­ної ночі ста­ло, аби ма­ти та­кий вид, бо ви би дві ночі ко­ло Іва­на не вит­ри­ма­ли, як­би лиш за­хотів вас… але, ви­ди­те, не хо­че… не сма­куєте йо­му, пев­но. Так що лиш хіба що ду­май­те, як ме­не Цви­чок вночі обер­тає…

    - А не чу­ли'сте, Гафійко лю­ба, це прав­да, що Їле­на за­ко­ни­ла­ся цеїночі Цвич­ком?

    - Ну, не всім же, Вар­вар­ко, хо­ди­ти до при­час­тя лиш до цер­к­ви. Ко­ли не ко­ли - й грішно­го тіла мож­на вку­си­ти. Але чо­го би то вам про Іле­ну дба­ти, ко­ли во­на п 'ять років удо­вує?! А ви, ка­жуть лю­ди, і не вдо­ви­ця, і в церкві на при­часті бу­ваєте, а гріха з чу­жи­ми чо­ловіка­ми не сто­ро­ни­те­ся.

    - Уже як та­ке ме­не пи­таєте, то ска­жу по правді: цю охіть до гріха мені пе­ре­да­ла моя баб­ка, як весільний по­саг. Ви ще мо­ло­да, то й не знаєте. А я від свої ма­ми знаю, що у на­шої баб­ки бу­ло се­ме­ро дітей - і всі від дру­гих татів.

    - Ну, то чо­го вас так му­чить дум­ка про Цвич­ка? Чи самі йо­го хо­че­те поп­ро­бу­ва­ти, лиш не мо­же­те ска­за­ти?

 

***

 

    …ЯКОЇСЬ ТО ВЕС­НИ ко­лов Іван Цви­чок дро­ва в Марії, Да­ру­си­ної пер­шої сусіди. Уже як та Марія умо­ви­ла Цвич­ка ста­ти до ро­бо­ти на своїй оборі - Бог йо­го знає. Але факт за­ли­шаєть­ся фак­том: ма­ло не все се­ло ди­ви­ло­ся-ди­ву­ва­ло­ся, як Іван, ски­нув­ши кар­та­ту со­роч­ку, ма­ло не пів дня ви­ма­ху­вав со­ки­рою - аж гай шумів і нес­ка­зан­но тіши­ла­ся Марія.

    Ви вже знаєте: ска­за­ти, що Іван був аж та­кий ду­же доб­рий робітник - не ска­жеш, бо міг собі по­се­ред ро­бо­ти сісти на пень чи на лав­ку під стіною - і заг­ра­ти у дрим­бу, або зібра­ти ла­хи і по­да­ти­ся на ав­тос­танцію.

    Приблизно так са­мо він зро­бив і в Марії: ні з то­го ні сього ки­нув со­ки­ру по­се­ред дво­ру, і так - як був го­лий до по­яса - спер­ся на пар­кан, ви­тяг­нув із штанів дрим­бу - і заг­рав у бік Да­ру­си­но­го дво­ру якоїсь ду­же туж­ної, аж ку­ри пе­рес­та­ли пор­па­ти­ся в пи­люці, а пес за­вертів хвос­том і по­дав­ся в бу­ду.

    Даруся тим ча­сом, пов'яза­на весільни­ми стрічка­ми, прос­то­во­ло­са, із віноч­ком на го­лові, у довгій, до п'ят, непідпе­ре­заній білій ви­ши­ванці сиділа в роз­сохлій груші і пе­рев'язу­ва­ла гілля, зніма­ючи по одній стрічки із се­бе. Во­на то зво­ди­ла пог­ляд до не­ба, то втуп­лю­ва­ла­ся в свої ру­ки - і оди­но­ка сльоза ко­ти­ла­ся їй по щоці, як по за­сох­ло­му рівча­кові.

    А Цви­чок грав у дрим­бу і ди­вив­ся по­че­рез пар­кан, гей­би і не на Да­ру­сю, а лиш на її подвір'я, тоді рап­то­во за­су­нув дрим­бу в шта­ни, на­тяг­нув со­роч­ку, взяв со­ки­ру, мов­ч­ки відкрив хвіртку на Да­ру­си­ну обо­ру і за­хо­див­ся ко­ло­ти їй дро­ва, без­лад­но роз­ки­дані під стіною діря­вої на всі бо­ки повітки.

    Даруся по­ди­ви­ла­ся-по­ди­ви­ла­ся з груші на Йва­на, втер­ла сльози і по­ти­хень­ку злізла з де­ре­ва, ли­шив­ши вінок з го­ло­ви на гіллі.

    Поки во­на за­но­си­ла дро­ва в повітку і аку­рат­но скла­да­ла під стіною, потім зби­ра­ла тріски і скла­да­ла ок­ре­мо, далі заміта­ла подвір'я - Іван тим­ча­сом зно­ву заг­рав на дримбі, при­ка­зу­ючи собі під ніс:

    - Агій на цих дур­них лю­дей, що з ро­зум­но­го дур­но­го роб­лять, - і спльову­вав раз по раз під но­ги.

    А по всьому Да­ру­ся відкри­ла Іва­нові двері в сіни.

    Цвичок так са­мо мов­ч­ки зай­шов до ха­ти.

    Марія лиш стис­ну­ла пле­чи­ма на своєму подвір'ї: со­лод­ка Да­ру­ся ніко­му не відчи­няє хатніх две­рей са­ма.

 

***

 

    …З ТОЇ ДНИ­НИ Іван Цви­чок прис­тав жи­ти в Да­ру­синій хаті.

    Найчастіше на їхньому подвір'ї дні ми­на­ли приб­лиз­но так: Іван кле­пає дрим­бу - а Да­ру­ся з гар­но ук­ла­де­ною круг го­ло­ви ко­сою ди­вить­ся від повітки, склав­ши на гру­дях ру­ки. І так якось по-до­маш­нь­ому, теп­ло, з ледь усміхне­ним об­лич­чям, стоїть нез­руш­но і поїдає очи­ма йо­го ро­бо­ту.

    Цвичок мов­ч­ки нак­ле­пає-нак­ле­пає дримбів - і по­ве­зеть­ся із на­пов­не­ною тор­бою ку­дись у світ на тиж­день. І тоді від Сто­рон­ця до Виж­ниці, з Виж­ниці -до Кутів і Вер­хо­ви­ни в са­ло­нах ав­то­бусів дри­жить в йо­го гу­бах дрим­ба, як дівка пе­ред гріхом, і ви­до­бу­ває із се­бе то смішні, то жалісливі ме­лодії - так, що якоїсь то дни­ни проїха­ла од­на розтіць­ка мо­ло­ди­ця з клу­ма­ка­ми і відра­ми че­ре­шень аж до Яб­лу­ниці, про­пус­тив­ши свої Роз­то­ки, бо зас­лу­ха­ла­ся Цвич­ко­вої гри.