- Але ж до вас пси не навіду­ють­ся, то на­що вам міліція?

    - Для спра­вед­ли­вос­ти.

    - Чули'сте, кум­ку, не­чис­та си­ла в селі за­ве­ла­ся. На цвин­тарі і в Да­ру­синій хаті. Відко­ли Іван Цви­чок прис­тав жи­ти до неї, то так і не­чис­та си­ла все­ли­ла­ся ме­жи лю­де…

    - А що та не­чис­та си­ла, ро­бить, Ва­си­лин­ко, що вам спо­кою не дає?

    - Що ро­бить… Со­лод­ку Да­ру­сю підміни­ла. А як ціле се­ло попідміняє?!

    - Ой, кум­ко, відей, не­ма на світі та­кої си­ли, що мог­ла би вас підміни­ти…

    - Гріхи… усе гріхи, ку­ме… нес­по­ку­тані гріхи і сльози вмер­лих… Але чо­го чужі гріхи ма­ють на нас па­да­ти?

    - Та але на вас ніяка бо­ла не впа­ла, ку­мо, то чо­го ви так пе­че­те­ся?!

    - Бо не знаю, що там діється у тій прок­лятій хаті, а я жию по сусідству. Так що пе­чу­ся зад­ля сво­го спо­кою і спра­вед­ли­вос­ти.

 

***

 

    …O-O-O… He тільки лю­ди, але й са­та­на нер­вує, ко­ли ко­мусь доб­ре тро­хи дов­ше, ніж собі пла­нує са­та­на.

    Навіть у са­та­нинські пла­ни вно­сять ко­рекцію прості лю­ди, що вірять у Бо­га, говіють і пос­тять, вчать дітей пос­лу­ху і от­че­на­шу, по­ми­на­ють мер­т­вих і дба­ють про май­бутнє своїх дітей.

    Ні-ні, жо­ден са­та­на не має та­кої си­ли, як прості лю­ди у час заз­д­рості, не­на­висті і пом­с­ти…

    …І яко­гось то дня вик­ли­ка­ли Іва­на Цвич­ка в сільра­ду.

    Набундючений го­ло­ва ви­ва­лю­вав­ся із-за сто­лу, як із низь­ко­го ча­ву­на за­ве­ли­ка ку­ле­ша.

    Дільничний міліціонер Сте­пан раз по раз припліску­вав ру­кою ко­бу­ру на шта­нах, ніби­то що­ра­зу пе­ресвідчу­вав­ся, чи зброя на місці.

    А під стіною, низь­ко схи­лив­ши го­ло­ву над па­пе­ра­ми, сиділа сек­ре­тар­ка сільра­ди Ду­ся, без­пе­рес­тан­но шмор­га­ючи зас­туд­же­ним се­ред літа но­сом.

    Голова пос­ту­кав паль­ця­ми по столі, підкру­тив вус так, ніби хотів з нього скру­ти­ти ци­гар­ку, і див­ля­чись поп­ри Цвич­ка, за­пи­тав:

    - Так що там у вас, Іва­не, відбу­ваєть­ся но­ча­ми?

    Іван сто­яв ко­ло са­мих две­рей і м'яв ка­пе­люх. Ска­за­ти, що він був пе­ре­ля­ка­ний, не ска­жеш. Але й ска­за­ти, що був спокійний - іще твердіше не ска­жеш. Оче­вид­но, він ду­мав, але ду­мав повільно.

    Довге Іва­но­ве ду­ман­ня - во­но й не див­не для тих, хто йо­го зби­рав­ся за­раз про­то­ко­лю­ва­ти: Цви­чок у сільраді чис­лив­ся се­ред дур­ну­ва­тих, бо окрім то­го, що прис­тав до дур­ної Да­русі, він ще й дрим­би ро­бить з та­ким зав­зят­тям, як нор­мальні лю­ди уліті роб­лять сіно чи взим­ку -дітей, зав­ж­ди го­во­рить го­лос­но - на дру­гий кут се­ла чу­ти, а як ска­же - вит­ри­ма­ти плю­вок в очі лег­ше, ніж та­ке чу­ти… Та Бо­же мій! Він мав так ба­га­то оз­нак при­дур­ку­ва­то­го, що мож­на бу­ло б і не це­ре­мо­ни­ти­ся з ним. Але ж ра­дян­сь­ка вла­да спра­вед­ли­ва: для неї всі рівні. І пе­ред за­ко­ном всі рівні. Це поміж людь­ми Цви­чок дур­ний, а довідки із пси­хуш­ки у нього не­ма. Так що за­кон зас­то­сов­ний до нього, як і до будь-ко­го іншо­го. Отак!

    …Іван не знав сис­те­ми Станіслав­сь­ко­го, але мов­чав дов­го. Дов­ше, ніж мов­чать в ос­танній сцені «Ревізо­ра». Тоді сів нав­п­ро­ти го­ло­ви, пе­ре­хи­лив­ся че­рез стіл - і ти­хо, не схо­же на се­бе, ду­же ти­хо, за­то­рохтів при­рос­лим язи­ком:

    - Скажіть мені, па­не го­ло­во, на­що я вам здав­ся у вашій сільраді? Ви ду­маєте, що я не спов­на ро­зу­му, а я лиш не спов­на щас­тя. Але я ні на чиїй шиї не сид­жу… ніко­го не пог­ра­бу­вав, вікон не по­бив, у селі не на­де­бо­ши­рив, дівку ані од­ну не звів. Мені ско­ро п'ятде­сят­ка. У армію ме­не бра­ти не бу­де­те… так що не бу­ло чо­го ме­не в сільра­ду кли­ка­ти. А що своєї ха­ти не маю, то на­що ви такі ро­зумні і ва­ша вла­да та­ка ро­зум­на заб­ра­ли ма­ми­ну ха­ту, ко­ли во­на вмер­ла від по­боїв на МГБ, а ме­не по лю­дях пус­ти­ли?

    - Це не до діла, Іва­не! - пе­ре­бив йо­го Сте­пан. -І ми твою ма­му не би­ли, а ха­ту не за­би­ра­ли.

    - Такі, як ви за­би­ра­ли… А лю­ди­ну мож­на би­ти не лиш бу­ка­ми! І все це до діла. То чо­го ви ме­не сю­да вик­ли­ка­ли?! Вид­ко, у вас більше не­ма в селі ро­бо­ти, як чіпля­ти­ся до каліки. Так що кажіть ско­рень­ко, що хо­че­те з ме­не, бо в ме­не Гос­по­дар­ка стоїть без рук. Вам фіра­ми-підво­да­ми усь­ого до ха­ти во­зять з фер­ми, а я своїм мо­зо­лем за­роб­ляю, аби про­го­ду­ва­ти­ся са­мо­му і си­ро­ту Да­ру­сю про­го­ду­ва­ти.