Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 24)

    Ті самі, що й до війни, а мо­же, ще гірші, грубі свинські пос­то­ли но­вої-ста­рої ру­мун­сь­кої адмініст­рації ду­же ди­со­ну­ва­ли з на­вак­со­ва­ни­ми чо­бо­та­ми зник­ло­го німця, але в Че­ре­мош­но­му ба­чи­ли й не та­ке: чи один маєтний ґазда нерідко брав собі за со­юз­ни­ка зли­до­ту, аби ли­ше ма­ти на селі більший вплив, а швид­ше, чис­ту фізич­ну си­лу. Но­ви­ми-ста­ри­ми по­ряд­ка­ми бу­ли ті самі, а по­де­ко­ли, іще пе­кучіші бу­кові па­лиці, та те­пер уже пов­сюдні й ка­те­го­ричні за­бо­ро­ни будь-яких політи­ку­вань.

    У Че­ре­мошнім по той бік ріки незмінно сто­яли німці - і дех­то з цьогобічних че­ре­мош­нянців, навіду­ючи ро­ди­ну чи бре­шу­чи, що навіду­ючи та­ку, за­ли­шав­ся там і доб­ровіль­но про­сив­ся їха­ти на ро­бо­ти до Німеч­чи­ни ра­зом з ґаліцей­сь­кою мо­лод­цю, яку вез­ли спо­чат­ку до колії, а далі - хто йо­го знає… Ру­му­ни такі спра­ви своїх со­юз­ників з то­го бо­ку не за­охо­чу­ва­ли - а далі під при­во­дом воєнно­го ча­су різко об­ме­жи­ли мож­ливість спілку­ван­ня з дзер­каль­но розміще­ни­ми по дру­гий бік Че­ре­мо­ша людь­ми.

    …В нев­дов­го­му часі ру­му­ни заб­ра­ли з се­ла чо­ловіків відповідно­го віку на кон­чен­т­ра­ри. Од­не сло­во, мобілізу­ва­ли підда­них ру­мун­сь­кої дер­жа­ви на війну. Точніше, в її армію.

    Війна жор­ни­ла…

    …Михайло як­раз су­шив дош­ки на сто­ляр­ку, ко­ли на подвір'ї став…

    Хто би ви по­ду­ма­ли, прий­шов повідом­ля­ти Ми­хай­ла про мобілізацію до війська? Пра­виль­но. Пе­ред­воєнний на­чаль­ник жан­дар­мерії і при­кор­дон­но­го пос­та лей­те­нант Лу­пул, який те­пер був стар­шим пред­с­тав­ни­ком воєнної вла­ди у Че­ре­мошнім.

    - Боже по­ма­гай, дом­ну­ле Мігаю! - привітав­ся, зак­ри­ва­ючи зсе­ре­ди­ни бра­му на за­сув.

    - Дякую за сло­во доб­ре! - відповів схи­ле­ний над де­ре­ви­ною Ми­хай­ло, чу­ючи, як різко об­ри­ваєть­ся щось все­ре­дині.

    Чоловіки якийсь час мов­ч­ки і нез­миг­но ди­ви­ли­ся прос­то в очі один од­но­му, по то­му мов­ч­ки по­да­ли один од­но­му ру­ки, а далі Лу­пул ски­нув воєнно­го кар­ту­за, сів по­се­ред подвір'я на вис­к­ла­дені в ря­ди дош­ки, зап­ро­шу­ючи ру­кою сісти й Ми­хай­ла.

    - Прийшли ме­не бра­ти на вой­ну? - без­бар­в­но, так ніби це йо­го не сто­суєть­ся, пи­тав Ми­хай­ло по-ру­мун­сь­ки, всіда­ючись по­руч.

    Лупул не відповів. Мов­чав і Ми­хай­ло.

    - Перед тим, як іти на вой­ну, ти би зак­ли­кав ме­не в ха­ту та по­час­ту­вав би чим… - якось нез­вич­но, по-доб­ро­му, засміяв­ся військо­вик.

    Поки Мат­рон­ка нак­ри­ва­ла на стіл, торкітли­ва, як со­ро­ка ди­ти­на, всіла­ся лей­те­нан­тові на коліна ли­цем до об­лич­чя, тор­га­ючи білі пле­тені ко­сич­ки на мун­дирі і за­зи­ра­ючи в очі. Іншим ра­зом, Ми­хай­ло був би дав ди­тині по паль­цях, але те­пер сидів, важ­ко пок­лав­ши ве­ликі до­лоні на край сто­лу, ди­вив­ся чо­мусь на двері і раз по раз зітхав.

    - Doamno43 Мат­ро­но! - ска­зав Лу­пул, ко­ли стіл був зас­тав­ле­ний по­лу­мис­ка­ми, і зса­див говірли­ву ди­ти­ну з колін. - Ви­ба­чай­те, але я би хотів по­го­во­ри­ти з Мігаєм у чо­ти­ри оці.

    У Мат­рон­ки од­на за од­ною, як град, пішли ли­цем сльози. Ми­хай­ло здриг­нув­ся: Мат­рон­ка не пла­ка­ла дав­но.

    - Не плач­те, дом­но… - яко­мо­га лагідніше зас­по­коїв лей­те­нант, але во­на вже бу­ла в сінях.

    - То ко­ли мені ла­ду­ва­ти в до­ро­гу руп­цак44? -Ми­хай­ло ди­вив­ся на Лу­пу­ла та­ки­ми очи­ма, що, зда­ва­ло­ся, з них та­кож за­раз пол­лють­ся сльози.

    - Я не прий­шов те­бе бра­ти на вой­ну, Мігаю.

    З нес­подіва­но по­чу­то­го Ми­хай­ло зах­ли­нув­ся сли­ною:

    - А хто бу­де бра­ти?

    - Поки я тут, те­бе ніхто не візьме. Як ме­не тут не бу­де, то мо­же бу­ти вся­ке.

    - Що я для вас зро­бив та­ко­го, що ви зо мною так жар­туєте? - Ми­хай­ло м'яв край ска­тер­ти­ни, але відчу­ва­ло­ся, як він ки­пить.

    - Я не жар­тую, - го­во­рив Лу­пул, не тор­ка­ючись зовсім їжі. - Я, Мігаю, лю­ди­на - не жартівли­ва. Я сол­дат. Ска­зав, що не бу­ду бра­ти - зна­чить, ска­зав.

    - А чо­го не бу­де­те бра­ти? Моїх вер­с­таків45 за­би­ра­ють.

    Лупул тро­хи по­ду­мав, а далі по­ди­вив­ся Ми­хай­лові в очі:

    - Видиш, Мігаю, я не є впев­не­ний, що без те­бе війна не скінчить­ся. А ме­жи цивільни­ми людь­ми хтось та­кож му­сить три­ма­ти по­ря­док. Ти ду­маєш, лиш воєнні лю­ди ут­ри­му­ють між людь­ми по­ря­док?.. Так що тут я ду­же сподіва­юся на те­бе. В селі за­ли­ша­ють­ся самі діти, старі й каліки, а як би що скоїло­ся, по­ки гар­ма­ти б'ють на фронті, то не бу­ло би ко­му й ста­ти на по­ря­ту­нок.

    - А хіба так мож­на? - зди­ву­вав­ся Ми­хай­ло.

    - Не мож­на. Але ти ж не бу­деш на пар­кані пи­са­ти про на­шу роз­мо­ву. Тим більше, ти вже по­ка­ра­ний: у те­бе жінка не є здо­ро­ва. Ма­лолітня ди­ти­на. Є по­важ­на при­чи­на.

    - Вона вже відійшла… - на­ма­гав­ся не­пев­но за­пе­ре­чи­ти.

    Лупул пе­ре­бив йо­го:

    - А потім… ти не зовсім бла­го­надійний, як для воєнно­го ча­су.

    Михайло з нес­подіван­ки зах­ли­нув­ся вдру­ге: -Як то?!

    - А хіба ти за­був, за яких умов і як про­па­да­ла твоя жінка? - Ру­мун за­пи­тав якось так лег­ко, як зда­ло­ся Ми­хай­лові, май­же без­тур­бот­но, ніби він про­па­дав з Мат­рон­кою ра­зом, а для Ми­хай­ла це ніби­то й не бу­ло таємни­цею.

    - При чо­му тут моя жінка?

    - То ти що, так і не знаєш?! - те­пер уже не на жар­ти зди­ву­вав­ся лей­те­нант, щоп­рав­да, чи­мось спан­те­ли­че­ний.

    - Про що?

    Лупул зітхнув так, як зітхав тоді, ко­ли Ми­хай­ло прий­шов мель­ду­ва­ти, що про­па­ла Мат­рон­ка:

    - Та, влас­не, жінка тут ні при чо­му. Так, зга­да­ло­ся, що про­па­да­ла, а хто йо­го знає, мо­же, во­на який агент… А я справді не маю пра­ва те­бе не бра­ти в армію, Мігаю. Але хай це бу­де єди­ним найбіль­шим моїм гріхом пе­ред йо­го ве­личністю на­шим ко­ро­лем, ве­ли­кою Ру­мунією і Гос­по­дом Бо­гом. У ме­не брат за­ги­нув на фронті, а в нього ли­ши­ли­ся малі діти. Як­що мож­на не си­ро­ти­ти чу­жих дітей, то так і тре­ба ро­би­ти.

    А зав­т­ра прий­ди до ме­не на пост. Бу­де­мо міня­ти підло­гу і двері. Гри­бок з'їв підло­гу на­чис­то…

 

***

 

    …У ТОЙ ДЕНЬ важ­ка, мов камінь, Ми­хай­ло­ва ру­ка впер­ше ра­ху­ва­ла Мат­рон­чині реб­ра.

    Іще зза­вид­ка Ми­хай­ло відвів ди­ти­ну до ку­ми Марії, зам­к­нув бра­му і ха­ту на колітки46, зас­тав вікна, обв'язав Мат­рон­чи­ною ко­сою ла­ви­цю у най­дальшій від до­ро­ги кімнаті, пок­лав її на коліна і взяв у ру­ки ав­с­трійсь­кий ремінь.

    Господи ми­ло­сер­д­ний… Не­має гіршо­го, ніж доб­ро­му чо­ловікові му­тить­ся ро­зум від підоз­ри жінки у зраді. Ані наг­ла кров, що за­ли­ває лю­дині мо­зок під час бо­ли-хво­ро­би, ні фізич­ний біль, ні втра­та близь­кої лю­ди­ни, ні найбіль­ша про­па­жа, ні во­гонь, ні во­да не діють на рев­ни­во­го чо­ловіка так, як од­на ма­лень­ка, дрібна, як бло­ха, і гос­т­ра, мов кин­д­жал, дум­ка, що йо­го жінку знає інший - чу­жий - чо­ловік.

    До сьогодні Ми­хай­ло плю­нув би в очі лю­бо­му, хто посмів би ска­за­ти кри­ве сло­во про йо­го Мат­рон­ку, яка навіть по ба­гать­ох ро­ках шлю­бу ли­ша­ла­ся та­кою ж лагідною, бо­го­бо­яз­кою і май­же коліноп­рек­лон­ною пе­ред Ми­хай­лом, як і за сво­го дівоц­т­ва. Що ні дня не год­на без нього - то, мо­же, то­го, що сла­ба. А що сла­бонь­ка бідаш­ка - то він її жаліє. Але що вже лю­бить Ми­хай­ла…

    Колись Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що він би став на оборі і співав би від од­ної гад­ки: як во­на що­су­бо­ти уве­чері за­ли­ває по­се­ред ха­ти ве­ли­ку де­рев'яну балію га­ря­чою і за­паш­ною від трав во­дою, а потім швид­ко хо­ваєть­ся в ній, со­ром'яз­ли­во зак­ри­ва­ючись роз­п­ле­те­ною ко­сою. Мат­рон­ка мог­ла би й не зак­ри­ва­ти­ся: її гус­те, ма­ло не до п'ят во­лос­ся важ­ко спа­да­ло уз­довж ма­лень­ко­го зграб­но­го тіла, хо­ва­ючи всі йо­го ям­ки і гор­би­ки - аж Ми­хай­лові му­ти­ло­ся в го­лові від га­ря­чості. Та мут­на га­рячість не ми­на­ла йо­му навіть тоді, ко­ли після своєї про­пажі Мат­рон­ка тиж­ня­ми нез­руш­но ле­жа­ла і ди­ви­ла­ся в сте­лю. Він і тоді був би колінку­вав до са­мо­го Бо­га, аби тільки Бог зос­та­но­вив біль і по­вер­нув йо­му на­зад жінку, хай не зовсім здо­ро­ву, але йо­го… йо­го…

    А сьогодні Ми­хай­ла заріза­ли без но­жа і зас­т­ре­ли­ли без ка­рабіна: Лу­пул знає про йо­го жінку те, чо­го не знає він, шлюб­ний її чо­ловік.

    Ну, пев­но, що так… Бо чо­го б то бу­ло Лу­пу­лові го­во­ри­ти так див­но, та ще й посміюючись?

    Матронка про­па­да­ла три до­би? Про­па­да­ла.

    Хто пер­ший пішов ніби­то її шу­ка­ти? Лу­пу­лові во­яки.

Пошук на сайті: