Зварений для бор­щу бу­ряк має менш баг­ро­вий колір, ніж у цю мить ма­ло ли­це го­ло­ви сільра­ди:

    - Що ти тут, дур­ню, язик роз­пус­каєш? За­раз те­бе на п'ятнад­цять су­ток на міліцію за­бе­ре­мо - то там по­роз­ка­зуєш…

    - Що вже по­роз­ка­зую - то по­роз­ка­зую… І за те­бе, Ште­фа­не, по­роз­ка­зую, як ти п'яний за чу­жи­ми мо­ло­ди­ця­ми з ре­воль­ве­ром го­ниш­ся… і як твоя жінка са­мо­гон­ку ва­рить з кол­гос­п­но­го цук­ру… мо­жеш не сумліва­ти­ся… Іван усе роз­ка­же… - Іван ско­чив з крісла, різко пус­тив­ши йо­го під самі двері. - Що вам, бу­гаї, від нас двох тре­ба? Кажіть, бо я дур­ний - мо­жу цим кріслом у го­ло­ву за­пус­ти­ти!

    Голова з дільнич­ним по­чу­ха­ли по­ти­лиці, відпро­ва­ди­ли сек­ре­тар­ку і ста­ли пе­ред Іва­ном, як на ос­танній рубіж пе­ред нас­ту­пом. Во­ни го­во­ри­ли по черзі, сподіва­ючись, оче­вид­но, на ефек­тивність пси­хо­логічної ата­ки:

    - Питаємо те­бе ще раз: що у вас там відбу­ваєть­ся у хаті но­ча­ми, що лю­ди наріка­ють і ви­ма­га­ють роз­г­ля­ну­ти ва­шу по­ведінку на сесії сільра­ди?

    - Хата при до­розі - лю­ди не глухі.

    - Усе, що ста­ло­ся не­доб­ро­го в селі, пов'яза­не з то­бою, Іва­не.

    - Поки те­бе не бу­ло - Да­ру­ся бу­ла нор­маль­на. За­ко­пу­ва­ла­ся собі в зем­лю…

    - Груші обв'язу­ва­ла…

    - Із пса­ми хо­ди­ла по селі…

    - А те­пер на цвин­тар пе­рес­та­ла хо­ди­ти… Та­та не провідує.

    - Слухає твою дрим­бу і псів у ха­ту но­ча­ми зби­рає.

    - …Ішов би ти, Іва­не, з на­шо­го се­ла.

    А далі Іван пир­с­кав сли­ною в об­лич­чя обох, але во­ни чо­мусь і не вти­ра­ли­ся:

    - Знаєте що? Я, як за­хо­чу, то і вмру у ва­шо­му селі, і му­си­те бу­де­те ме­не тут хо­ва­ти. І не ва­ше пся­че діло, що ро­бить­ся в чиїй хаті но­ча­ми. Ро­бить­ся, що тре­ба. Дай­те лю­дині со­покійно жи­ти а хоч би у своїх стінах!

    - Спокійно, Іва­не, на то­му світі бу­де. А по­ки ми вла­да - ми му­си­мо зна­ти все.

    - Срати я хотів на та­ку ва­шу вла­ду, що під ков­д­ру лю­дям за­зи­рає! А як за­че­пи­те хоч сло­вом Да­ру­сю - пос­ти­наю вам го­ло­ви, як псам шо­лу­ди­вим, а хоч би по­то­му зог­нив у криміналі…

 

***

 

    …Я БУ­ЛА б нес­ка­зан­но ра­да закінчи­ти роз­повідь про со­лод­ку Да­ру­сю та Іва­на Цвич­ка на оп­тимістичній ноті, мов­ляв, на­решті з'явив­ся у бідної си­ро­ти за­хис­ник, який не дав паль­цем за­че­пи­ти її ніко­му, і за­жи­ли во­ни ти­хо-мир­но, і біль по­ки­нув Да­ру­сю, лиш хіба що не вер­нув­ся го­лос, але то не за­ва­жа­ло їм тіши­ти од­не од­но­го бо­дай ску­пи­ми дрібнич­ка­ми, на які зви­чай­на лю­ди­на у пов­сяк­ден­но­му житті й ува­ги не звер­не ніко­ли, як ніко­ли не звер­тає ува­ги дво­ру­кий на ру­ки, а дво­но­гий - на но­ги.

    Рада би… та ба! Жит­тя, ма­буть, як і лю­ди, - мсти­ве за радість. А особ­ли­во - як­що радість для двох - ве­ли­чез­на: та­ка, як для Іва­на - Да­ру­син стогін під йо­го ру­ка­ми, а для Да­русі - Іва­но­ва лю­бов і тур­бо­та, якої во­на поз­бу­ла­ся тоді, ко­ли їй да­ли кон­фе­ту не­добрі лю­ди.

    Сказано: та­ко­го щас­тя не бу­ло, не­ма. І не тре­ба.

    Фиркнула, ма­буть, і Да­ру­си­на судь­ба пе­ред Іва­ном… Мо­же, во­на та­кож заз­дрісна?

    …Отож заб­ра­ли Цвич­ка на п'ятнад­цять діб у ра­йон. Пер­ше: за вчи­нен­ня опо­ру владі і її пов­но­важ­но­му пред­с­тав­ни­кові під час ви­ко­нан­ня ним служ­бо­во­го обов'яз­ку, дру­ге - за на­ма­ган­ня за­во­лодіти зброєю дільнич­но­го міліціоне­ра, і третє - ли­хослів'я, при­ни­жен­ня честі і гідності при­сутніх під час кон­флікту в приміщенні сільської ра­ди. Чис­ло. Підпи­си. Кінець про­то­ко­лу.

    Гайда, Іва­не, щоб не був та­кий муд­рий ко­ло ро­зум­них.

    Обголили в ра­йоні Іва­на на бу­бон, да­ли замість дрим­би дря­пак у ру­ки - і пішов Цви­чок заміта­ти ву­лиці рай­цен­т­ру. Ішли дощі - зми­ва­ли пи­лю­ку, а Іван усе од­но замітав роз­би­ту, ніко­ли не ас­фаль­то­ва­ну до­ро­гу, і йо­му з ав­то­бусів і ав­то кру­ти­ли паль­ця­ми біля скронь і зни­зу­ва­ли пле­чи­ма, бо то бу­ло ду­рен­с­т­во із ду­ренств навіть тут, у го­рах, - заміта­ти ву­ли­цю.

    А Іван звіту­вав щод­ня про зроб­ле­не і ра­ху­вав дні до закінчен­ня своїх пе­кель­них мук.