Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 25)

    Михайло раніше не ду­мав, чо­му тоді вдосвіта Лу­пул пос­ту­кав у їхнє вікно і ніби­то іще да­вав якусь по­ра­ду? Мо­же, то нав­мис­но, бо, мо­же, ру­мун десь ва­ляв­ся ра­зом з нею в обо­розі на пос­те­рун­ку, чи в якій не­да­лекій лісовій хижці, а потім віддя­чив -ска­зав підки­ну­ти жінку так, щоб її точ­но мож­на бу­ло знай­ти? Ото й підки­ну­ли на люд­не місце під дам­бою. А те­пер, ви­ди­те, ру­мун вер­нув­ся в се­ло, і навіть на вой­ну Ми­хай­ла не відси­лає. Так, що­би лю­ди не го­во­ри­ли, що відіслав чо­ловіка на смерть, а сам за­лов­ляє до мо­ло­диці. Мо­же, він хо­че хо­ди­ти до неї по­се­ред білої дни­ни, тоді, як Ми­хай­ло міня­ти­ме підло­гу чи вікна на пос­те­рун­ку? Бо чо­го б то йо­му так кло­по­та­ти­ся за чу­жу жінку, як­би він з нею не був свій?!

    …Він бив її, як б'ють но­ро­вис­ту ху­до­би­ну: мов­ч­ки, не кля­ну­чи і не шлях­ту­ючи, але вкла­да­ючи в ко­жен удар усю си­лу своєї не­на­висті й злості. Чер­воні іскри не­ми­ло­сер­д­но ска­ка­ли пе­ред очи­ма - і він ду­мав, що то дур­на кров уже за­ли­ває мо­зок, і хотів чим­ш­вид­ше звільни­ти­ся від її жа­ру, щоб не вмер­ти отут, на Мат­рон­чи­них очах. І Ми­хай­ло бив жінку дуж­че - аж за­боліла ру­ка, і він пе­рек­лав ремінь у дру­гу.

    …Матронка не про­си­ла­ся. Не ве­ре­ща­ла. Зна­чить, бу­ла вин­на, бо навіть не пи­та­ла, за що він б'є. Лиш за­ку­си­ла во­лос­сям рот і ти­хо стог­на­ла після кож­но­го уда­ру, по­ки без­си­ла її го­ло­ва не впа­ла на ла­ву неп­ри­том­на.

    Михайло відлив жінку во­дою - і знов узяв ремінь…

    Вже потім, ко­ли він ви­лив на се­бе відро во­ди прос­то ко­ло кри­ниці, відчув ди­кий прип­лив фізич­но­го бо­лю, так на­че це йо­го щой­но зве­ли кри­ва­во­го з лав­ки і відв'яза­ли мок­ре - пітне - во­лос­ся.

    Навіть ко­ли б хотів, він не міг би по­яс­ни­ти са­мо­му Гос­по­ду Бо­гу, що з ним тра­пи­ло­ся, і че­рез що, влас­не, він так поз­ну­щав­ся над жінкою. Ми­хай­ло пам'ятає, що лей­те­нант пе­ре­пи­тав щось про дав­ню про­па­жу Мат­рон­ки. І за­пи­тав іще щось не­вин­не.

    …Нещасний Ми­хай­ло прос­то­яв цілу ніч на колінах пе­ред Мат­рон­чи­ною постіллю і, ла­ма­ючи ру­ки, до­пи­ту­вав­ся:

    - Скажіть мені прав­ду, Мат­рон­ко, що з ва­ми тоді бу­ло?

    Відвернена до стіни, во­на кво­ло про­го­во­ри­ла:

    - Я вам уже ка­за­ла: я нічо­го не пам'ятаю. Пам'ятаю, що па­да­ла. А більше - не пам'ятаю ніц.

    …Відтоді Ми­хай­ла по­ча­ли з'їда­ти рев­нощі. Хто ніко­ли не був рев­ни­вим, то­му важ­ко по­яс­ни­ти прос­ти­ми сло­ва­ми, як мо­же здуріти чо­ловік за ма­лень­ку до­лю се­кун­ди від то­го, що йо­му пов­сяк­час при­вид­жаєть­ся або при­чу­ваєть­ся.

    …Іноді Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що йо­му лег­ше бу­ло би відру­ба­ти собі па­лець, ніж хо­ди­ти за жінкою на­зирці пов­сюд­но і скрізь. Аж, вва­жай­те, до ви­ход­ка. Але він не міг нічо­го вдіяти не так із со­бою, як з отою страш­ною ка­ла­мут­тю, яка що­ра­зу за­пов­ню­ва­ла го­ло­ву, ко­ли він ди­вив­ся на за­ту­ле­ну роз­п­ле­те­ним во­лос­сям Мат­рон­ку в балії, уяв­ля­ючи, як чу­жа ру­ка відгор­тає важ­ке во­лос­ся з її гру­дей.

    Колись дав­но, ко­ли ще він хо­див по най­мах, Ми­хай­ла в то­лоці бив грім - і він уже май­же го­во­рив з ан­ге­ла­ми. І те­пер йо­му зда­ва­ло­ся, що то бу­ло лег­ше -відчу­ти миттєву смерть, аніж но­си­ти в серці цю зне­наць­ку му­ку, що заб­ра­ла і сон, і спокій, і охо­ту до са­мо­го жит­тя.

    Ревність, важ­ка, як ру­ка мер­ця, ревність пе­ресліду­ва­ла Ми­хай­ла - і він по­чав пе­ресліду­ва­ти жінку.

    Матронка до Марії - Ми­хай­ло по­за Маріїну стай­ню, лиш ви­зир­не з-по­за стіни, мов злодій, і знов схо­ваєть­ся, мов злодій. І аж до­ки жінка не піде до­до­му. Мат­рон­ка в кор­ч­му за сіллю - Ми­хай­ло вже підправ­ляє со­ки­рою во­рин­ня нав­ко­ло кор­ч­ми.

    Від гид­ких здо­гадів, а ще більшої фан­тазії не ря­ту­ва­ла навіть чо­ти­рирічна ди­ти­на, яка хо­ди­ла з Мат­рон­кою, не відпус­ка­ючи її за­пас­ку ні на хви­ли­ну. В разі чо­го ди­ти­ну мож­на прис­па­ти, ду­мав Ми­хай­ло -і шу­кав собі хід ра­зом із жінкою, ли­ша­ючи всі наглі ро­бо­ти на оборі, аж йо­му по­ча­ли ди­ву­ва­ти­ся лю­ди: ну, не мо­же ж так хо­ди­ти чо­ловік за ба­бою, навіть, як­що во­на йо­го жінка і навіть, як тро­хи сла­ба.

    Одна Мат­рон­ка ро­зуміла справ­ж­ню Ми­хай­ло­ву гри­жу - але ви­ду не по­да­ва­ла: на­ма­га­ла­ся три­ма­ти­ся подвір'я, та все більше мов­ча­ла. Ота­ко са­па­ють собі з Ми­хай­лом за ха­тою - і так, на­че од­но­час­но двоє німих до ро­бо­ти най­ня­ло­ся, лиш ди­ти­на ще­бе­че, мов со­ро­че­ня, та бур'ян за ни­ми підби­рає. Во­ни май­же од­но­час­но поцілу­ють ди­тин­ку в го­ло­ву чи в чо­ло, мов­ч­ки усміхнуть­ся про се­бе - та й далі са­па­ють-німу­ють.

    Іноді Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що ревність йо­му пе­ре­хо­дить, як пот­ро­хи пе­рей­ш­ла Мат­ронці слабість. Тоді він май­же радісно хрес­тив­ся а хо­ча би й по­се­ред до­ро­ги і, ве­се­лий, май­же біг до ха­ти, як напідпит­ку.

    Але вар­то бу­ло по­ба­чи­ти, як повільно, ніби пе­ре­би­ти­ми но­га­ми, Мат­рон­ка з ди­ти­ною йде в луг за ху­до­бою, - і чор­ний ту­ман підоз­ри роз­ли­вав­ся в змор­до­ва­но­му не­довірою тілі; і він уже не знав, чи йти на­зирці, чи сидіти отут по­се­ред обо­ри чіпом, аж по­ки зно­ву не прий­де Лу­пул чи хто інший, і не ска­же йти заб­ра­ти жінку.

    Михайло ста­вав по­да­ле­чень­ку за лу­го­ви­ми кор­ча­ми і до бо­лю в очах вдив­ляв­ся, як Мат­рон­ка ди­вить­ся на той бік ріки. Ма­лень­ка, та­ка са­ма дрібна, як за дівки, во­на спус­ка­ла но­ги вниз і, розвівши ру­ки в бо­ки, три­ма­ла­ся до­ло­ня­ми за камінь, ніби бо­яла­ся, що хтось її за­раз по­тяг­не вниз. Потім во­на прик­ла­да­ла даш­ком до­ло­ню до чо­ла і по­чи­на­ла нез­миг­но ди­ви­ти­ся на дру­гий бе­рег.

    О, це був найбільш не­без­печ­ний - бо не зро­зумілий для Ми­хай­ла - ри­ту­ал мов­чаз­но­го спог­ля­дан­ня Мат­рон­кою по­тойбічно­го се­ла. Ми­хай­ло підхо­див ближ­че до дам­би, прик­ла­дав і собі до­ло­ню даш­ком - і зно­ву глу­ха злість підко­чу­ва­ла йо­му до сер­ця, аж по­чи­на­ло млоїти, як від пе­ред­чут­тя смер­тель­ної не­без­пе­ки. Ди­вив­ся на дру­гий бе­рег до різі в очах - але, крім шум­ли­вих кущів та по­оди­но­ких фігу­рок на го­ро­дах і обійс­тях дзер­каль­но відби­то­го Че­ре­мош­но­го, нічо­го там не зна­хо­див.

    Що во­на там ба­чить та­ке, чо­го не ба­чить Ми­хай­ло, і що йо­му навіть не даєть­ся в очі?

    Чому її зав­ж­ди гла­день­ке чо­ло в ту мить поріза­не змор­ш­ка­ми, як у столітньої Марії Тран­да­чи­хи?

    Що її так тяг­не до цеї дам­би?

    По якімсь часі Мат­рон­ка повільно підво­ди­ла­ся, бра­ла ди­ти­ну на ру­ки і чим­дуж бігла до ха­ти, підга­ня­ючи зза­ду пру­том ко­ро­ву.

    А Ми­хай­ло допізна хо­див лу­гом. Він і сам не знав, навіщо це ро­бить. То йо­му зда­ва­ло­ся, що він за­раз по­ба­чить який зос­тав­ле­ний Мат­рон­кою знак, то іноді різа­ла дум­ка, що десь у за­рос­лях має бу­ти прим'ята ле­жан­ка із об­ри­са­ми люд­сь­ко­го тіла.

    А якоїсь то дни­ни Ми­хай­ло у лузі та­ки зустрів лей­те­нан­та Лу­пу­ла. Він сидів приб­лиз­но на то­му ж місці, де лю­би­ла сіда­ти Мат­рон­ка, і чо­мусь во­див то­нень­ким пру­ти­ком по бо­сих паль­цях, ніби лос­ко­тав чи пес­тив сам се­бе.

 

***

 

    …ХТО ЗНАЄ, ЧИМ БИ закінчи­ли­ся рап­тові і, ска­же­мо на­пе­ред, без­п­ри­чинні Ми­хай­лові рев­нощі, ко­ли б… ко­ли б не війна, не швид­козмінне жит­тя і… не історія, яка ніко­ли не при­пи­няє їха­ти ко­ле­са­ми по лю­дях…

    На цей раз Лу­пул зі своїми во­яка­ми по­ки­ну­ли се­ло се­ред ночі і без про­щан­ня, навіть не зам­к­нув­ши ко­лиш­нь­ого пос­те­рун­ку.

    Під да­ле­кий грім ка­но­на­ди, яку но­ча­ми у Че­ре­мош­но­му чув уже навіть глу­ху­ва­тий Та­насій Мак­сим'юк, в се­ло вер­ну­ли­ся німці, те­пер уже з ма­дяр­сь­ки­ми жовніра­ми. І дех­то з місце­вих ґаздів у цьому без­чассі і тим­ча­со­во­му чер­го­во­му без­в­ладді встиг навіть по­жи­ви­ти­ся за­ли­ше­ним май­ном не тільки ру­мун­сь­кої адмініст­рації, але й пот­ро­щив вікна у ко­лиш­нь­ому маєтку Юзя Ро­зен­фель­да, де за дру­гих ру­мунів ґазду­вав онук ко­лиш­нь­ого че­ре­мош­нян­сь­ко­го діди­ча Фло­рес­ку­ла - Фло­ря, і який зник ра­зом з Лу­пу­ло­ви­ми во­яка­ми, по­ки­нув­ши свої ве­ликі стат­ки нап­риз­во­ля­ще.

Пошук на сайті: