Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 28)

***

 

    …СЕРЕД НОЧІ СТУ­КА­ЛИ тричі. Ні, тричі шкреб­ли­ся так, як шкре­беть­ся у вікон­ну шиб­ку гілка близь­ко­го до ха­ти де­ре­ва, роз­гой­да­но­го вітром.

    Спросоння Ми­хай­ло по­ду­мав, що то миші діряв­лять підло­гу. Але стукіт-шкре­ботіння пов­то­ри­ли­ся че­рез од­на­ко­вий проміжок ча­су - і в Ми­хай­ла дуж­че за­би­ло­ся сер­це: з нічно­го сту­ко­ту іще ніко­ли не вий­ш­ло нічо­го доб­ро­го. Він нак­рив сон­ну Мат­рон­ку під са­му шию джер­гою, а сам, на­ки­нув­ши та­ку-ся­ку одіж, пішов у хо­ро­ми. Хо­ро­ми бу­ли зас­тав­лені ла­ви­ця­ми, бідо­на­ми і боч­ка­ми, так що Ми­хай­ло нав­по­мац­ки, щоб не грим­ну­ти і не за­че­пи­ти нічо­го, олов'яни­ми но­га­ми дістав­ся две­рей. Ко­вані залізом, важкі ду­бові двері з хо­ромів на ґанок за­пи­ра­ли­ся зсе­ре­ди­ни на два залізні за­со­ви і один ти­со­вий - дуж­чий від залізно­го - ключ.

    - Хто там? - прик­лав­ся гу­ба­ми до две­рей Ми­хай­ло, од­но­час­но прик­ла­да­ючи до две­рей ву­хо і бе­ру­чись за один за­сов.

    - Пускай, ґаздо Ми­хай­ле, - свої лю­ди… - по­чув­ся ти­хий чо­ловічий го­лос знад­во­ру.

    Двоє чо­ловіків, що зай­ш­ли в ха­ту в чо­бо­тах, ку­фай­ках і ма­зе­пин­ках з обріза­ми по­че­рез плечі, ані

    Михайлові, ані Мат­ронці не бу­ли зна­йомі. Ще скілька ли­ши­ло­ся над­ворі.

    Матронка, вгор­та­ючись у ве­ли­ку вов­ня­ну хус­т­ку, на­ма­га­ла­ся підкру­ти­ти на столі лам­пу.

    - Не тре­ба, ґазди­не, - зу­пи­нив її той, що був най­ви­щий рос­том. - Чим мен­ше світла, тим ліпше. Ми прий­ш­ли не на світло ди­ви­ти­ся.

    В запічку за­во­ру­ши­ла­ся ди­ти­на. Чо­ловік сти­шив го­лос:

    - Багато го­во­ри­ти не бу­де­мо. Ми прий­ш­ли взя­ти си­ра, брин­зи і мас­ла. А реш­та - що дас­те. У те­бе, ґаздо, - цілий склад то­го мос­каль­сь­ко­го доб­ра, а наші за­па­си вий­ш­ли.

    Михайло зітхнув на всю ха­ту:

    - То люд­сь­ке доб­ре.

    - Людське - то люд­сь­ке, але йде во­но до мос­калів. Ми за­бе­ре­мо не все.

    Тепер уже на всю ха­ту зітхну­ла Мат­рон­ка:

    - А що він зав­т­ра в кол­госпі ска­же? - по­ка­за­ла ру­кою на Ми­хай­ла.

    - Так і ска­жеш: ввірва­ли­ся се­ред ночі з лісу, вчи­ни­ли у хаті пог­ром, на­пу­ди­ли зброєю, пог­ра­бу­ва­ли і щез­ли, як щез­ни­ки. Ще па­ру штур­ханців у плечі да­ли. Сам же ж і за­мель­дуєш удосвіта. І нічо­го тобі від них не бу­де. Не збідніють. А від нас і всіх істин­них ук­раїнців по­дя­ка бу­де.

    У хаті ста­ло ти­хо-ти­хо. Лиш знов у запічку по­вер­ну­ла­ся на дру­гий бік ди­ти­на.

    - А на су­бо­ту заріжеш сви­ню. Прий­де­мо за свіжи­ною. Ти на нас сер­ди­ти­ся не мо­жеш - ми від те­бе ще нічо­го не бра­ли. А нам лю­ди по­ма­га­ють як мо­жуть. Інак­ше нас би дав­но ви­би­ли.

    - Дідушенко ще тої осені ка­зав, що… Най­ви­щий рос­том чо­ловік не дав до­ка­за­ти:

    - …дурна йо­го бесіда бу­ла. Сам ви­диш - ми є. Нас уже не так ба­га­то, але ще й не ма­ло. І ми їм спо­кою не да­мо, скільки змо­же­мо. Ми з сотні Го­лу­ба. Мо­же, чув? Усе більше на Га­ли­чині ору­дуємо. А бу­ко­винські лю­ди нам хар­ча­ми та ре­ча­ми по­ма­га­ють. Доб­ре по­ма­га­ють. Те­пер твоя чер­га, ґаздо.

    Матронка за­ло­ми­ла ру­ки так, що бу­ло чу­ти, як хрус­ну­ли пальці, і за­ри­да­ла на всю ха­ту, не стри­му­ючись.

    Михайло, по­ду­мав­ши, тільки й ска­зав:

    - У нас не­ма дру­го­го ви­хо­ду…

    … Ще доб­ре не роз­видніло, як подвір'я за­пов­ни­ли військові. Во­ни ниш­по­ри­ли всіма за­кут­ка­ми при-са­ди­би, гриміли відра­ми у стайні, пе­ре­ки­да­ли дош­ки в сто­долі, час від ча­су ко­рот­ко пе­ре­гу­ку­ючись між со­бою.

    З двох хатніх вікон стир­ча­ли роз­биті ка­вал­ки скла.

    Михайло з Мат­рон­кою сиділи під стіною на ни­зенькій лавці, не див­ля­чись од­не на дру­го­го і навіть не пе­ре­мов­ля­ючись. Ми­хай­ло тяг­нув вог­кий тю­тюн, Мат­рон­ка сиділа не­по­руш­но, стис­нув­ши на гру­дях у зам­ки до­лоні.

    Дитина ба­ви­ла­ся біля дровітня, роз­к­лав­ши ко­ло се­бе діряві кас­т­рулі і де­рев'яні по­лу­мис­ки з лож­ка­ми.

    На подвір'ї, нез­ва­жа­ючи на при­сутність та­кої кількості лю­дей, чер­во­ний - як по­жар - півень топ­тав кур­ку-си­ву­лю, а білень­кий без­х­вос­тий ко­тик ва­ляв­ся в по­росі, ніби чу­хав спи­ну.

    Чекали Діду­шен­ка з Виж­ниці.

    А по­ки че­ка­ли - до­пи­ту­ва­ти ніко­го не до­пи­ту­ва­ли, ли­ше двоє військо­виків у пор­ту­пе­ях по­че­рез пле­че пішли по ближніх сусідах.

    Дідушенко приїхав не сам: з ним був іще один військо­вий - низь­кий, де­що опець­ку­ва­тий, з мет­ки­ми, як у тхо­ра, очи­ма і гли­бо­ки­ми за­ли­си­на­ми. На ньому якось нез­г­раб­но, ніби на виріст, висіла тем­но-зе­ле­на фор­ма з пор­ту­пе­ями, стов­бур­чи­ли­ся, ніби під вітром, шта­ни-галіфе і блистіли юх­тові чо­бо­ти.

    Чи то від три­ва­ло­го нер­во­во­го очіку­ван­ня, чи мо­же, від го­лод­ної млості, але, як тільки ем­гебісти сту­пи­ли на обо­ру і привіта­ли­ся, у Мат­рон­ки дов­ко­лишній світ пішов обер­том - і во­на зне­наць­ка бир­киць­ну­ла­ся прос­то на поріг.

    Поки сол­да­ти відли­ва­ли її во­дою, на­да­вав­ши пе­ред тим па­ру упис­ників, що­би швид­ше прий­ш­ла до тя­ми, по­ки зас­по­ко­юва­ли пе­ре­ля­ка­ну та­ким ви­до­ви­щем ди­ти­ну, Ми­хай­ла до­пи­ту­вав сам Діду­шен­ко.

    Майор сидів за сто­лом, гор­та­ючи якісь па­пе­ри, а потім на­дов­го втуп­лю­ючись у Ми­хай­ла очи­ма. Той сто­яв по­се­ред ха­ти, втяг­нув­ши го­ло­ву в плечі, і три­мав ру­ки вздовж тіла май­же нас­т­рун­ко. Про­те пог­ля­ду не відво­див.

    - Та-а-а-ак… - про­тяг­нув Діду­шен­ко, ніби ви­пус­тив па­ру кілець від ци­гар­ки. - Зна­чить, ка­жеш, вчи­ни­ли пог­ром, да­ли па­ру штур­ханців і ще й пог­ра­бу­ва­ли…

    - Я вже вам ка­зав…

    - Скільки, ка­жеш, їх бу­ло, двоє? - пе­ре­пи­ту­вав Діду­шен­ко, сту­ка­ючи паль­ця­ми по сто­лу.

    - В хаті двоє і над­ворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів.

    - … во­ни ота­ко прий­ш­ли, ти їх ти­хо-мир­но впус­тив у двері, а во­ни, зарізя­ки, да­вай вікна тро­щи­ти, та псів ля­ка­ти…

    - Ні, во­ни спер­шу заб­ра­ли з хо­ромів, що їм бу­ло тре­ба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в ха­ту пус­тив, бо що мав ро­би­ти? Ма­ла ди­ти­на… жінка… та й з обріза­ми во­ни бу­ли.

    - Та-а-ак… - Діду­шен­ко на цей раз го­во­рив якось підозріло повільно, спокійно, не ма­тю­ка­ючись. - Ка­жеш, чет­ве­ро заб­ра­ли, скільки, Ми­хай­ле, будзів си­ру? Двад­цять по два кіло кож­ний? Та ще діжку зби­то­го мас­ла. А мас­ла скільки там бу­ло? - Діду­шен­ко зно­ву ди­вив­ся в па­пе­ри. - Ага, май­же пів цен­т­не­ра. Та-а-к… не ста­ло іще й сме­та­ни. Скільки відер, Ми­хай­ле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві боч­ки брин­зи… Чуєш, Ми­хай­ле, - ма­йор те­пер свер­д­лив йо­го очи­ма, не ми­га­ючи, але з-за сто­лу не вста­вав: - А що би бу­ло, чуєш, як­би ти не кру­тив хвос­том і не при­ду­рю­вав­ся, та роз­ка­зав, як во­но ста­ло­ся нас­п­равді?! Ти бре­ха­ти, чо­ловіче, не вмієш. І шах­рай­с­т­во - не твоя па­рафія. Бо ти роз­ка­зуєш-бре­шеш, а во­но тут мені не схо­дить­ся - і край…

    - Я вам ка­зав… - упер­ше опус­тив очі до­лу. - Я ка­зав, як бу­ло. Я видів чо­тирь­ох. Мо­же, їх де бу­ло в сто­роні більше. Але бра­ли двоє і но­си­ли надвір. Во­ни якісь сто­ронські, не з на­шо­го се­ла. Та й не го­во­ри­ли во­ни ба­га­то. А що бу­ло далі, ку­ди пішли - звідки прий­ш­ли, во­ни мені не ка­за­ли, а я не ди­вив­ся. Мо­же, во­ни ма­ли фіру.

    - Каза-а-ав… Слу­хай, чо­ловіче, а чо­го сусіди не чу­ли у те­бе в хаті ґвал­ту? Ди­ти­на з пе­ре­ля­ку не пла­ка­ла, жінка не ле­мен­ту­ва­ла, на до­по­мо­гу ніхто не кли­кав. Тут гра­бу­ють кол­гос­п­но­го за­готівель­ни­ка - а він ні па­ри з уст, ніби сам гос­тей пок­ли­кав. І фіри сусіди не чу­ли. І міліціонер нічо­го не чув і не видів. І яс­т­руб­ки пат­ру­лю­ва­ли се­ло. Ніхто не знай­шов ніяких за­топ­та­них слідів. Во­ни що - лю­ди-ве­ли­ка­ни, що з гор­ба на горб сту­па­ють і слідів не ли­ша­ють? Тим більше, ти ка­жеш, що то бу­ли не сільські. І до сусідів ти не побіг відра­зу після то­го. Ти ка­зав, що це тра­пи­ло­ся по опівночі, а один чо­ловік ба­чив, що ши­би у те­бе виліта­ли пе­ред досвідком, але з ха­ти ніхто не ви­хо­див, так, ніби ті вікна тро­щи­ла не­чис­та си­ла. Мо­же, ти, Ми­хай­ле, від стра­ху що за­був, то по­ду­май… зга­дай і ска­жи прав­ду, а ми за­че­каємо.

    - А що тут ду­ма­ти? Мо­же, то вам ка­зав який п'яний, то й не пам'ятає, ко­ли то бу­ло. А сусідів не мав чо­го пу­жа­ти. Во­ни що, по­мог­ли би вер­ну­ти сир з мас­лом? Я пішов за­мель­ду­ва­ти вам, а сусідам лю­ди роз­не­суть без ме­не.

    Дідушенковий на­пар­ник у до­пит не встря­вав, а лиш сидів і слу­хав, склав­ши пе­ред со­бою ру­ки, як до от­че­на­шу, пос­ту­ку­вав пуч­ка­ми пальців та цмо­кав язи­ком. Далі він вий­шов з ха­ти, а ко­ли по якімсь часі вер­нув­ся, був чи­мось яв­но вдо­во­ле­ний.

    - Ходімо… - ска­зав Діду­шен­кові, і всі троє чо­ловіків по­су­ну­ли надвір.

Пошук на сайті: