Ніхто чу­жий до­те­пер не ба­чив збо­ку, як ве­че­ря­ють Ми­хай­ло з Мат­рон­кою, іще до тем­ря­ви наг­лу­хо зас­ло­нив­ши вікна і зам­к­нув­ши подвір'їшні во­ро­та, чо­го не ро­бить ніхто в селі. А не ба­чив ніхто не че­рез те, що ця мо­ло­да па­ра ску­па, неп­ривітна чи не­охо­ча до бесіди з інши­ми. Прос­то чужі лю­ди по­ки що не поспіша­ли до них на обійс­тя: хрес­тин не бу­ло - ніко­го іще не вро­ди­ли, ніко­го не по­ми­на­ли - ніхто в їхній хаті на двох не вми­рав, хра­му­ва­ти - не хра­му­ва­ли, бо хра­ми не ро­би­ли. Ото жи­вуть собі, як два гри­би-пан­чу­ки під бу­ком, - по­тай­ки, не­на­че мо­хом і гли­цею вкриті.

    А після то­го, як сільський філо­соф Та­насій Мак­сим'юк ска­зав пе­ред цер­к­вою після їхнього вінчан­ня «Най те­пер ці двоє роб­лять діти, а по­то­му бу­дуть ро­би­ти ро­бо­ту», то ніхто й по­готів не на­до­ку­чав мо­лодій парі. Ра­ди­ти­ся з та­ки­ми мо­ло­ди­ми та­кож не бу­ло пот­ре­би, бо во­ни самі пот­ре­бу­ва­ли по­ра­ди. Зи­чи­ти ніко­му нічо­го не зи­чи­ли, бо ли­ше скла­да­ли­ся на гос­по­дар­ку. А що по шлюбі тро­хи дов­ше, ніж реш­та, де­що прич­ме­лені, то з ким не бу­ває? Особ­ли­во, ко­ли па­ру­бок бе­ре сто­рон­сь­ку, а не свою, сільську, дівку і роз­зи­рає її вночі і вдень з усіх боків, як пи­сан­ку, пи­са­ну в чу­жо­му селі.

    «Ба-а-ац… Усе ми­нає. І це ми­неть­ся», - по­дув якось у люль­ку Та­насій - і дав ос­та­точ­ну відповідь на мов­чаз­не стис­кан­ня мо­ло­диць пле­чи­ма, які заз­дрісни­ми пог­ля­да­ми ве­ли за Ми­хай­лом і Мат­рон­кою, ко­ли ті при­хо­ди­ли на недільну служ­бу: во­на - з незмінно опу­ще­ною, як від ус­ти­ду, го­ло­вою - без­ше­лес­но при­лаш­то­ву­ва­ла­ся в ба­бинці, він - як жер­д­ка, ви­сочів ме­жи чо­ловіка­ми; але очі в них все од­но ніби­то зв'язані якимсь не­ви­ди­мим шнур­ком; і це так яв­но впа­да­ло у вічі, що в бу­ва­лих, а ток­мо жінок, від заз­д­рості і не­ми­на­ючо­го по­ди­ву роз­ду­ва­ли­ся ніздрі, не­мов у корів пе­ред оте­лен­ням.

    Проте люд­сь­ка заздрість до цих двох не ма­ла злос­ти.

    Поки що…

 

***

 

    …МАТРОНКУ в селі на­зи­ва­ють Ми­хай­ло­вим чу­дом. Точніше, Ми­хай­ло сам її так приз­вав.

    Михайло Іла­щук з ма­лої ди­ти­ни - круг­лий си­ро­та. Та­та при­ва­ли­ло да­ра­бою, ко­ли ди­тині бу­ло два­над­цять років, а за три ро­ки по то­му й Ми­хай­ло­ва ма­ма пішла у гли­ну че­рез пусті ба­бинські язи­ки: на­го­во­ри­ли сільські жінки, що в бідної вдо­виці підно­чо­ву­ють шлюбні ґазди, ото й змо­ви­ли­ся тих­цем дві найбільші че­ре­мош­нянські рев­ни­виці, ви­ве­ли жінку в ліс, зна­ючи, що шу­ка­ти її ніхто не бу­де, прив'яза­ли до бу­ка - та так і ли­ши­ли на ніч охо­ло­ди­ти свою хіть. Знай­ш­ли вдо­ву че­рез день, об­г­ри­зе­ну до кісток вов­ка­ми, та ніхто за те не поніс ка­ри, бо ніхто то­го вик­ра­ден­ня не видів, про­те зна­ти зна­ло все се­ло; але се­ло свідчи­ти не хо­ди­ло, прав­ди до­би­ва­ти­ся бу­ло ніко­му, спра­ву жан­дар­мерія зак­ри­ла - то так і пішов ма­лолітній Ми­хай­ло слу­жи­ти по лю­дях, го­ду­ва­ти ґаздівські воші, та вчи­ти­ся вся­ким руч­ним ро­бо­там, та за­роб­ля­ти собі на про­жи­ток. Па­руб­ку­вав дов­го, по­ки на та­ку-ся­ку гос­по­дар­ку не склав­ся і ось, на жмень­ку сто­рон­сь­кої, та­кої, як сам, круг­лої си­ро­ти та ще й на ма­лень­ке весілля спромігся.

    Може, то­му, що си­ро­та, як па­лець, а мо­же, та­ку на­ту­ру йо­му Гос­подь Бог дав, але до же­няч­ки Ми­хай­ло був ду­же ґреч­ним і по­ряд­ним па­руб­ком: дівок не зво­див, мо­ло­ди­цям спідниці до­го­ри не підфітьку­вав, у вдо­ви­них пе­ри­нах не ва­ляв­ся. Був ду­же вдат­ний до ро­бо­ти і ма­ло­говіркий. На лю­дях язик йо­му розв'язав­ся ли­ше раз - у весільній «гу­цулці», ко­ли свої і прийшлі з мо­ло­дою гості шум­но за­пов­ни­ли підло­гу, а му­зи­ка гра­ла так, що у скри­па­ля ур­ва­ла­ся стру­на на скрипці.

    П'яний від ра­дості, Ми­хай­ло лег­ким ру­хом ви­са­див на до­ло­ню дрібнень­ку - рос­том йо­му хіба що до пу­па - мо­ло­ду з нез­вич­ним для їхнього се­ла іме­нем Мат­рон­ка, підняв над ку­че­ря­вою го­ло­вою - і кру­тив її над со­бою, як дзи­гу, аж за­ве­ре­ща­ла, пе­ре­ля­кав­шись, стар­ша друж­ка, за­лом­лю­ючи худі дівочі ру­ки.

    - Гості! До­рогі мої на­бУт­ливі гості, дивіться на Ми­хай­ло­ве чу­до, лю­буй­те­ся Ми­хай­ло­вим чу­дом, на­бу­вай­те­ся ко­ло Ми­хай­ло­во­го чу­да! На Ми­хай­ло­ве чу­до дивіться! - на одній руці кру­тив її над го­ло­ва­ми гос­тей, не­мов­би ве­се­лу різно­коль­оро­ву квітку.

    Голос мо­ло­до­го зри­вав­ся, на­ма­га­ючись пе­ре­би­ва­ти му­зик, так що бу­ло нез­ро­зуміло, чи він нап­рав­ду п'яний, чи тро­хи дур­ний.