Бо й та­ке в цьому селі трап­ля­ло­ся, що один мо­ло­дий стра­тив ро­зум на са­мо­му своєму весіллі. Че­рез що старі лю­ди ка­за­ли: то­му вин­не дов­ге воз­дер­жаніє плоті, мов­ляв, не тре­ба бу­ло че­ка­ти весілля, а піти до тої, що са­ма про­сить і дає, - і не мав би чес­ний хлоп і йо­го фамілія го­ря і по сьогодні…

    А Мат­рон­ка, зі стра­ху чи з ра­дості зап­лю­щив­ши очі, об­хо­пи­ла шию сво­го мо­ло­до­го обо­ма тон­ки­ми ру­ка­ми, не­мов ди­ти­на та­та, і в не­са­мо­ви­то­му темпі «гу­цул­ки» об­ви­ва­ли­ся її коль­орові стрічки круг Ми­хай­ла, як заш­морг, - аж страш­но бу­ло, щоб не за­ду­ши­ла.

    Так во­ни й до­тан­цю­ва­ли той бо­жевіль­ний та­нець - ли­ше уд­вох: мо­ло­дий, що діста­вав го­ло­вою ма­ло не до не­ба, і мо­ло­да - всім своїм не­ва­го­мим тільцем врос­ла в йо­го зби­те від постійної ро­бо­ти, пруж­не чо­ловіче тіло, об­ви­та обо­ма ру­ка­ми круг шиї і ма­лоп­ри­том­на від нез­вич­ки, со­ро­му і то­го, що її че­ка­ло за бра­мою но­во­го жит­тя, в чу­жо­му селі, без та­та-ма­ми - ли­ше в Гос­подній і її чо­ловіка волі.

    - Аби то ли­ше на доб­ре, аби на доб­ре… - чи то осуд­ли­во, чи співчут­ли­во ки­ва­ли го­ло­ва­ми старі жінки і мо­ло­диці на ла­вах попід стіна­ми весільної ха­ти, ніби ди­ви­ли­ся в якусь відкри­ту ли­ше для них, але не­ви­ди­му для реш­ти, кни­гу долі, а мо­же, ли­ше ви­до­бу­ва­ли зі скринь влас­но­го досвіду без­по­мильні знан­ня про май­бутнє двох мо­ло­дих і глу­хих у своєму щасті лю­дей, що по­волі при­хо­ди­ли до тя­ми після «гу­цул­ки».

    - На доб­ре! На доб­ре! - відповідав Ми­хай­ло всім од­ра­зу ґазди­ням із заз­дрісно-сум­ни­ми очи­ма. - На доб­ре, ґаздинь­ки, бо скілько то­го жит­тя? Ка­валь­чик5!

    І на отой ма­лий ка­валь­чик - он яке чу­до! - при­гор­нув за­ди­ха­ну швид­ким тем­пом тан­цю Мат­рон­ку до ши­ро­ких гру­дей, та так во­ни й сто­яли, мов прис­мо­лені, по­се­ред весільної підло­ги, аж по­ки не заз­ву­ча­ли перші акор­ди іще однієї не­одмінної весільної ме­лодії цього краю - ве­ли­кої свят­ко­вої хо­ри, по-ру­мун­сь­ки - «го­ра-ма­ре».

    Після не­са­мо­ви­тої, буй­ної, як п'яний чо­ловік, і без­ко­неч­ної, як по­хо­ронні го­лосіння, «гу­цул­ки», здат­ної вит­ру­си­ти ду­шу не гірше, ніж не­чис­та си­ла чи опівнічний блуд, роз­тяж­но-сповіль­не­на, ма­ло не схли­пу­юча ме­лодія «го­ра-ма­ре» - це все од­но, що наг­ла зу­пин­ка сер­ця, стри­бок по­тойбіч цього світу, чи як при­му­со­ве на­ма­цу­ван­ня на­осліп до­ро­ги до раю і доб­ровіль­ний вихід із пек­ла вод­но­час.

    Але ніде, ніхто й ніко­ли не по­яс­нить вам, чо­му са­ме так зву­чить ця ве­лич­на му­зи­ка над­г­ли­бо­ко­го ду­шев­но­го пот­рясіння. Ма­буть, той, хто пер­шим пок­лав по­чу­ту в собі ме­лодію на стру­ни, заз­нав усь­ого, що мо­же заз­на­ти чут­ли­ва в житті лю­ди­на, бо ук­ла­дав ті зву­ки в ритм, як у па­зу­ху: і тішив­ся, і пла­кав, чи, мо­же, тільки схли­пу­вав після ку­пе­лю в них… чи скри­ку­вав, як в очи­щу­вальній воді мо­роз­но­го по­то­ку.

    О, хто не знає, чим для гірської лю­ди­ни є «го­ра-ма­ре», то­му ніко­ли не пе­ре­ка­жеш навіть най­точніши­ми сло­ва­ми і бар­ва­ми див­ну, не­пе­ре­да­ва­ну суміш її суті, ані її нев­лов­но­го трагізму, як не вло­виш ніко­ли пе­чалі у вічно роз­гой­ду­ваній вітром сме­реці на вер­шині ска­ли.

    Спочатку повільна, ніби­то не­нав­мис­но ліни­ва, з усіх боків про­ше­на, а далі - все більш не­без­печ­на і гос­т­ра, во­на рап­то­во нак­ри­ває те­бе з го­ло­вою, як хви­ля. «Го­ра-ма­ре» про­ни­кає в лю­ди­ну не­чут­но - на­че сма­ко­ви­та, со­лод­ка от­ру­та сну у прис­па­ну лас­кою жінку, і скра­даєть­ся до не­вин­ної душі, як ла­си­ця під ко­ров'ячий дійок, і бо­ля­че ра­нить, не­мов ту­пий ніж, що вхо­дить у тіло над­сад­но, із тріском шкіри. А потім ця ме­лодія-злодій зап­ли­ває і роз­ли­ваєть­ся в жи­лах не­чут­но - так, як те­че рідна кров лю­ди­ни.

    …Спершу два кро­ки вліво, тоді два кро­ки впра­во - і зно­ву вліво, і зно­ву впра­во… після то­го маєш пра­во один раз обер­ну­ти­ся, але не кон­че… і далі вліво… впра­во… - і два при­рослі од­не до од­но­го тіла мо­ло­до­го і мо­ло­дої роз­гой­ду­ють­ся, ніби ма­ят­ник громіздко­го настінно­го го­дин­ни­ка, - не в силі одірва­ти­ся від чітко виз­на­че­но­го місця чи зміни­ти нап­ря­мок по­гой­ду­ван­ня. Ця без­по­щад­на у своїй хит­рості му­зи­ка-вип­ро­бу­ван­ня по­дає тан­цю­ючо­му пер­ший знак, та що там знак, - во­на вка­зує нап­ря­мок, яким відте­пер ці двоє ру­ха­ти­муть­ся тільки син­х­рон­но, тільки з тим, хто в цю мить три­має своїми ру­ка­ми твої па­лахкі до­лоні; зав­ж­ди і тільки ра­зом, не по­ру­шу­ючи тем­пу, не шу­ка­ючи іншо­го рит­му, лиш так, як у цім строгім і ве­личнім танці - не танці, а, швид­ше, при­людній, але без­мовній, клятьбі на дос­мер­т­ну вірність чи доб­ровіль­не раб­с­т­во ра­зом.