Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 29)

    Зів'яла, зовсім без­воль­на і навіть бай­ду­жа Мат­рон­ка те­пер сиділа на ков­б­чи­кові по­се­ред обо­ри, зак­ри­ва­ючи хус­ти­ною об­лич­чя по самі очі.

    Дитина сто­яла ко­ло неї, три­ма­ючи ру­ку на го­лові ма­тері.

    Став ко­ло них і Ми­хай­ло.

    Офіцер у галіфе і собі сів на ков­б­чик у трьох кро­ках і, посміха­ючись, мов­ч­ки ви­тяг­нув щось із ки­шені гімнас­тер­ки, не спус­ка­ючи очей з гос­по­дарів. То був зе­ле­ний півник-ль­одя­ник на довгій па­личці, з розкішним гре­бе­нем і ви­дов­же­ним, доб­ре зак­ру­че­ним до­го­ри хвос­том.

    Офіцер підніс півни­ка до губів і один раз повільно лиз­нув йо­го по всій по­верхні, так повільно, що ста­ло вид­но тов­с­тий шар біло­го наль­оту на йо­го язи­кові. Тоді він лиз­нув півни­ка вдру­ге - те­пер уже дов­го во­дя­чи кінчи­ком язи­ка то по хвос­тові, то по гре­бе­неві. Він мов­ч­ки сма­ку­вав льодя­ни­ком з та­кою на­со­ло­дою, що навіть зди­во­ва­ний Діду­шен­ко го­лос­но ков­т­нув сли­ну. На­со­ло­див­шись, офіцер ви­тяг­нув із ки­шені галіфе іще од­но­го - те­пер чер­во­но­го - півни­ка з та­ким же зак­ру­че­ним до­го­ри хвос­том і розкішним гре­бе­нем і пок­лав йо­го собі на коліно. Зно­ву піднісши до губів зе­ле­но­го півни­ка і ко­рот­ко лиз­нув­ши, він те­пер ди­вив­ся вик­люч­но на ди­ти­ну. Пос­мок­ту­ючи зе­ле­но­го півни­ка так, що ста­ло чу­ти го­лос­не цмо­кан­ня язи­ка, вказівним паль­цем лівої ру­ки офіцер по­ма­нив ди­ти­ну до се­бе.

    І тут Мат­рон­ка ски­ну­ла­ся, ніби зі сну, ніби­то ма­ла намір не пус­ти­ти ди­ти­ну, але ди­ти­на вже сто­яла пе­ред офіце­ром, не зво­дя­чи очей з півни­ка на йо­го коліні.

    - Як ти на­зи­ваєшся, дівчин­ко? - в'юнким, улес­ли­вим аж до неп­рис­той­но­го, го­ло­сом за­пи­тав чо­ловік, див­ля­чись ди­тині прос­то в очі.

    - Даруся - донь­ка Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го.

    - А скільки тобі рочків, Да­ру­сю, - донь­ко Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го, що ти та­ка ро­зум­на?

    - У місяць по Стрітен­ню ми­ну­ло де­сять.

    - А ти от­че­наш знаєш?

    - Знаю. І «вірую» знаю.

    - А кон­фе­ти со­лодкі лю­биш?

    - Люблю.

    Офіцер і ди­ти­на ди­ви­ли­ся од­не на од­но­го, ніби зма­га­ли­ся, хто ко­го пе­ре­ди­вить­ся.

    Зелений півник у офіце­ро­во­му роті з вер­т­ким язи­ком зно­ву змен­шив­ся на од­ну пір'їну з хвос­та.

    Дівчинка пе­рес­ту­пи­ла з но­ги на но­гу і собі ков­т­ну­ла сли­ну.

    Офіцер підніс чер­во­но­го півни­ка з колін близь­ко до ди­тя­чих губів, але в рот не дав.

    - Дарусю, та­то ка­зав, що вночі до вас при­хо­ди­ли вуй­ки…

    Дитина ди­ви­ла­ся на зе­ле­но­го півни­ка, що зно­ву повільно хо­вав­ся у чо­ловіко­во­му роті спо­чат­ку за­лиш­ка­ми гребінця, а далі - зник­нув там увесь. Во­на кліпа­ла очи­ма, ніби щось ду­ма­ла.

    - Приходили, - відповіла, сте­жа­чи, як чер­во­ний півник за­со­вує свій розкішний гребінь і їй у ро­тик.

    Не встиг­ла во­на об­ли­за­ти йо­го як слід, а чер­во­ний гребінь уже вис­ко­чив з ро­та і зас­ка­кав у неї пе­ред но­сом.

    Офіцер од­ною ру­кою три­мав двох півнів -зе­ле­но­го, геть змаліло­го, і чер­во­но­го - ніби нас­тов­бур­че­но­го до бою, а дру­гою об­ма­цу­вав і гла­див дві грубі і довгі - аж до колін - ди­тячі кіски з коль­оро­ви­ми вов­ня­ни­ми зав'язка­ми.

    - Дарусю, а хто тобі так гар­но заплітає кісоч­ки?

    - Мама Мат­рон­ка.

    - А ти са­ма що, не вмієш запліта­ти­ся?

    - Вмію. По­ка­за­ти?

    Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній ко­сичці, шви­день­ко розплів її до по­ло­ви­ни і пе­рек­лав шов­ко­вий жму­тик во­лос­ся у ру­ки ди­тині:

    - Покажи.

    Дівчинка шви­день­ко зап­ле­ла кіску, зав'яза­ла, поп­ра­ви­ла дру­гу, і те­пер ди­ви­ла­ся на офіце­ра.

    Червоний півник зно­ву ско­чив на ди­тя­чий язи­чок. А ко­ли офіцер іще раз вис­мик­нув йо­го, півень був уже без­х­вос­тий.

    Офіцер засміяв­ся, пок­ру­тив­ши льодя­ни­ком пе­ред ди­тя­чи­ми очи­ма.

    Засміялася й дівчин­ка.

    - Дарусю, а твоя ма­ма - во­на чия донь­ка?

    - Мама Мат­рон­ка -донь­ка Іва­на Яків'юка, си­на Ти­мофія з Ма­ли­неш­но­го.

    - А ті вуй­ки, що при­хо­ди­ли вночі, ду­же би­ли та­та? Дівчин­ка пе­ре­ве­ла пог­ляд з без­х­вос­то­го півня на та­та.

    Тато сто­яв по­за­ду ма­ми і ди­вив­ся в но­ги.

    Збайдужіла - ніби мер­т­ва - ма­ма сиділа, не відби­ра­ючи хус­точ­ки від очей. Хус­точ­ка бу­ла геть чис­то мок­ра.

    - Вони та­та не би­ли.

    - Вони та­та не би­ли, але би­ли вікна?

    - Ні, та­то бив вікна сам, ко­ли вуй­ки пішли.

    - Але мам­ка пла­ка­ла? Так? І ка­за­ла да­ва­ти вуй­кам брин­зу?

    - Мамка пла­ка­ла ду­же. А ка­за­ли да­ти брин­зу вуй­ки, ма­ма не хотіла, що­би та­то да­вав.

    Тепер без­х­вос­тий чер­во­ний півник спо­чат­ку ско­чив прос­то в Да­ру­си­ну до­лонь­ку, а далі швид­ко опи­нив­ся в її роті. Ко­ли він вибіг звідти уже й без гре­бе­ня, офіцер зно­ву пи­тав:

    - Дарусю, а що ще ка­за­ли та­тові вуй­ки?

    - Казали заріза­ти до су­бо­ти сви­ню.

    Офіцер ус­тав з ков­б­чи­ка, див­ля­чись то на Діду­шен­ка, то на ди­ти­ну:

    - От і доб­ре. До су­бо­ти є час… А те­пер біжи, со­лод­ка Да­ру­сю - донь­ко Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го, до тітки Марії та й по­бав­ся із Слав­чи­ком. А за­од­но дай і йо­му півни­ка. Він та­ко­го півни­ка, пев­но, не ба­чив. - І офіцер ви­тяг­нув із галіфе іще од­но­го -те­пер уже жов­то­го - льодя­ни­ка.

    - …А ти ку­ди, Ми­хай­ле - си­ну Пет­ра, зібрав­ся? -в'яло поціка­вив­ся Діду­шен­ко, роз­ти­ра­ючи чо­бо­том ци­гар­ку, ко­ли Ми­хай­ло вий­шов з ха­ти із спо­ряд­же­ним, як у до­ро­гу, рюк­за­ком за пле­чи­ма.

    Михайло ди­вив­ся, не ро­зуміючи, про що йо­го пи­тає Діду­шен­ко.

    - Якщо в тюр­му - то нам те­бе там не тре­ба, що­би за­да­рем­но го­ду­ва­ти. Там інших нахлібників і не­роб вис­та­чає. Ми ба­га­то не пот­ре­буємо. - Ма­йор ди­вив­ся на офіце­ра в галіфе, що вми­вав­ся, ніби після важ­кої ро­бо­ти, прос­то з кри­нич­но­го відра, фир­ка­ючи, як огир: - По­вер­неш в за­гот­кон­то­ру до су­бо­ти подвійну нор­му мо­ло­коп­ро­дуктів - ли­шиш­ся

    дома. Нам спіши­ти ніку­ди. До су­бо­ти є ку­па ча­су. Сибір до то­го ча­су не по­тепліє. Не збе­реш - сам знаєш… не мені роз­ка­зу­ва­ти тобі, дур­неві не­до­роб­ле­но­му.

    А ди­ти­ну не бий­те. Ди­ти­на зав­ж­ди спра­вед­ли­ва… Го­ло­вою тре­ба ду­ма­ти, а як ду­маєш но­га­ми, то хай го­ло­ва страж­дає. Вид­ко, дур­ний піп те­бе хрес­тив, Ми­хай­ле. І за­пам'ятай: іще не знай­шов­ся та­кий, що об­ду­рив би ра­дян­сь­ку вла­ду, йоб ва­шу мать. Діду­шен­ко та­ко­го хит­ро­го не знає, бо та­кий хит­рий ще не на­ро­див­ся.

    …Матронка по­хап­ли­во ла­ду­ва­ла речі до ви­во­зу. По­то­му так са­мо по­хап­ли­во роз­к­ла­да­ла їх на місце. Далі ляг­ла ли­цем униз до по­душ­ки і, не про­мо­вив­ши й сло­ва, про­ле­жа­ла так до ве­чо­ра.

    Михайло мов­ч­ки ро­бив по­ря­док: склив вікна, замітав хо­ро­ми, сор­ту­вав боч­ки і бідо­ни, а по­то­му як сів на подвір'ї під стіною - то так і не ви­пус­тив люль­ку з ро­та, та­кож до ве­чо­ра.

    - Краще би бу­ла струїла в ут­робі та­ку не­чисть чи ро­ди­ла німою… - зло ска­за­ла уве­чері Мат­рон­ка, не вста­ючи з пос­телі.

    Михайло пок­лав ру­ку їй на го­ло­ву:

    - Бійтеся Бо­га, жінко, що ви та­ке ка­же­те, ди­ти­на не вин­на…

    - А хто?

    - Люде, що до­нес­ли. А ці лиш за ди­ти­ну за­че­пи­ли­ся. Хтось доніс скор­ше від ме­не. Усе, як бу­ло, доніс. Мо­же, хтось навіть з тих, хто вночі при­хо­див. Ти ж ви­диш, що ро­бить­ся. У нас лю­ди вміють зро­би­ти доб­ре другій лю­дині, та й слу­жи­ти двом зра­зу вміють. Що вміють - то вміють. А ди­ти­на не ро­зуміє, що ро­бить­ся. Ми ди­ти­ну бре­ха­ти не вчи­ли. Та й хто знав, що во­на все чу­ла?

    - А ви, Ми­хай­ле, ро­зумієте, що ро­бить­ся?! -кри­ча­ла і пла­ка­ла Мат­рон­ка, б'ючись го­ло­вою в стіну. - Ви ро­зумієте?! Як ми те­пер вий­де­мо з цього?

    - Я не знаю, жінко… Але якось вий­де­мо… Бог по­мо­же.

    Раптом Мат­рон­ка зірва­ла­ся на но­ги і впер­ше відко­ли він її пам'ятає, ста­ла пе­ред Ми­хай­лом так, ніби за­мах­ну­ла­ся йо­го вда­ри­ти:

Пошук на сайті: