Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 30)

    - Де той ваш Бог, ко­ли він відвер­нув­ся від нас, як від послідних грішників? Чо­го він не відвер­таєть­ся від то­го, хто ро­бить дру­го­му зле, а сам га­раз­дує? Що я за­ви­ни­ла Бо­гові, що він прис­лав сьогодні мені в ха­ту мо­го ка­та? Я ду­ма­ла, що за мої му­ки мій кат дав­но зог­нив, а він мені сьогодні з моєї ди­ти­ни во­ро­га зро­бив? То де Бог, чи він осліп, Ми­хай­ле, ко­ли я так рев­но мо­ли­ла­ся йо­му все жит­тя, а він і у вас відібрав був ро­зум, бо ви би­ли ме­не, як ху­до­би­ну, а я му­си­ла мов­ча­ти?! За­дур­но би­ли, самі знаєте, а той, що ви­нен, прий­шов ме­не сьогодні до­ко­на­ти. І Бог не зу­пи­нив йо­го.

    - Станьте, Мат­рон­ко, - при­ту­лив жінчи­ну го­ло­ву до гру­дей Ми­хай­ло, відчу­ва­ючи, що на нього за­раз че­кає якесь іще од­не - і мо­же, не менш страш­не, вип­ро­бу­ван­ня. Він дих­нув так гли­бо­ко, ніби мав намір піти під во­ду. - Про що ви го­во­ри­те, жінко? Про яко­го ка­та ви го­во­ри­те?

    І тоді Мат­рон­ка роз­ка­за­ла Ми­хай­лові прав­ду, якою зам­к­ну­ла собі ус­та на де­сять років. Аж по сьогодні.

 

***

 

    …ДОВГО ШУ­КА­ЮЧИ то­го чер­в­не­во­го ве­чо­ра зник­лу зне­наць­ка ко­ро­ву, Мат­рон­ка обійш­ла дам­бу да­ле­ко зни­зу, але й там ху­до­би­ни не бу­ло. Чо­мусь більше, ніж зав­ж­ди, шуміла во­да, та ще на то­му боці бу­ло якось не так - нес­покійно, чи що? Змер­з­ла і знер­во­ва­на, во­на вже хотіла вер­ну­ти­ся до­до­му, як рап­том із кущів хтось її пок­ли­кав при­тих­лим го­ло­сом. На смерть пе­ре­ля­ка­на, Мат­рон­ка спо­чат­ку хотіла тіка­ти, але, тро­хи пос­то­яв­ши, та­ки пішла на го­лос: і з тем­ря­ви очі ви­хо­пи­ли чо­ловіка й жінку, геть чис­то мок­рих, так що одіж поп­рис­та­ва­ла до тіла, ніби во­ни щой­но вий­ш­ли з во­ди. Жінка дри­жа­ла від хо­ло­ду чи від про­пас­ниці, а чо­ловік лаш­ту­вав ле­жан­ку з гілля.

    - Жінко доб­ра, по­мо­жи, чим мо­жеш. А як мо­жеш, за­бе­ри з со­бою, або ска­жи, де мож­на пе­ре­хо­ва­ти­ся, - ско­ро­мов­кою го­во­рив чо­ловік, уп­ри­тул наб­ли­зив­шись до Мат­рон­ки. - Ми з то­го бо­ку ріки. З Че­ре­мош­но­го. У нас сьогодні совіти ви­во­зять лю­дей ціли­ми сім'ями. Жінко доб­ра, са­мих ґаздо­ви­тих лю­дей з се­ла ви­во­зять! Во­ни там зна­ють, що ми з жінкою втек­ли на цей бік. Але, ду­маю, не діста­нуть. Хо­ча ваші ру­му­ни ма­ють з ни­ми якийсь ґешефт і про­да­ють лю­дей. Але, як мо­жеш, аби ми пе­ре­сиділи цю ніч у те­бе, - за­бе­ри нас.

    - Зараз за­бе­ре, - ска­зав, ніби ско­чив на плечі зза­ду, ти­хий, але гру­бий чо­ловічий го­лос…

    Два совіцькі при­кор­дон­ни­ки швид­ко пе­реп­рав­ля­ли їх трьох на той бік ріки, ниж­че по течії, де бу­ла мен­ша во­да, штур­ха­ючи прик­ла­да­ми у спи­ну і зі зв'яза­ни­ми за спи­ною ру­ка­ми.

    А на цьому боці бу­ло ти­хо - ніби мер­т­во: ні вітру, ні ру­мун­сь­ких гранічерів. Лиш шуміла во­да.

    …Спочатку би­ли всіх трьох, ні про що не пи­та­ючи і не слу­ха­ючи.

    Далі їх розділи­ли - і тоді Мат­рон­ку би­ли са­му, те­пер уже поміж до­пи­та­ми. Пи­та­ли, відко­ли во­на зв'яза­на з ти­ми дво­ма оунівця­ми, що пе­рей­ш­ли кор­дон, як і ко­ли во­ни до­мов­ля­ли­ся про зустрічі, скільки разів зус­тріча­ли­ся до цього, які відо­мості пе­ре­да­ва­ли одні од­ним. Потім Мат­ронці кілька разів повільно за­тис­ка­ли пальці між двері - і во­на лиш че­ка­ла, ко­ли упісяєть­ся від бо­лю. А далі би­ли - і відли­ва­ли во­дою, а тоді би­ли знов.

    Після то­го в неї пи­та­ли, що ро­бить­ся на то­му бе­резі ріки. Во­на роз­ка­зу­ва­ла все, що зна­ла: хто ро­див­ся, хто вмер, як рос­те го­ро­ди­на, як на­зи­ва­ють­ся її сусіди, скільки в селі жовнірів - але це не влаш­то­ву­ва­ло тих, хто її бив, і все по­чи­на­ло­ся зно­ву.

    На ніч її зак­ри­ли в пив­ни­цю без сходів, де біга­ло пов­но щурів і не бу­ло нічо­го, на що мож­на бо­дай спер­ти­ся. Так во­на й прос­то­яла всю ніч під стіною, час від ча­су сов­га­ючи по­би­ти­ми но­га­ми, щоб роз­га­ня­ти нічну гидь. А з са­мо­го ран­ку оз­б­роєний кон­воїр мов­ч­ки відвів Мат­рон­ку так са­мо в по­рож­ню, але світлу, кімна­ту і на­дов­го ли­шив са­му.

    Десь за го­ди­ну зай­шов офіцер і при­яз­ним, приз­на­че­ним для зди­бан­ня, а не до­пи­ту, го­ло­сом поп­ро­сив Мат­рон­ку сісти на при­не­се­ний стілець. Мат­рон­ка без­си­ло впа­ла на стілець, пок­лав­ши, од­нак, ру­ки на коліна.

    Спочатку офіцер за­тяг­нув білі штор­ки на вікнах, зам­к­нув зсе­ре­ди­ни двері, а тоді кілька разів обійшов круг стільця, дов­го роз­зи­ра­ючи жінку. Раз-дру­гий мов­ч­ки по­тор­гав роз­тріпа­ну ко­су, приг­ла­див їй во­лос­ся на маківці, а далі взяв за підборіддя:

    - Я те­бе би­ти не бу­ду. Я бу­ду пи­та­ти - а ти відповідай тільки прав­ду. І тоді я те­бе відпу­щу. Доб­ре? - за­зир­нув у очі.

    Витерши набіглі сльози, Мат­рон­ка по­хи­та­ла го­ло­вою на знак зго­ди.

    - А те­пер ска­жи, хто тобі ска­зав чи зму­сив іти в умов­ле­не місце до ріки, щоб заб­ра­ти втікачів? - од­ним паль­цем бо­ля­че при­тис­кав ям­ку на підборідді.

    - Ніхто. Я шу­ка­ла свою ко­ро­ву. А во­ни там уже бу­ли.

    - Добре. Тоді ска­жи мені та­ке: це та­кож ти, чи ті, що те­бе пос­ла­ли до ріки, до­по­мог­ли схо­ва­ти­ся двом чо­ловікам з на­шо­го бо­ку тиж­день то­му?

    - Ні. Я вам ка­за­ла: на­ша ха­та не­да­ле­ко від ріки, і в лу­гах ми па­се­мо ху­до­бу. Я хо­ди­ла гна­ти до­до­му ко­ро­ву. Я кож­но­го дня ход­жу до ріки за ху­до­бою. Хіба вам з цього бо­ку не вид­ко?

    - …ага, кож­но­го дня хо­ди­ла - і да­ва­ла зна­ти на цей бік… Як ти це ро­би­ла?

    - Я нічо­го не да­ва­ла, - зап­ла­ка­ла Мат­рон­ка.

    - Добре-е-е. Ти нічо­го не да­ва­ла. А чо­го в те­бе па­зу­ха мок­ра?

    - Зіграло мо­ло­ко. У ме­не тримісяч­на ди­ти­на. Відпустіть ме­не, па­не… ди­ти­на у хаті са­ма і го­лод­на… мо­ло­ко пе­ре­го­рає… - зно­ву зап­ла­ка­ла, ви­ти­ра­ючи ру­ка­вом сльози. - Я нічо­го не знаю. Я вам ка­жу всю прав­ду.

    - Ага! - ніби­то зрадів офіцер, відво­дя­чи їй від очей ру­ку. - У те­бе там ли­ши­ла­ся тримісяч­на ди­ти­на і в гру­дях зігра­ло мо­ло­ко! Вид­но, ти ду­же мо­лоч­на. За­раз пе­ревіри­мо, чи ти ка­жеш прав­ду.

    З ци­ми сло­ва­ми він низь­ко на­хи­лив­ся над нею, об­ню­хав па­зу­ху, тоді гру­бо вис­мик­нув з-під за­пас­ки со­роч­ку, за­дер її до бо­ро­ди, став на коліна і дво­ма паль­ця­ми з усієї си­ли стис­нув спо­чат­ку роз­бух­лу пип­ку од­ної, а потім всією до­ло­нею взяв­ся за дру­гу циць­ку. Так, ніби хотів її ви­доїти. Тонкі цівки заб­риз­ка­ли в офіце­ро­ве ли­це - і він швид­ше і швид­ше, обо­ма до­ло­ня­ми, тис­нув і відпус­кав твердіші, ніж у най­по-ряднішої дівки, і круглі, як м'ячі, Мат­рон­чині циць­ки обо­ма ве­ли­ки­ми до­ло­ня­ми, час від ча­су при­па­да­ючи до Мат­рон­чи­но­го ро­та, ніби на­ма­гав­ся її чи то вку­си­ти, чи поцілу­ва­ти, а во­на кри­ча­ла від бо­лю не своїм го­ло­сом, бо він тис­нув гру­ди, не­мов ко­рові дійки, - аж по­ки во­на не зва­ли­ла­ся неп­ри­том­на на підло­гу.

    …Коли прий­ш­ла до тя­ми, офіцер поп­рав­ляв шта­ни-галіфе і вдо­во­ле­но кри­вив­ся, ви­ти­ра­ючи з ли­ця за­лиш­ки груд­но­го мо­ло­ка. Го­во­рив повільно і зне­хо­тя, так ніби, щой­но встав від жінки:

    - Я те­бе відпус­каю тільки то­му, що у те­бе ма­ла ди­ти­на, ве­ликі гру­ди і дов­ге во­лос­ся. А твоя ко­ро­ва бу­де те­пер да­ва­ти мені мо­ло­ко замість те­бе. Але за­пам'ятай собі, жінко, од­не: як­що ти хоч раз, десь ко­мусь, бо­дай чо­ловікові, ска­жеш, що з то­бою бу­ло…

    - Я нічо­го не пам'ятаю… - не да­ла до­ка­за­ти Мат­рон­ка і по­ди­ви­ла­ся йо­му в очі.

    - От і доб­ре. Ро­зу-у-ум­ни­ця. Вночі прий­де чо­ловік з ва­шо­го се­ла і пе­ре­ве­де те­бе че­рез во­ду. Бу­деш сидіти там, де він те­бе за­ли­шить до­ти, до­ки хтось не знай­де. Але то­го чо­ловіка та­кож за­будь, навіть як­що він тобі брат.

    …Переводив Мат­рон­ку Дмит­ро Уг­рин, той, що за па­ру днів підно­сив німцеві у на­вак­со­ва­них чо­бо­тах хліб-сіль на руш­ни­кові. Не ка­зав їй ні сло­ва і не ди­вив­ся в очі. Во­ни пе­рей­ш­ли ріку се­ред ночі, не­по­далік при­кор­дон­но­го пос­та, але їх чо­мусь на цей раз не зу­пи­няв навіть вар­то­вий, який чи то ку­няв у будці, чи ро­бив виг­ляд, що ку­няє.

    А сьогодні її му­чи­тель ви­пи­тав у ма­лень­кої Да­русі нічну прав­ду, не впізнав­ши своєї ко­лиш­ньої жер­т­ви…

 

***

 

    …ВУЙКО ВА­СИЛЬ - ма­те­рин брат у треть­ому - ди­вив­ся на Ми­хай­ла і співчут­ли­во, і сер­ди­то вод­но­час: він доб­ре ро­зумів, яка біда наз­дог­на­ла йо­го сво­яка, але не ро­зумів, якої по­мочі той про­сить у ста­ро­го ґазди, що три­має в Бозні по­ло­ни­ну. По­ло­ни­на на­по­ло­ви­ну кол­гос­п­на, на­по­ло­ви­ну - люд­сь­ка, а вуй­ко Ва­силь - стар­ший у ній ва­таг.

Пошук на сайті: