І зно­ву два кро­ки впра­во… два вліво… під роз­ло­го-туж­ли­ву хви­лю скрип­ки чи тру­би, із ко­рот­ко­час­ни­ми, миттєви­ми зу­пин­ка­ми й об­ри­ва­ми, ніби­то пе­ред роз­вер­з­лим про­вал­лям… Ні, це не весільний та­нець - це жор­с­то­кий, не­люд­сь­кий при­пис все­вишніх сил про не­мож­ливість вий­ти за лінію на­пе­ред виз­на­че­ної тобі долі…

    О, весільна хо­ра для то­го, хто її чує, зву­чить, як по­пе­ред­жен­ня, ба, швид­ше - зав­час­ний подзвін, а мо­же, навіть по­пе­редній, і де­що нес­п­ра­вед­ли­вий ви­рок тріпот­ли­во­му з ра­дості люд­сь­ко­му сер­цю.

    Може, кра­ще б ніко­ли не йти до тан­цю під цю сум­ну, як жіно­ча до­ля, і без­ко­неч­но гос­т­ру, не­мов не­ми­ну­че за­не­се­на со­ки­ра історії над кож­ною чо­ловічою го­ло­вою, ме­лодію; мо­же, кра­ще сто­яти ос­то­ронь, підпер­ши нап­ру­же­ним тілом пар­кан чи де­ре­во, і прос­то слу­ха­ти, і ду­ма­ти… ду­ма­ти про все - аж від са­мо­го по­чат­ку світу, від Марії-Те­резії, як ка­жуть у цих го­рах, і до сьогодні, але са­мо­му; мо­же, кра­ще ніко­ли не бра­ти той навіки за­да­ний і незмінний за жод­них умов ритм: два кро­ки вліво, два впра­во… Бо ці ру­хи, од­но­час­но вповільнені дво­ма тан­цю­ючи­ми по­се­ред спо­рожнілої весільної підло­ги, - во­ни та­ки, ма­буть, вищі і за са­ме вінчаль­не при­ся­ган­ня, і сильніші за смо­лу оман­ли­вих нічних обіймів. Ті рит­ми про­тис­ку­ють­ся по­ра­ми під са­му шкіру навіть у тов­с­тошкіро­го, за­хо­дять, як заш­по­ри, як скал­ки, да­ле­ко під сер­це, а мо­же, скрип­ка їх за­га­няє та­ки в са­ме сер­це - і ти вже ніко­ли доб­ровіль­но не поз­бу­деш­ся тон­ко­го, май­же не­чут­но­го сто­го­ну ме­лодії, не ви­тис­неш йо­го із се­бе, як сер­це фу­рун­ку­ла, не виб­лю­неш і не вит­ра­виш - хіба що вмреш - і лиш тоді ски­неш­ся чарів цієї му­зи­ки, як чарів жи­во­го во­рож­би­та.

    Та навіть пе­ред смер­тю, ка­жуть старі діди, де­кот­рим лю­дям вчу­ваєть­ся ме­лодія «го­ра-ма­ре», бо ка­жуть, са­ме з та­ким роз­пач­ли­вим су­мом, та­ки­ми нек­вап­ни­ми кро­ка­ми - два вліво - два впра­во, щоб не спо­ло­ха­ти і не роз­ча­ви­ти лю­ди­ну рап­товістю, - дає про се­бе зна­ти близь­ка смерть…

    …О, Гос­по­ди ми­ло­сер­д­ний… Ми­хай­ло з Мат­рон­кою так і ру­ха­ли­ся на опустілій весільній підлозі: два кро­ки вліво - два впра­во, вліво - впра­во… а далі лиш гой­да­ли­ся, при­тис­нув­шись чо­ла­ми, і, зда­ва­ло­ся, що ці мо­ло­дя­та-си­ро­ти, хо­чуть на­пе­ред пе­ре­ва­жи­ти чи відсто­ро­ни­ти те, що на них че­кає в май­бут­нь­ому. Аж гості, а особ­ли­во око­виті жінки, поп­рик­ри­ва­ли свої пис­ки до­ло­ня­ми, не­мов та­кож на­ма­га­ли­ся за­та­му­ва­ти по­пе­ред­жу­вальні скри­ки про не­без­пе­ки, які не об­ми­на­ють в житті ніко­го і, оче­вид­но, не на­ва­жать­ся об­ми­ну­ти і цю па­ру… Бо якось так див­но та чуд­но для цього се­ла по­ки­да­ли підло­гу мо­лоді, що з бо­язні хотіло­ся їх пе­рех­рес­ти­ти…

 

***

 

    …АЛЕ В ЦЬОМУ селі дав­но ніхто ніко­му не ди­ву­вав, бо виділи в ньому вся­ке.

    Говорити - го­во­ри­ли про всіх пот­ро­хи, а ди­ву­ва­ти - не ди­ву­ва­ли. По­ду­маєш, ве­ли­ке діло: привів па­ру­бок із сто­рон­сь­ко­го бо­ку ма­ле, вер­т­ке, мов ящірка, але незмінно ти­хе і мов­чаз­не ди­ти­ня, яке не те що кри­во­го - ніяко­го - сло­ва, окрім «Дужі-здо­рові?», «Бо­же по­ма­гай!» і «Днюй­те з Бо­гом» ніко­му не ска­же. Міг би, щоп­рав­да, взя­ти якусь і свою, сільську, з ґоспо­дар­кою і фамілією, але вже як Бог дав: чу­жим си­ро­там та­кож доб­ра до­ля па­сує. Аби язик по се­лу не пус­ка­ла, як во­ро­ти­ло, та не моль­фа­ри­ла6 - а реш­та… най бу­де. Си­ро­та до си­ро­ти - мо­же, ко­лись доб­ри­ми ґазда­ми бу­дуть.

    Що чуд­на якась та див­на - то, мо­же, й доб­ре: чо­ловіка при собі бу­де три­ма­ти та й са­ма сво­го, а не чу­жо­го, три­ма­ти­ся бу­де. Бо во­но ж і та­ке трап­ляєть­ся: не встиг­не дівка з-під вінка виб­ра­ти­ся, а вже на очі стає роз­ко­са, як по чу­жих муж­чин­сь­ких ли­цях зас­т­ря­гає, ніби не має сво­го.

    А ця он­де стоїть по­се­ред дво­ру із скла­де­ни­ми, як до «отче­на­шу», до­ло­ня­ми - та й ди­вить­ся, ди­вить­ся на Ми­хай­ла - страш­но те ба­чи­ти збо­ку: че­кай, що так і при­па­де пе­ред ним, ніби пе­ред об­ра­зом, ще й ру­ку, як па­нот­цеві, поцілує.

    А Ми­хай­ло, не підво­дя­чи го­ло­ви, дро­ва ру­бає, та ко­ли-не-ко­ли якось так ве­се­ло свис­не у два пальці, ніби дідька наз­до­га­няє після досвітко­вих півнів, чи після дов­гої роз­лу­ки яку люб­ку на сіно кли­че.

    Матронка ут­ре білень­ким фар­туш­ком піт з йо­го чо­ла, дасть во­ди на­пи­ти­ся, та й по­те­че тон­ким ста­ном до ро­бо­ти. Чу­до, та й годі! Сла­ба якась, чи що… Між со­бою на «ви» звер­та­ють­ся.