Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 4)

    Марія - не­пок­ри­та го­ло­ва - біга­ла по сусідах з кри­ком і пла­чем: «Лю­де добрі, ря­туй­те! Хрис­тос вос­к­рес! Слав­ко ги­не!»

    Микола - лісник, не вста­ючи з-за ве­ли­код­но­го сто­лу, спокійно ска­зав роз­пат­ланій Марії, що сто­яла бе­зум­на на по­розі:

    - Марійо, вис­цяй­те­ся йо­му в рот, зра­зу по­пус­тить. Або роз­ведіть ко­няків з во­дою та й влий­те у рот конєчя, як не бу­де чим вис­ця­ти­ся… Ота­мо на стежці ко­ло Со­ко­ла кол­госпні коні насліди­ли, а конєки зібра­ти ніхто не зібрав.

    Бідна то­та Марія… Отак, як бу­ла у ве­ли­кодній спідниці, за­го­ли­ла­ся по­се­ред подвір'я і вис­ця­ла­ся у синє по­лум'я із си­но­во­го ро­та. А Слав­ка, по­ва­ле­но­го на зем­лю, не­на­че кну­ра до зарізу, три­мав йо­го та­то із яки­мось приїжд­жим гос­тем.

    Дарусі ста­ло шко­да Слав­ка, що міг від горілки згоріти ні за ца­по­ву ду­шу, і во­на уве­чері віднес­ла ос­таннє чер­во­не яб­луч­ко із своєї пив­ниці і мов­ч­ки по­да­ла Марії. На що Маріїн чо­ловік зітхнув:

    - Люди з пи­сан­ка­ми до на­ро­маль­них лю­дей хо­дять, а со­лод­ка Да­ру­ся ос­таннє яб­лу­ко при­нес­ла чор­но­му п'яниці.

    Марія сиділа на стільці ко­ло ліжка, у Слав­ко­вих го­ло­вах, що хар­котів з-під на­ки­ну­тої на нього ку­фай­ки, і три­ма­ла го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми так са­мо, як три­має її Да­ру­ся, ко­ли на неї на­па­дає біль, і хи­ли­та­ла­ся точ­но так са­мо, як би її го­ло­ву роз­ри­ва­ли іржаві об­ручі.

    І хто з них те­пер дур­ний, чи Марія, чи її син, чи обид­воє зра­зу, Да­ру­ся нап­рав­ду не знає.

    Через те йде собі до ріки, сідає на бе­резі прос­то на зе­ле­ну тра­вич­ку, що вже про­сить­ся до со­неч­ка, і ди­вить­ся на во­ду. її сьогодні го­ло­ва не бо­лить. Сьогодні Ве­лик­день і во­на вбу­ла­ся у ду­же давні, але все іще ве­ли­кодні че­ре­ви­ки. А зав­т­ра Да­ру­ся їх ски­не до дру­го­го Ве­ли­код­ня та й уже хо­ди­ти­ме на бо­су но­гу до­ти, по­ки не за­мер­з­не ріка. А як за­мер­з­не - ви­тяг­не та­тові ва­лян­ки.

    Коли во­на хо­дить бо­са, біль її му­чить мен­ше. Во­на ча­сом навіть ко­пає по­се­ред го­ро­ду яму на гли­би­ну до своїх крижів, спус­каєть­ся в неї, вгор­таєть­ся чор­ним жи­вим пок­ри­ва­лом, що лос­ко­че тіло пе­ре­ру­ба­ни­ми корінця­ми, чер­ва­ми і зотлілим лис­тям, - і так го­ди­на­ми чи то стоїть, чи си­дить у живій землі. Зем­ля ви­тя­гує біль і дає їй со­ки. Во­ни підніма­ють­ся тілом до са­мо­го тім'я, як по стов­бу­ру де­ре­ва, і Да­ру­ся зно­ву чує в собі си­лу, заб­ра­ну з го­ло­ви роз­пе­че­ним залізом бо­лю, ко­ли во­но ви­ла­зить, здаєть­ся, навіть крізь ву­ха і шкіру.

    То во­на собі й ду­має: хіба го­дить­ся з неї сміяти­ся, що ча­сом днює напівза­ко­па­на в зем­лю, як­що в селі та­ким же шти­бом ря­ту­ва­ли ко­лись Та­рас­ка, ко­ли йо­го би­ла елек­т­ри­ка? За­ко­па­ли по са­му шию, і зем­ля ви­тя­га­ла смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Та­рас­ко­во­го та­та, ані з йо­го братів, які кла­ли йо­го у ви­ко­па­ну яму, як у цвин­тар­ну мо­ги­лу.

    І на­що се­ло ро­ка­ми сміється з не­щас­ної Да­русі? Та­рас­ка один раз би­ла елек­т­ри­ка. А її б'є біль у го­ло­ву май­же щод­ни­ни. Що, їй че­ка­ти на чи­юсь сто­рон­сь­ку поміч? Во­ни самі собі по­мог­ти не мо­жуть, хіба їм до неї? Во­ни ма­ли би бу­ти раді за Да­ру­сю, що кло­по­ту їм не при­но­сить. Але вже… хай кру­тять паль­ця­ми ко­ло скронь. Все од­но, то ли­ше дурні кру­тять. Аби лиш про кон­фе­ти не на­га­ду­ва­ли.

 

***

 

    ЛЮДИ не ро­зуміють, що Да­ру­ся ря­тує се­бе, як мо­же. Ко­ли во­дою, ко­ли зем­лею, ко­ли тра­ва­ми. Бо по­над усе їй хо­четь­ся жи­ти на цьому світі, та­ко­му ве­се­ло­му, та­ко­му коль­оро­во­му і за­паш­но­му. Ко­ли во­на здо­ро­ва - на­до­лу­жує той час, як зви­ваєть­ся від бо­лю. Во­на не хо­че зга­ду­ва­ти про нього, бо та­ка вже збо­ле­на, що не знає, як іще хо­дить своїми но­га­ми.

    Але Да­ру­ся ні на що не нарікає. Бе­ре вицвілий клу­бо­чок коль­оро­вих вов­ня­них ни­ток, кілька шматків скла­де­ної учет­ве­ро позлітки, стрічки із весільно­го вінка Маріїної донь­ки Ан­ни, та й іде у свій зо­ло­тий са­до­чок, сад­же­ний іще та­то­ви­ми ру­ка­ми, між груш­ки і яблінки. Яб­луні вже не мо­жуть доб­ре ро­ди­ти. Старі. Але ще десь світить­ся плід між рідень­ким зо­ло­том лис­ту. А гру­ша геть роз­сох­ла­ся. Уже й лис­ту на ній стільки, скільки на лисій Пітри­ковій го­лові во­лос­ся.