Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 31)

    Михайло вже дру­гу до­бу хо­див з по­ло­ни­ни в по­ло­ни­ну, від ха­ти до ха­ти, вип­ро­шу­ючи в лю­дей, яке мож­на їстівне доб­ро, обіця­ючи відро­би­ти на день­ках по­зи­че­не. І дех­то, вис­лу­хав­ши йо­го, до­по­ма­гав, бо знав, що Ми­хай­ло не бре­ше. Дех­то, а особ­ли­во маєтні ґазди, усміха­ли­ся у вус і відмов­ля­ли - і тоді, Ми­хай­ло не міг би ска­за­ти, як та­ке тра­фи­ло­ся, але він пе­речіку­вав у тра­вах чи під ста­ями до­ти, до­ки не мож­на бу­ло вкрас­ти з вид­но­го місця бо­дай ку­ла­чок мас­ла чи ґарчик сме­та­ни, і далі сідав на ко­ня. Як не див­но бу­ло Ми­хай­лові з се­бе, але ці по­оди­нокі і зовсім не відчутні крадіжки не сму­ти­ли йо­го сумління. Хо­ча, як­що по правді, Ми­хай­ло тоді про сумління не ду­мав. Він знав од­не: або подвійна нор­ма мо­ло­коп­ро­дуктів, або Сибір.

    Та навіть вкра­де­не і по­зи­че­не не мог­ло і близь­ко пок­ри­ти то­го, чо­го від нього ви­ма­га­ли ем­гебісти.

    …А за­раз вуй­ко Ва­силь ма­хав роз­чепіре­ною до­ло­нею пе­ред Ми­хай­ло­вим но­сом і пир­с­кав крізь ву­са сли­ною:

    - Та ти сла­бий на го­ло­ву, Ми­хай­ле! Як я тобі віддам люд­сь­ку пра­цю прос­то за так?! Хоч ти мені тро­хи й сво­як, але якась ви та­ка фамілія, чо­ловіче, що ліпше її не ма­ти, ви­бачєй мені на слові. Усе не як у лю­дей… А по­то­му, що я ска­жу ґаздам? Я ро­зумію, що літо дов­ге і ко­ло ро­ботів мож­на ур­ва­ти­ся, але навіть тобі, знаєш скільки, тре­ба бу­де ро­би­ти, що­би відро­би­ти та­ке ґаздівство? Та й як я ска­жу лю­дям, що че­рез твою дур­ну го­ло­ву во­ни поз­бу­ли­ся стілько праці? Ти ду­маєш, усі бу­дуть раді, що їх мозіль пішов не у свою ко­мо­ру, а в совіцьку за­гот­кан­то­ру? Ци ти ду­маєш, що инчі бу­дуть раді, що їх мо­ло­ка заг­риміли до ґаліцей­сь­ких шу­гаїв? Я ма­ло чим по­мо­жу тобі, Ми­хай­ле. У ме­не та­кож діти, та й до своєї смер­ти я хо­чу до­жи­ти. Я у гірші ча­си якось ска­пав цеї на­пас­ти, то й те­пер не хо­чу.

    …Хто зна, чим би скінчи­ла­ся ця од­но­го­ло­са вуй­ко­ва бесіда, ко­ли б із ко­ша­ри не вий­шов… ви­со­кий чо­ловік, у кот­ро­му Ми­хай­ло впізнав сво­го нічно­го

    гостя з сотні Го­лу­ба. Чо­ловік був у вуй­ко­во­му кеп­тарі, з крісом по­че­рез пле­че і в зе­ле­но­му ка­пе­люсі. Отут Ми­хай­лові й пе­ре­хо­пи­ло дух.

    - Ґаздо Ва­си­лю, - звер­нув­ся Ми­хай­ло­вий нічний гість до вуй­ка, - лишіть цю пус­ту бесіду. Ми вер­не­мо ґазді заб­ра­не, а з ва­ми по­ро­зуміємо­ся, як чо­ловік піде в се­ло.

    - Але ж ви вив­ми­раєте з го­ло­ду! - нес­подіва­но для се­бе пе­ре­бив йо­го Ми­хай­ло. - Я на­зад не возь­му…

    - Як узимі не вив­ми­ра­ли, то те­пер точ­но ні, - засміяв­ся чо­ловік з лісу, - по­ди­ви­ся, яке літо за­чи­наєть­ся. А Бог доб­рий. Та й лю­ди по­мо­жуть. Ти не один, що хотів нам по­мог­ти.

    - Ні, - зітхнув Ми­хай­ло. - Я вже кра­ще в Сибір піду…

    - У Сибір маєш ко­ли, - прис­вис­нув лісо­вик. - Бе­ри ота­мо на ко­ня бе­са­ги з си­ра­ми і брин­зою, і шу­руй у се­ло, по­ки не пізно.

    Наладований пов­ни­ми бе­са­га­ми кінь ішов так, ніби ніс мер­ця, але Ми­хай­ло не підга­няв тва­ри­ну. За­раз кінь був до нього добріший, ніж лю­ди, які зро­би­ли йо­го злодієм. «Я пер­ший раз у житті крав, - якось бай­ду­же ду­мав Ми­хай­ло, пе­ре­би­ра­ючи за ко­нем спу­та­ни­ми своїми но­га­ми, не див­ля­чись ані по сто­ро­нах, ані на до­ро­гу. - Я став злодієм - і Бог ме­не не ка­рає. Чо­му?» - пи­тав се­бе Ми­хай­ло, чу­ючи, як три­вож­но б'ється йо­му сер­це в гру­дях.

    Він пер­ший раз за ба­га­то років по­чув, що в нього є сер­це - і крик­нув ко­неві «гай­та»…

    …Матронка висіла в дровітні, за­чеп­ле­на за бан­ти­ну об­мо­та­ною круг шиї ко­сою, з чор­ним, ви­со­лоп­ле­ним з ро­та язи­ком, у білій - ме­ре­жаній до Ве­ли­код­ня - со­рочці на го­ле тіло, май­же тор­ка­ючись паль­ця­ми землі, а під нею бу­ла ве­ли­ка ка­лю­жа.

    Простоволоса, роз­п­ле­те­на Да­ру­ся обо­ма руч­ка­ми три­ма­ла­ся їй за голі і босі но­ги, так що спер­шу ди­ти­ну не мог­ли відтяг­ну­ти два чо­ловіки - Ми­хай­ло і чо­ловік Марії-сусідки - Дмит­ро.

    А по­то­му, ко­ли приїхав Діду­шен­ко, і ще двоє чо­ловіків не мог­ли зня­ти Мат­рон­ку з бан­ти­ни, аж по­ки Діду­шен­ко не ска­зав відріза­ти їй ко­су…

    Відтоді Да­ру­ся втра­ти­ла го­лос. А з ча­сом у Че­ре­мош­но­му її по­ча­ли на­зи­ва­ти со­лод­кою.

    Аж до­те­пер.

    - Видите, кум­ко, як то на світі бу­ває… І скажіть, що це не так. Ко­ли Ми­хай­ло так ду­же лю­бив­ся з покійни­цею Мат­рон­кою, прос­ти їй, Бо­же, та­ке її прегрішеніє, сільські па­руб­ки приз­ва­ли йо­го Дов­бу­шем. Ка­за­ли, дивіться, од­ну люб­ку має, аби не вмер че­рез неї. І так во­но ся злу­чи­ло…

    - Так то так, але прав­ди­вий Дов­буш мав не од­ну люб­ку…

    - Нібито ви у Дов­бу­ше­вих люб­ках бу­ли, шо знаєте, скілько він лю­бок мав…

    - Була - не бу­ла, але ґаліціяни ліпше зна­ють про сво­го Дов­бу­ша, а в ме­не чо­ловік був з Ґаліції, то роз­ка­зу­вав мені вся­ке, покійник.

    - Ніж роз­ка­зу­ва­ти вам уся­ке, ліпше був би вам май діто­чок більше нак­ле­пав, кум­ко, то не ду­ма­ли би'сь­те те­пер, хто вам має очі зак­ри­ти, ко­ли ваш час прий­де…

    - Боже-Боже… яке страш­не якесь прок­лят­тя бу­ло на цій сім'ї і ніхто не знає, яке, сва­хо…

    - То не прок­лят­тя. То час та­кий був. Хіба тут од­но­го Ми­хай­ла пе­реїха­ли, як фірою? Хіба йо­го од­но­го зас­та­ви­ли іти про­ти свої волі і одні, і другі? Але мов­чать лю­ди - до­те­пер бо­ять­ся… де­ко­му й не­вигідно прав­ду зга­ду­ва­ти. А про вмер­лих лег­ше го­во­ри­ти, бо зна­ють, що не­ма ко­му зас­ту­пи­ти­ся за них, та прав­ди­ву прав­ду ска­за­ти. Німа Да­ру­ся не ду­же ве­ли­ку прав­ду ска­же… Був один ро­зум­ний, що прав­ду ка­зав - Іван Цви­чок. Та не­ма Цвич­ка. З 'їли Цвич­ка без олії.

    - Хрестіться, дітво, ра­но і у вечір хрестіть­ся, та просіть Бо­га, аби вас об­ми­ну­ла та­ка тяж­ка судь­ба. Ви те­пер ні в що не віри­те. І нічо не ро­зумієте. А я вам на прик­ладі ска­жу, що ста­рих лю­дей тре­ба хоч ко­ли-не-ко­ли слу­ха­ти. Ви­ди­те, ця ха­та з са­мо­го по­чат­ку бу­ла прок­ля­та, і прок­ля­ти­ми ли­ши­ли­ся ті, хто жив у ній. Дивіться, яку тяж­ку смерть мав Ми­хай­ло­вий та­то. Усе жит­тя спла­ви по воді спус­кав, а спла­ви йо­го жит­тя заб­ра­ли. А ма­ма? І ма­ма прок­ля­та. Хо­ча бре­ха­ли на неї лю­ди. Ми­хай­ло­ва ма­ма - чес­на жінка бу­ла. На­го­во­ри­ли на неї. За­висть усе зро­би­ла. Люд­сь­ка за­висть - гірше, як слабість. Ото люд­сь­ка за­висть усе й зро­би­ла. Ціла фамілія на пси зійшла. Ні доб­ра, ні ди­ти­ни, ні га­раз­ду. Ніц нічо­го… Од­на не­щас­на німа Да­ру ся, що за всіх відбу­ває гріхи на це­му світі, си­ро­та.

    - Видите, Ан­ни­це, мені ще моя ма­ма роз­ка­зу­ва­ли, дай Бо­же здо­ров'я її зга­ду­ва­ти, що Да­ру­си­на ма­ма по­ру­ши­ла зви­чай од­ра­зу по шлюбі. Вінча­на жінка по­вин­на зітну­ти свій во­лос по шлюбі. Жінка, що має чо­ловіка, - то не дівка, що во­на роз­пліта­ла ко­су, а Ми­хай­ло, вповіда­ли старі лю­де, че­сав її, як ди­ти­ну. Маєте вже вам гріх. А гріх - то спор із Бо­гом. Бог му­сив ко­лись розв 'яза­ти цей спор із со­бою. Во­на пе­ред ха­ти сто­яла з роз­п­ле­те­ною ко­сою, як відьма, а він ко­ле дро­ва й усміхаєть­ся.

    - Діправди, прав­ду ка­же­те, кум­ко Маріко. Во­на спо­ри­ла з са­мим Бо­гом. З не­пок­ри­тою го­ло­вою ча­сом по се­лу хо­ди­ла.

    - Але, жінки, до цер­к­ви не­пок­ри­тою не хо­ди­ла.

    - Але ж спо­ри­ла з Бо­гом!

    - Щось тобі, доч­ко та­ке роз­ка­жу, що ніко­му ще не ка­за­ла. Але ско­ро бу­ду вми­ра­ти, то му­шу ви­го­во­ри­ти­ся. Пам 'ятаєш, уже то­му є па­ру років, як бездітна Ка­ли­няч­ка вми­ра­ла? Му­чи­ла­ся пе­ред смер­тю страш­но - спокійни­ти­ся ніяк не год­на бу­ла. То та­кож: все гріхи. Людські маєтки не да­ва­ли їй лег­кої смер­ти. Як за­би­ра­ли пе­ред вой­ною лю­дей із се­ла у світ, то во­на в усіх ко­мо­рах ревізію ро­би­ла - і по­на­би­ра­ла, як бідний на Ве­лик­день ко­ло цер­к­ви. А то ж маєтки проп­ла­кані. Їхні гос­по­дарі ма­ло хто на­зад вер­нув­ся. Усі там у світах смерть свою поз­на­хо­ди­ли, а ко­му й вер­та­ти­ся не мож­на бу­ло, а вже як бу­ло мож­на - то не бу­ло ко­му. Ка­ли­няч­ка своїх дітей не ма­ла, то взя­ла во­на собі го­до­ван­ку. І що ти ду­маєш, доч­ко? Ка­ли­няч­ка го­до­ванці чужі - кра­дені - со­роч­ки у віно да­ла, ду­ма­ла, що лю­ди за­бу­ли, чиї то со­роч­ки. Лю­ди, мо­же, й за­бу­ли. Але Бог усе ви­дить і все пам'ятає. То та го­до­ван­ка-прий­мач­ка ски­да­ла всі свої діти ще до трьох місяців, як ко­би­ла не­угод­но­го йо­му вер­ш­ни­ка. Гріхи за не свою ма­му відбу­ва­ла. І то­же вий­ш­ла по­рож­на, як діря­ве відро, вік свій до­жи­ва­ти.

    А Ка­ли­няч­ка, покійни­ця, тог­ди і ме­не на то дур­не підби­ва­ла. Ка­же, ходім, то­ва­риш­ко, а ми собі за­мо­ло­ду уд­вох то­ва­ри­шу­ва­ли, ходім та за­бе­ре­мо лиш со­роч­ки. Од­на­ко їх ґаздині не вер­нуть­ся. Ніхто й зна­ти не бу­де. Там такі, ка­же, со­роч­ки, а хус­т­ки, Бо­же пра­вед­ний, -трьох люб­чиків ще до зав­т­ра бу­деш ма­ти. Але мені Бог дав ро­зум не піти… Та й люб­чиків мені не тре­ба бу­ло.

    - … О, що ті мас­калі ли­ха ме­жи людь­ми на­ро­би­ли, най Бог бо­ро­нить!

    - Всякої бу­ло, кум­ко… І доб­ро, і ли­хо ро­би­ли. Я то ще пам 'ятаю, яку со­ро­ковім році прий­ш­ли перші мас­калі.

    Кумко, ска­жу вам по сек­ре­ту, бо я вже ста­ра, то мо­жу те­пер усі сек­ре­ти роз­ка­за­ти… То ска­жу вам, кум­ко, що так ті мас­калі фай­но на­ших жінок про­си­ли, що лег­ше бу­ло їм да­ти, як відка­за­ти. І що ви ду­маєте - ми да­ва­ли пот­ро­хи, бо свій так фай­но не зап­ро­сить.

    - Що прав­да - то прав­да. І ме­не не один про­сив, але та­ки уп­ро­сив лиш один. А другі мас­калі, ті, що прий­ш­ли уже по войні, вже май про­си­ли мен­ше. Во­ни більше пу­жа­ли на­ших жінок сибіря­ми… І що ма­ли ро­би­ти бідні жінки? Ади, цей Пет­рюк, що ко­ло кузні жиє, ви ду­маєте Пет­рюків син? Ска­пенісь­кий Діду­шен­ко, за­па­ла­ся би йо­му мо­ги­ла, який був по­га­ний та скілько лю­дей ви­бив. А ду­маєте, чо­го у це­го Пет­рю­ка мо­лод­шо­го ди­ти­на калічка? За та­тові гріхи, Діду­шен­кові. Ци з од­но­го він тут каліку зро­бив?

    - Бабко, а що, ця на­ша со­лод­ка Да­ру­ся від ро­ду та­ка німа та дур­на?

    - Не від ро­ду - від судь­би. Але во­на не дур­на, внуч­ку, то лю­ди ду­ма­ють, що во­на дур­на, бо не та­ка, як усі. А я так не ду­маю… Та й не вин­на во­на ні в чо­му. Але та­ка судь­ба в неї. Тобі то ще зна­ти ра­но. Ви­рос­теш - я тобі все уповім. Як до­жию…

    - Видите, Марійо, ви тут усе знаєте, бо в сусідстві які ро­ки жиєте… Як­би той Іван Цви­чок не уб­рав­ся був у воєнну фор­му та у то галіфе, усе бу­ло би доб­ре.

    - Може, й так, а мо­же, й ні. Він не знав. Та й ніхто не міг зна­ти.

    - Але хтось міг ска­за­ти. Ви мог­ли ска­за­ти, Марійо…

    - Усього ска­за­ти не го­ден, навіть ко­ли б хотів. Та й ніхто не хо­че міша­ти­ся в дру­ге жит­тя. Але з дру­го­го бо­ку, дивіться, ви­хо­дять хлопці з армії, ідуть по се­лу у воєнній формі - і нічо­го Да­русі ніко­ли не бу­ло.

    - Так то по се­лу во­ни хо­ди­ли, а Цви­чок став пе­ред її очі. А він уже був їй, як рідний, то й збо­яла­ся, пев­но, йо­го ви­ду. Що ви ду­маєте собі, пев­но, що во­на зга­да­ла давнє, ко­ли та­ке з нею прик­лю­чи­ло­ся. А шко­да… Я вже ду­ма­ла, що хоч тро­хи по­лег­ша бідній дівчині хоч на старість бу­де від Іва­на. А так, си­ро­та, хто її дог­ля­не, як ми, Марійо вив­ми­раємо? Вже бли­жить­ся нам до Йор­чи­хи до­ро­га.

    - Ох, кум­ко-люб­ко, Ва­сют­ко злот­на… Жит­тя - то тро­яка ру­жа, ка­за­ла ко­лись моя свек­ру­ха, дай їй цар­с­т­во не­бес­не. А я мо­ло­да - дур­на бу­ла. Ду­маю, та­ке ка­же, у очах їй троїть­ся, чи що… А во­на ка­же: невісточ­ко, ти ду­маєш, що ру­жа ру­же­вий колір має. А во­но ні. На то во­на тро­яка ся на­зи­ває. Так і жит­тя. То чор­не тобі по­ка­жеть­ся, то жов­те, а там, ди­ви­ся, за­го­рить­ся чер­во­ним. Ніко­ли не знаєш, яку бар­ву зав­т­ра уз­д­риш. Че­каєш од­ної, а во­но тобі по­ка­зує дру­гу. Ох, дов­го ду­мав Бог, аби лю­дям усякі ка­ри поп­ри­ду­му­ва­ти. Дов­го і доб­ре ду­мав, ку­мо. А ми і не знаємо, за що…

 

    7 лю­то­го - 7 бе­рез­ня 2002, Київ - Ко­нопківка на Тер­нопіль­щині

    3-10 січня 2003, Київ

    13 жов­т­ня 2002 - 4 трав­ня 2003, Київ - Гу­та на Іва­но-Франківщині

 

 

Примітки

 

    1 Ге­оргіни (розм.) - жор­жи­ни. На Бу­ко­вині ге­оргіна - це не ру­сизм. Є навіть та­ке жіно­че ім'я.

    2 Дрим­ба - гу­цуль­сь­кий губ­ний му­зич­ний інстру­мент.

    3 Дям­ба (зне­важ.) - рот.

    4 Чір (діал.) - со­ба­ча їжа, ка­ша.

    5 Ка­валь­чик (діал.) - ма­лень­кий шма­то­чок.

    6 Моль­фа­ри­ти (діал.) - чак­лу­ва­ти.

    7 Фал­ди (діал.) - склад­ки.

    8 Ве­ремінність (діал.) - вагітність.

    9 Дріб (діал.) - вівці.

    10 Чипіти (діал.) - бу­ти на­хи­ле­ним.

    11Слоняти (діал.) - при­сип­ля­ти.

    12 Pri­mar (рум.) - сільський го­ло­ва, двірник.

    13 Ва­ди­ти­ся (діал.) - сва­ри­ти­ся, спе­ре­ча­ти­ся.

    14 Ro­ma­nia ma­re (рум.) - ве­ли­ка Ру­мунія.

    15 Gra­ni­cer (рум.) - при­кор­дон­ник.

    16 Шпа­ро­ви­тий (діал.) - ви­нахідли­вий, ме­ти­ку­ва­тий.

    17 Міщу­лик (діал.) - міше­чок.

    18 Сар­дак (діал.) - верхній вов­ня­ний гу­цуль­сь­кий одяг.

    19 Ку­че­ря­вий (пе­ре­нос, знач.) - напідпит­ку.

    20 Ko­bi­ta (польс.) - жінка, люб­ка.

    21 Ґаліція (розм.) - Га­ли­чи­на.

    22 Ка­ламітний (діал.) - за­водій.

    23 Крішеч­ка (діал.) - дрібка.

    24 По­ло­вик (діал.) - яс­т­руб.

    25 Мер­ша (діал.) - мер­т­ве­чи­на.

    26 Со­роківни­ки (прос­тон.) - по­бит­тя со­ро­ка бу­ко­ви­ми па­ли­ця­ми.

    27 Vor­bi­ti ro­ma­nes­te! (рум.) - Го­воріть ру­мун­сь­кою!

    28 Dom­nul (рум.) - пан.

    29 Наф­та (розм.) - гас.

    30 Трад­жу­ва­ти (діал.) - нес­ти, пе­реміща­ти.

    31 Флинь­ка­ти (діал.) - пла­ка­ти, схли­пу­ва­ти.

    32 Ви­роб'єки (діал.) - взут­тя, свят­кові пос­то­ли з те­ля­чої шкіри

    33 Мняц­ка­ний (діал.) - зімну­тий, неп­ра­со­ва­ний.

    34 Ка­ла­мо­ти­ти (діал.) - кру­ти­ти, ко­ло­ти­ти.

    35 Гла­гоїти (діал.) - зас­по­ко­юва­ти.

    36 П'їла­ни­ти­ся (діал.) - лізти, дер­ти­ся.

    37 Ґата (рум.) - по всьому.

    38 Фер­тик (діал.) - по всьому.

    39 Спру­ти­ти (діал.) - нап­ну­ти.

    40 Лю­ба (діал.) - ко­хан­ня.

    41 Ка­ня, по­ловгік (діал.) - яс­т­руб.

    42 Пер­вий (діал.) - дво­юрідний.

    43 (рум., зверт.) - пані.

    44 Руп­цак (діал.) - рюк­зак.

    45 Вер­с­так (діал.) - ро­вес­ник.

    46 Колітка (діал.) - за­мок.

    47 Воз­ни­ця (діал.) - де­рев'яна спо­ру­да для коптіння м'яса ди­мом.

 

Сторінка 31 з 31 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 > У кінець >>

Пошук на сайті: