- Як то до чо­го лю­ди?! Для кон­т­ро­лю.

    - Е-е-е, кум­ко-душ­ко… Та то би нічо­го, як­би вро­див­ся хло­пець. А то дівка… та ще вдень, по­по­луд­ню… Ніхто тої ди­ти­ни не видів, чи не каліка… де то та­ке чу­ти, що­би чо­ловік пуп ди­тині ру­бав, ко­ли у нас тут пів се­ла пуп уру­ба­ти мо­жуть? Ні Фу­ляч­ку не кли­кав… ні сусіду Маріку, а Марія са­ма не­дав­но пер­ший раз зля­га­ла, то все те діло доб­ре знає… Жінка-пер­шун­ка - це вам не те­ли­ця, що пер­ший раз те­лить­ся… і то ко­ло те­лиці двом ґаздам тре­ба пан­т­ру­ва­ти, а тут жмень­ка жінки…

    - Аби на доб­ре, кум­ко, все то… аби на доб­ре… а то ж ди­ти­на мо­же бу­ти німа.

    - Язик би ваш чи­ря­ка­ми об­ки­ну­ло, Штеф­ко, яке пус­те про­ро­куєте! Чо­го б то ди­ти­на ма­ла бу­ти німа, ко­ли та­то з ма­мою го­во­рящі?!

    - А то­го, що не мож­на шлюбній жінці при­хо­ву­ва­ти свою тяж. Ве­ремінність8 для ґаздині, що має вінча­но­го ґазду, - це не встид. А Мат­рон­ка хо­ва­ла свою ве­ремінність аж до са­мих злогів.

    - Дурне го­во­ри­те, Па­рас­ко. Дур­не! Во­на що, ма­ла по­се­ред се­ла за­го­ли­ти че­ре­во, щоб ус­ра­ний-ур­ва­ний знав, що во­ни ди­ти­ну собі на­решті зро­би­ли?!

    - Дурне - не дур­не, але так ме­не ма­ма-покійни­ця вчи­ли, дай, Бо­же, їй цар­с­т­во не­бес­не.

 

***

 

    …ЧИ ХТО Й СПРАВДІ нав­ро­чив, чи по­заз­д­рив, чи прос­то прий­шов час гри­зо­ти і до цієї ха­ти, хтоз­на. Але радість для Ми­хай­ла з Мат­рон­кою ур­ва­ла­ся, як ур­ва­ла­ся ко­лись стру­на на Фіци­ковій скрипці са­ме по­се­ред весільної «гу­цул­ки», - ніби­то й не но­чу­ва­ла тут радість ніко­ли.

    …А бу­ло так.

    Прошуміла вітра­ми і цвітом дов­га вес­на. Гор­ба­ми й до­ла­ми взя­ло­ся рап­то­ве літо із час­ти­ми, ко­рот­ки­ми зли­ва­ми, нес­ка­зан­ною розкішшю трав і ягід, а най­пер­ше - три­ва­лим очіку­ван­ням уро­жаїв і прип­лодів.

    Вернулася до звич­них своїх ро­ботів і Мат­рон­ка - невпізнан­но роз­квітла після по­логів, з нез­вич­но пов­ною па­зу­хою і де­що прит­лум­ле­ним, чи, мо­же, зас­по­коєним, блис­ком очей. Так са­мо - як до ди­ти­ни - вик­ла­де круг го­ло­ви гру­бим кілеч­ком ко­су, прис­пить ди­ти­нят­ко циць­кою, ви­не­се яво­ро­ву ко­лис­ку на ґанок, візьметь­ся за сап­ку, та­ку ж ма­лень­ку, як са­ма, - і в го­род. Са­пає - див­но усміхаєть­ся в се­бе, на мить зап­лю­щив­ши очі, ніби хо­ває що кош­тов­не в ли­ше їй відомі схро­ни; потім на­раз озир­неть­ся, чи ніхто не ба­чив таємної усмішки, - і зно­ву за сап­ку.

    А під вечір візьме ди­ти­ну на ру­ки, ко­ли­ше, сти­ха приспіву­ючи, - і ближ­че до бра­ми пе­ре­бе­реть­ся: Ми­хай­ла з день­ки ви­зи­рає. Він до ро­бо­ти дур­ний: до­те­пер по лю­дях хо­дить. Дро­ва ко­ло­ти, фун­да­мент клас­ти, сто­ляр­ку май­с­т­ру­ва­ти. В селі най­ма­ють Ми­хай­ла згус­та: і в ко­мо­ру без бо­язні йо­го пус­ти­ти мож­на, і збре­ха­ти не збре­ше, і язи­ком не піде заміта­ти, навіть ко­ли б йо­го про­си­ли, і не вшах­рує, та й пла­ту помірну бе­ре. А що вже сто­ляр­ку ро­бив - ніхто не міг з ним зма­га­ти­ся, відко­ли умер Пет­ро Ціпцяр - сто­ляр і тес­ля на де­ся­те­ро сіл зра­зу.

    Закладав Ми­хай­ло то­го літа во­рин­ня в по­ло­нині че­ре­мош­нян­сь­ко­го двірни­ка Іллі Джу­ря­ка - Їлаш­ка по-сіль­сь­ко­му, то схо­див до­до­му з гір ли­ше на неділю. А жінка в селі три­ма­ла гос­по­дар­ку. Гос­по­дар­ки бу­ло не стільки, щоб ду­же, але вже тро­хи бу­ло: ко­ро­ва, сви­ня, ку­ри, троє то­ва­ру дро­бу9. Прав­да, ґрунтів не ма­ли, окрім то­го, що ко­ло ха­ти та в са­ду, але Ми­хай­ло об­тис­кав­ся ро­бо­та­ми, як об­ру­ча­ми боч­ка, ма­ючи намір ку­пи­ти у мли­на­ря За­рем­би па­ру фальчів лісу у Дідьковій Ямі. Він уже навіть при­ди­вив­ся на ту кош­тов­ну зе­ле­ну лат­ку, яка іноді сни­ла­ся йо­му.

    А по­ки що ви­же­не вдосвіта Мат­рон­ка весь ре­миґаючий то­вар пас­ти­ся в лу­ги над Че­ре­мо­шем - та й до ве­чо­ра має спокій го­лові. Під вечір за­не­се ко­лис­ку в ха­ту, са­ма ско­рень­ко побіжить до ріки, при­же­не ху­до­бу, здоїть приспіву­ючи, візьме двері на за­мок, по­га­сить ка­га­нець у хаті - стільки її й ба­чи­ли.

    Але яко­гось то хмар­но­го чер­в­не­во­го ве­чо­ра, ба, навіть вже й доб­рої ночі, Та­насій Мак­сим'юк, що лю­бив зрідка поміж чу­жи­ми дво­ра­ми на­ма­цу­ва­ти до­ро­гу до чу­жих мо­ло­диць, до­ди­вив­ся, що ка­га­нець у Ми­хай­ловій хаті якось так див­но бли­має, ніби вже й си­ли не має, а ди­тя­чий плач не плач, схлип не схлип - а жалісли­ве скигління про­ри­ваєть­ся надвір навіть че­рез сінешні двері. Та­насій дов­го не ду­мав - лиш різко взяв­ся за двер­ну руч­ку і крик­нув че­рез поріг хо­ромів:

    - Дома ґазди?