З ха­ти ніхто йо­му не відповів, ли­ше під вікном над­сад­но схли­пу­ва­ла і скрипіла в такт роз­гой­да­на пла­чем ко­лис­ка.

    - Матронко! - заг­ля­дав у ве­ли­ку - про­люд­ну - кімна­ту і в ко­мо­ру Та­насій, далі ко­чер­гою об­ша­рив хо­ро­ми і ґанок, знов за­зи­рав за сінешні боч­ки і під хатні ла­ви: - Агій на те­бе, мо­ло­ди­це, де ти, в холєри діла­ся, що ди­ти­на з пла­чу вмліває?!

    Обійшов Та­насій обійс­тя, підсвічу­ва­не побілілим міся­цем: відкри­та навстіж стай­ня зя­яла тем­ря­вою, нез­вич­ним хо­ло­дом і пус­т­кою, ли­ше свині ко­то­мо­ши­ли­ся в за­го­рожі, кла­па­ючи ву­ха­ми і півка­ючи го­лод­ни­ми ри­ла­ми.

    Розбуджені зі сну сусіди зни­зу­ва­ли пле­чи­ма: увесь день Мат­рон­ка чипіла10 в го­роді, он­де са­пу при­хо­ди­ла до Марії гос­т­ри­ти, ка­за­ла, що то­вар із лугів іде гна­ти, бо че­рез те са­пан­ня тро­хи припізни­ла­ся, а ось­де дощ на­ма­гаєть­ся, бідна моя го­ло­во, а я ще, ви­ди­те, Марійо, тут, а ви вже й ди­ти­ну всло­ни­ли11, і ко­ро­ву здоїли, та й пішла з тим до се­бе, а відтоді Марія її не виділа, бо й са­ма за­тяг­ла­ся до ха­ти зза­годі…

    Пішли сусіди з Та­насієм шу­ка­ти Мат­рон­ку лу­га­ми. Блунь­ка­ли до по­се­ред ночі. Знай­ш­ли над дам­бою збиті до ку­пи вівці, а жінки з ко­ро­вою не знай­ш­ли.

    Що бу­ло діяти? Зам­к­ну­ли ха­ту, ди­ти­ну заб­ра­ла Марія і вкла­ла в ко­лис­ку ко­ло сво­го хлоп­ця. Та й далі пос­ну­ло се­ло, як до цього.

    На ра­нок пе­ре­ка­за­ли в по­ло­ни­ну Ми­хай­лові.

    Так по­ча­ла­ся біда.

    …Михайло збіг зго­ри ще до по­луд­ня. Навіщось узяв у Марії спух­лу від пла­чу ди­ти­ну - і пішов до pri­ma­ra12. Їлаш­ко був доб­рим двірни­ком у Че­ре­мошнім - Ми­хай­ла з по­ло­ни­ни не че­кав, ли­ше зран­ку пос­лав двох ґаздів до ріки на по­шу­ки. А як тільки Ми­хай­ло став на поріг, двірник по­ра­див з бесіда­ми не за­тя­га­ти­ся і не ба­ри­ти­ся з роз­пи­ту­ван­ня­ми по лю­дях, а лиш іти на пост у жан­дар­мерію за­яви­ти про про­па­жу жінки. Їлаш­ко ту­ди вже за­явив, але тре­ба, що­би це зро­бив і Ми­хай­ло. Надії ве­ли­кої не­ма, та там зна­ють кра­ще, що діється в селі і навіть по­за йо­го ме­жа­ми… час та­кий, що тре­ба ки­да­ти­ся, ку­да мож­на, по­ки є ку­да і до ко­го…

    Лейтенант Лу­пул, на­чаль­ник од­но­час­но Че­ре­мош­нян­сь­кої жан­дар­мерії і при­кор­дон­но­го пос­та, по-ру­мун­сь­ки пос­те­рун­ку, мов­ч­ки вис­лу­хав Ми­хай­ло­ве повідом­лен­ня, дов­го кру­тив рідень­кий вус під но­сом, далі важ­ко зітхнув і ска­зав, ози­ра­ючись на відчи­не­не навстіж вікно, крізь яке сну­ва­ли му­хи, ніби пе­ревіряв, чи не­ма ко­го під стіною:

    - Мігаю, за­раз у нас ду­же три­вож­но… ско­ро ба­га­то чо­го мо­же зміни­ти­ся… але жінку твою шу­ка­ти бу­де­мо. При­мар пос­лав своїх лю­дей, ми да­мо своїх. Бу­де­мо по­ма­га­ти.

    Непевні сло­ва Лу­пу­ла про йо­го три­во­гу Ми­хай­ло про­пус­тив повз ву­ха - він на­че здурів від невідо­мості. Про­те нес­подіва­но за­пи­тав лей­те­нан­та:

    - А мо­же, Мат­рон­ку вкра­ли на той бік по­ля­ки?! Во­на ж поп­ри ріку ко­ро­ву па­се. А те­пер хо­чуть ви­ку­пу?

    Начальник жан­дар­мерії зітхнув уд­ру­ге:

    - Мігаю, на тім боці вже ско­ро рік, як не по­ля­ки. Там те­пер ору­ду­ють совіти.

    - У ме­не до то­го інте­ре­су не­ма… - мля­во пе­ре­бив.

    - Маю свою гри­жу…

    Лейтенант зітхнув ут­ретє:

    - Зате в них є інте­рес ба­га­то до чо­го… Але, ду­маю, ко­го-ко­го, а Мат­рон­ку во­ни не вик­ра­да­ли… не бу­ло на­що… Іди, ґаздо, до­до­му, а я дам тобі підмо­гу на по­шу­ки. Бог доб­рий - пе­ре­жи­ве­мо і це… - закінчив Лу­пул і чо­мусь поп­лес­кав Ми­хай­ла по пле­чу.

 

***

 

    ДРУГУ ДО­БУ ЧИ не тре­ти­на че­ре­мош­нян­сь­кої муж­сь­кої че­ляді шу­ка­ла Мат­рон­ку - а жінка щез­ла, як річко­ва няв­ка. Ніби за­па­ла­ся жи­ва лю­ди­на в зем­лю без­слідно - аж страш­но бу­ло ду­ма­ти, що та­ке мог­ло тра­фи­ти­ся в люд­но­му місці, і ніхто то­го й не помітив. Іншим ра­зом кур­ка роз­г­ре­бе гряд­ку в сусідськім го­роді - а на дру­го­му краю се­ла ґаздині вже ва­дять­ся13 про цю дур­нич­ку. А тут та­ке… Так, ніби­то лю­ди в той день од­но­час­но пов­ля­га­ли­ся спа­ти зза­по­луд­не, і ніби­то за цілий вечір ніхто ні до ко­го не йшов лу­га­ми чи то по­тай­ки, чи на по­вен зріст; і ніхто в той вечір не зби­рав бе­ре­га­ми овечі бу­буш­ки; ні тра­ву не ко­сив, ні дров до­до­му з лу­гу не тя­гав. Ну, ніби­то осліпло враз усе се­ло, чи шнур­ком по­су­ну­ло іще до за­хо­ду сон­ця в пос­телі - і зас­ну­ло, як вмер­ло, і не об­хо­ди­ло йо­го ніщо на світі, окрім твер­до­го сну.