Хоча, як­що бу­ти вже геть зовсім точ­ним, то на цім, ру­мунськім, боці охо­чим прис­ту­пи­ти до ріки са­ме в цьому місці, звідки Ми­хай­ло ди­вить­ся вов­ком, не так прос­то: за лу­гом, де па­сеть­ся люд­сь­ка ху­до­ба, уз­довж кру­то­го об­ри­вис­то­го бе­ре­га ви­сочіє дов­же­лез­на дам­ба - укріплен­ня, вик­ла­де­на з доб­ро­го річко­во­го ка­ме­ню іще за ав­с­трійсь­ких по цей бік часів, відго­род­жу­ючи лу­ги від во­ди. Точніше, навіть не так: дам­ба не стільки відго­род­жує, скільки підпи­рає об­ри­вис­тий бе­рег-ска­лу, який різко фіксує сільські межі за де­ся­ток метрів від кор­до­ну.

    Розказують старі лю­ди, що укріплен­ня зво­ди­ли цілий рік, а потім ще дов­го на­си­па­ли і вирівню­ва­ли місце між ска­лою і дам­бою, де нині гнуть­ся під вітром кущі і па­сеть­ся гро­мад­сь­ка ху­до­ба. Дам­ба під ска­лою до­те­пер подвійно убез­пе­чує більшу час­ти­ну Че­ре­мош­но­го від по­ве­ней, тоді як на дру­го­му боці прИй­ш­ла рап­то­во во­да нерідко за­ли­ває го­ро­ди і навіть ха­ти. Але про­ти­леж­ний бе­рег по­логіший, більш рівнин­ний, і то­му відби­ва­ти во­ду від нього дам­бою важ­че. А мо­же, прос­то ніко­му зор­ганізу­ва­ти доб­ру спра­ву.

    Австрійська дам­ба на ру­мун­сь­ко­му боці бу­ла не тільки ста­рою, доб­рот­но ук­ла­де­ною і скріпле­ною, але ще й ма­ла чо­мусь нез­вич­ну - ду­го­подібну - фор­му. З то­го бо­ку ріки во­на на­га­ду­ва­ла де­що де­фор­мо­ва­ну, ніби­то тро­хи розігну­ту з обох кінців підко­ву. Ка­жуть, що той ґазда, хто ор­ганізо­ву­вав її будівниц­т­во, ко­лись тут був не тільки ве­ли­ким діди­чем - на всі двад­цять пальців май­с­т­ром, але тро­хи й хи­мер­ним чо­ловіком: лю­бив усе ро­би­ти так, як не в ту­тешніх лю­дей і не скрізь. А ще ка­жуть, привіз зі світу мо­ло­ду, але сла­бу на ле­гені жінку-німке­ню, і жінці тре­ба бу­ло дня­ми хо­ди­ти над во­дою, щоб чим більше ди­ха­ти річко­вою вільгістю, їха­ти на ліку­ван­ня на теплі во­ди без чо­ловіка жінка відмо­ви­ла­ся на­мер­т­во. І щоб їй бу­ло ве­селіше хо­ди­ти над Че­ре­мо­шем, при­ду­мав той май­с­тер ма­лень­ку хитрість - ско­ман­ду­вав клас­ти ду­го­подібну дам­бу, щоб йо­го добрій пані зда­ва­ло­ся, ніби­то во­на спо­чат­ку піднімаєть­ся до­го­ри, як в Аль­пах, а потім спус­каєть­ся вдо­ли­ну, до­го­ри - вдо­ли­ну; так і день, ди­ви­ся, ми­нає швид­ше, і здаєть­ся, що ти ман­д­руєш інши­ми -да­ле­ки­ми - кра­ями.

    Отож, з то­го ча­су ши­ро­ким гре­бе­нем дам­би мож­на бу­ло не тільки йти, але навіть бігти.

    Але, як­що ста­ти на оць­ому - най­ви­що­му - місці і зне­наць­ка по­ди­ви­ти­ся вниз на ріку, то мо­же зак­ру­ти­ти­ся в го­лові, в ко­го го­ло­ва не ду­же здо­ро­ва. А як­що ди­ви­ти­ся прос­то так - зад­ля ціка­вості, то вни­зу, попід са­му во­ду мож­на по­ба­чи­ти такі ж при­бе­режні кущі і каміння, як тут, звер­ху. Діти, бу­ва­ло, бав­лять­ся і збіжать по дамбі вниз, як дрібні со­неч­ка після до­щу по ве­се­лиці, - а потім плюс­ка­ють­ся ціли­ми дня­ми у воді. Але бать­ки воліють да­ти дітям по парі бу­ко­вих па­лиць на сра­ку, ніж пус­ка­ти їх ку­па­ти­ся під дам­бою: ка­жуть, місце прок­ля­те - то й не­без­печ­не.

    Сидить Ми­хай­ло на гре­бе­неві дам­би, спус­тив­ши вниз на­ход­жені но­ги, і ди­вить­ся на той бік. Прок­ля­те - не прок­ля­те, а що місце мо­то­рош­не, - то прав­да. Не раз і діти па­да­ли сторч го­ло­вою, за­ди­вив­шись на шум­ли­ву во­ду, і ху­до­ба ішла на той світ із дам­би, і не од­но­го кон­т­ра­бан­дис­та, або, як ка­жуть по-ту­теш­нь­ому - шварцівни­ка, з то­го бо­ку прис­т­ре­ли­ли отам, уни­зу, при­кор­дон­ни­ки-gra­ni­ce­ri, і по­то­пель­ни­ка не од­но­го там ви­ло­ви­ли. Так що сільські лю­ди на­ма­га­ли­ся пан­т­ру­ва­ти ху­до­бу в лузі, об­к­лав­ши во­рин­ням місце від дам­би, а до ку­пан­ня йшли май­же в кінець се­ла, на більш рівнин­ну, спокійнішу во­ду вниз по течії, ближ­че до За­рем­би­но­го мли­на.

    Коли по той бік ріки па­ну­ва­ли по­ля­ки, бу­ва­ли ча­си, що на шварцівників-ґешеф­тарів во­ни ди­ви­ли­ся де­що крізь пальці. Іноді ті мог­ли собі навіть по­се­ред дня діста­ти­ся з кра­мом на ру­мун­сь­кий бік. Чи то пе­ревізни­ки бу­ли у змові зі стра­жа­ми кор­до­ну, чи зад­ля за­робітку по­де­ко­ли не­вип­рав­да­но ри­зи­ку­ва­ли, чи там­тешні за­ко­ни бу­ли тро­хи такі, як диш­ло… а мо­же, те, що Че­ре­мош­не ту­ли­ло­ся у дідька за па­зу­хою, то й диш­ло ту­ди роз­вер­та­ло­ся по­воліше, ніж де-інде, але зрідка із шпа­ро­ви­ти­ми16 ґешеф­та­ря­ми трап­ля­ло­ся са­ме так. Мо­же, іще й че­рез те, що з Польщі тоді бу­ло що пе­ре­ки­да­ти на ру­мун­сь­кий бік більше, ніж з ру­мун­сь­ко­го - на поль­сь­кий.