- Біду не тре­ба кли­ка­ти. Біда дав­но нав­к­руг нас. Лиш во­на та­ка, як смерть - не­ви­ди­ма… - якось див­но го­во­ри­ла Мат­рон­ка і відвер­та­ла­ся до стіни.

 

***

 

    …У ТАКІЙ ГРИ­ЗОТІ ми­нув май­же рік. Слабість по­ма­ло відпус­ка­ла. Але тої ве­се­лості й жва­вості, що бу­ла ко­лись у Мат­рон­чи­них очах і ру­хах, ніхто більше не ба­чив.

    Не ба­чив її і Ми­хай­ло…

    А в Че­ре­мошнім ко­ло­ти­ло­ся, як під ци­ган­сь­кою спідни­цею.

    Нова вла­да за­би­ла Ка­пе­ту­те­ро­ву кор­ч­му дош­ка­ми нав­х­рест, і з чо­го те­пер жи­ли Ка­пе­ту­те­ри, ніхто не знав, але жи­ли во­ни та­ки гірше, ніж до цього. А замість кор­ч­ми у двох кімна­тах ко­лиш­ньої Фло­рес­ку­ло­вої са­ди­би совіти відкри­ли ко­опе­ра­тив, а реш­ту маєтку роз­да­ли: кімна­ту - фель­д­ше­ру, кімна­ту - май­с­терні по ре­мон­ту різно­го до­маш­нь­ого на­чин­ня, од­ну - шев­цеві, дві - мо­ло­чарні. В ко­лиш­нь­ому без­до­ган­но­му маєтку ста­ло так люд­но, що те­пер там був пов­ний гар­ми­дер.

    Може, з то­го го­ря са­ме на хрис­ти­ян­сь­кий Ве­лик­день вчи­ни­ла Са­ра Ка­пе­ту­те­рові іще од­но­го хлоп­ця, і те­пер Ка­пе­ту­те­ри мог­ли хва­ли­ти­ся зра­зу чо­тир­ма си­на­ми. Але на Ве­лик­день ро­ди­ти дітей не ду­же доб­ре навіть хрис­ти­яни­нові, не те, що жи­дові. Хо­ча, як ска­за­ти… рож­ден­ний у світле Хрис­то­ве вос­к­ресіння зос­та­вав­ся щас­ли­вим на все жит­тя… ціною смер­ти ко­гось із ро­ди­ни. Ка­пе­ту­те­ри бу­ли бо­гоміль­ни­ми іуде­ями, але в хрис­ти­янські прик­ме­ти та­кож віри­ли, і те­пер Са­ра, тур­люнь­ка­ючи під грудь­ми най­мен­шо­го Са­муїла, жу­ри­ла­ся по­тай­ки від чо­ловіка, хто в ро­дині має вмер­ти до­час­но.

    У Гер­ш­ковім млині те­пер по­ряд­ку­вав чи не найбіль­ший і най­га­лас­ливіший сільський ле­дар - Лесьо Онуфрійчук, у кот­ро­го відко­ли світ та сон­це, пар­кан ко­ло ха­ти був підпер­тий лат­ка­ми. Але вже так, як умів ду­ри­ти лю­дям го­ло­ви пус­тим і без­кос­тим своїм язи­ком Лесьо, то тре­ба бу­ло ще та­ко­го по­шу­ка­ти… Ко­ло мли­на, щоп­рав­да, мо­ло­ти язи­ком не тре­ба, але владі вид­но видніше.

    А Гер­ш­ко те­пер зрідка був на підмозі в но­во­го мель­ни­ка, який за кож­ним ра­зом пи­тав, з кот­ро­го бо­ку прис­ту­пи­ти до ко­ле­са. Ста­рий влас­ник усе частіше сідав на камінь пе­ред мли­ном і брав до губів дрим­бу, чим ди­ву­вав тих, хто при­хо­див у млин по своїй требі. «Ніж го­во­ри­ти, що ду­маєш, кра­ще у дрим­бу гра­ти…», - вип­рав­до­ву­вав­ся не раз Гер­ш­ко, але це зву­ча­ло над­то сум­но для зав­ж­ди ве­се­лої вдачі ста­ро­го жи­да, в яко­го, до то­го ж, заб­ра­ли й олійни­цю - і те­пер вхід до неї та­кож за­ко­ло­че­ний нав­х­рест дош­ка­ми, як Ка­пе­ту­те­ро­ва кор­ч­ма. А лю­ди би­ли олію хто як і хто де.

    В ко­лишній ру­мунській школі зро­би­ли сільську чи­таль­ню, але ту­ди те­пер ніхто не хо­див чи­та­ти, бо хто хотів - по­тай­ки далі хо­див у ко­лиш­ню «Просвіту», так са­мо за­бо­ро­не­ну ко­лись ру­му­на­ми, як те­пер совіта­ми; а в чи­таль­ню зга­ня­ли лю­дей хіба що си­лою, щоб пос­лу­ха­ти з уст що­ра­зу но­во­го лек­то­ра, що ро­бить­ся у світі, та ще ко­ли-не-ко­ли кру­ти­ли кіно; а ту­ди вже кли­ка­ти двічі не бу­ло пот­ре­би - лю­ди самі йшли, аж бігли, по­ди­ви­ти­ся на та­ких са­мих, як во­ни, що го­во­ри­ли з біло­го по­лот­на і ру­ха­ли­ся по ньому, як живі. Де­котрі жінки на­разі зомліва­ли, чо­ловіки кру­ти­ли ву­са, але все більше мов­ча­ли. У світі нічо­го доб­ро­го не ро­би­ло­ся. Під бо­ком - у Польщі - па­ла­ла війна. І до­по­топні діди по­шеп­ки пе­ре­да­ва­ли, що сни їм віщу­ють ско­ре за­ре­во десь тут близь­ко, мо­же, навіть і в їхньому селі.

    А шко­лу пе­ре­нес­ли в прос­то­рий бу­ди­нок че­ре­мош­нян­сь­ко­го свя­ще­ни­ка, потіснив­ши йо­го ве­ли­ку сім'ю в ко­лиш­ню крам­ни­цю Юзя Ро­зен­фель­да, що втік ра­зом з ру­му­на­ми, не заб­рав­ши з со­бою і синь­ого за нігтем. Крам із Ро­зен­фель­до­вої крам­ниці вночі без свідків заб­ра­ли, а маєтки ба­тюш­ки пе­ре­вез­ли се­ред білої дни­ни чо­тир­ма фіра­ми по два ра­зи.

    І в один мент Ми­хай­лові відкри­ло­ся, що в йо­го селі по­волі ста­ва­ло так ти­хо, як у Че­ре­мошнім по той бік ріки, хо­ча мерців у селі не побільша­ло, і тиф лю­дей не ко­сив; як і раніше, лю­ди ро­би­ли весілля, хра­ми і хрес­ти­ни, але на­бут­ки ста­ли якісь уко­ро­чені і пригнічені, а се­ло - смут­не і ма­ло­говірке, як пе­реп­ла­ка­на жінка у півро­ку після чо­ловіко­вої смерті.

    Якоїсь то пізньої чер­в­не­вої ночі в Ми­хай­лові двері що­си­ли за­гу­па­ло. На ґанку сто­яла за­хе­ка­на Па­рас­ка Да­ни­лю­ко­ва - пер­ша сусідка Ку­риків, із по­лот­ня­ним мішком у ру­ках.