Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 6)

    А тут, на цвин­тарі, та­то ро­зумів Да­ру­сю і роз­ка­зу­вав їй, роз­ка­зу­вав. Як жи­ти, терпіти, не зга­ду­ва­ти, пе­ред людь­ми не со­ро­ми­ти­ся, про­ща­ти нав­мис­не і не­нав­мис­не зло. Во­на тут усе ро­зуміла. Геть чис­то все, до най­мен­шої дрібнич­ки, а вер­та­ла домів - і все розліта­ло­ся, ніби ви­сох­ла сос­но­ва ши­шеч­ка, - і ве­ли­кий чор­ний сум зно­ву по­би­рав її го­ло­ву. І тоді во­на сумніва­ла­ся: а мо­же, й справді дур­на. Не со­лод­ка, а лиш дур­на?…

    Бо як тільки вер­та­ла до­до­му, та­то при­хо­див у сни і му­чив Да­ру­сю не­са­мо­ви­то. Цілу ніч сто­яв на две­рях, не пе­рес­ту­па­ючи по­ро­гу, чор­ний, не­го­ле­ний, об­дер­тий, з прос­тяг­ну­тою ру­кою і про­сив мо­ло­ка. Во­на хотіла ка­за­ти, що все мо­ло­ко, всю сме­та­ну, і сир, і мас­ло, яке пря­та­ла міся­ця­ми, во­на відда­ла йо­му вчо­ра, - але язик був німий, лиш ру­ки літа­ли над ліжком у відчаї, як во­ро­ни, так що на ра­нок са­ма не ро­зуміла, хто їй так пе­ре­ко­лош­ма­тив постіль.

    Розбита, із за­па­ле­ни­ми очи­ма, Да­ру­ся на ра­нок біга­ла від ха­ти до ха­ти, но­си­ла по­рожнє гор­нят­ко із сліда­ми мо­ло­ка на денці, по­ка­зу­ючи йо­го пе­ред очі ґазди­ням.

    - Почалося… - хрес­ти­ла­ся мов­ч­ки Марія, до якої Да­ру­ся зав­ж­ди при­хо­ди­ла пер­шою.

    - Треба бу­ло ду­ма­ти… - вар­ня­кав Слав­ко, як­що був удо­ма. А ко­ли був удо­ма - то зав­ж­ди п'яний.

    - Заткайся, зат­ка­ла би тя ли­ха го­ди­на! Не ви­диш, ле­дя жи­ва хо­дить…

 

***

 

    ВОНА ВСЕ те чу­ла і все ро­зуміла. Але як їй ска­за­ти, що во­на не­вин­на? Що, зак­ли­ка­ти їх усіх на цвин­тар і ска­за­ти?! Та Да­ру­ся знає: окрім як з та­том, во­на вже ні з ким у житті не за­го­во­рить. І навіть не вис­повідаєть­ся пе­ред тим, як бу­де зби­ра­ти­ся по­за Йор­чи­ху.

    …Несла мо­ло­ко, кис­ляк, сме­та­ну, сир - усе зси­па­не і зби­те в од­ну трилітро­ву бан­ку - кла­ла ко­ло хрес­та і ди­ву­ва­ла­ся нес­ка­зан­но: від учо­рашніх її по­поїдків справді ма­ле що ли­ши­ло­ся. Та­то та­ки ли­шав­ся го­лод­ний.

    Коли се­ред ночі її бу­ди­ла прос­тяг­ну­та та­то­ва ру­ка, зна­ла, що че­рез день-два поч­не боліти го­ло­ва. Бра­ла чис­тенькі хус­точ­ки, ба­ноч­ку із бор­су­ко­вим са­лом, сірник і свічку - і кла­ла на лав­ку ко­ло ліжка. Іще хо­ди­ла дов­к­руг го­ро­ду, іще сікла тра­вич­ки оди­нокій своїй курці, а вже чу­ла, як тонкі жа­лючі п'явки впи­ва­ють­ся в тім'я, ніби прос­вер­д­лю­ють йо­го. І що­ра­зу во­на ду­ма­ла, що то, мо­же, прий­ш­ла і її по­ра…

    На ра­нок Марія зна­хо­ди­ла Да­ру­сю із впо­ви­тою п'ятьма хус­т­ка­ми го­ло­вою, відвер­не­ною до стіни, із зем­лис­тим об­лич­чям, про яке годі бу­ло ска­за­ти, чи то об­лич­чя мер­ця, чи жи­вої лю­ди­ни…


 

ІВАН ЦВИЧОК
 

ДРАМА ПОПЕРЕДНЯ

 

    - Марійо, ска­жу вам од­но: як не­ма щас­тя змал­ку…

    - Це ви про що, Вар­вар­ко?

    - Про що… Про ко­го! Про со­лод­ку Да­ру­сю і про Іва­на Цвйчка. По­дивіть­ся ли­шень на цих двох не­щас­них, - ки­ває по­че­рез пар­кан у сусідський двір. - Хай Бог ми­лує від та­ко­го го­ря… Го­ло­ву до го­ло­ви при­ту­ли­ли та й німу­ють обоє, і на на­ро­маль­них лю­дей не зва­жа­ють…

    - Хтозна, Вар­вар­ко лю­ба, які во­ни те­пер: щас­ливі чи не­щасні… хтоз­на… Мо­же, в то­му щось є, що си­дять собі отак - і світ їх не об­хо­дить…

    - Та чи ви й собі здуріли, Марійо, та­ке ка­жу­чи?! Хіба на­ро­маль­на лю­ди­на бу­де ота­ко сидіти по­се­ред біло­го дня і слу­ха­ти, як дур­ний у дрим­бу грає?

    - Може, й здуріла. Хто знає, ко­ли лю­ди­на дуріє… Але пе­ре­беріть пам'ять - і зга­дай­те собі, ко­ли ви отак сиділи із своїм гос­по­да­рем - го­ло­ва в го­ло­ву, - а він вам у дрим­бу, а не на нер­вах, грав?!

    - Таке пи­таєте!.. Гос­по­дар не для то­го, що­би у дрим­бу жінці гра­ти.

    - Як ска­за­ти, Вар­вар­ко лю­ба…

    - Я вид­жу, Марійо, ви ко­ло цих двох і собі якась як прич­ме­ле­на ста­ли. Во­но й не див­но: сусідство…

 

***

 

    …ПРИСТАВ був до со­лод­кої Да­русі жи­ти Іван Цви­чок - чуд­ний та дур­ну­ва­тий, як вва­жа­ли в селі, чо­ловік - зай­да.

    Ніхто у Че­ре­мошнім не знав з певністю, ко­ли й де Йва­нові пуп ру­ба­ли, де хрес­ти­ли, хто йо­го ма­ма-та­то, і чи має він бо­дай би який дім-двір, чи кіл біля дво­ру. Зда­ва­ло­ся, він був од­но­час­но зав­ж­ди і скрізь.

    Мало хто ко­ли чує, як Цви­чок го­во­рить, але вже як ска­же… то кра­ще й не зачіпа­ти. Кра­ще йо­го дрим­бу слу­ха­ти, та ду­ма­ти про щось своє, чо­го вго­лос на ска­жеш.

    Їде ав­то­бус на Виж­ни­цю: Іван си­дить на зад­нь­ому сидінні при са­мо­му вікні - у дрим­бу грає. Дех­то з па­са­жирів, мо­же, би й сва­рив­ся з сусідом за неґреч­ний рух чи не­нав­мис­ну штов­ха­ни­ну - але гля­не на Йва­на, стис­не пле­чи­ма, та й при­ку­сить язик.

    А Іван ди­вить­ся у вікно, паль­цем біля губів пе­ре­би­рає - і та­ку якусь ме­лодію ви­до­бу­ває з дрим­би, що в ав­то­бусі по­волі тих­не, як при покійни­кові. Лиш водій спе­ре­ду крик­не: «Сам би тобі, Йван­ку, доп­ла­чу­вав, абись ли­ше кож­дий день їхав зо мною та на­род ути­хо­ми­рю­вав, бо нас­лу­хаєшся іншим ра­зом та­ко­го, що й жи­ти не за­хо­четь­ся. А так собі слу­хаю дрим­бу - і ве­се­ло мені, ніби до ма­ми їду».

    Цього ж дня ру­шає ав­то­бус на Косів - а Іван уже тут як тут. Прип­реть­ся спи­ною до задніх две­рей - та й у дрим­бу не пе­рес­тає гра­ти. Лю­ди їдуть усякі: дех­то та­кий ве­се­лий, як цвин­тар опівночі. Про­те слу­хає Йва­на - й мов­чить, бо Цви­чок дур­ний-дур­ний, а та­ке мо­же ска­за­ти, що хоч по­се­ред до­ро­ги ви­лазь із ав­то­бу­са. Якось то був так спас­ку­див тюдівську мо­ло­ди­цю, що бідан­ка до Кутів хо­дить пішки, аби лиш на Цвич­ка не втра­пи­ти.

    А бу­ло то так. Іван грав собі у дрим­бу в ав­то­бусі, а мо­ло­ди­ця щось йо­му кри­ве ска­за­ла, відей, за­пи­та­ла, чи не хо­лод­но йо­му са­мо­му на ав­тос­танціях спа­ти.

    Іван про­мов­чав.

    А мо­ло­ди­ця далі посмішкуєть­ся над ним, та ще об­зи­раєть­ся, чи му­жесь­кий рід її слу­хає.

    Поклав Іван дрим­бу в ки­ше­ню, об­тер гу­би і за­пи­тав на цілий ав­то­бус, ніби за­то­рох­котів ку­ле­ме­том:

    - А чи тобі, нен­зо лєста і кур­во ос­тат­на, мозіль не зро­бив­ся на отій твоїй по­мор­щеній штуці після весілля у Ріжні тої неділі, ко­ли підфітьку­ва­ла но­га­ми на сіні ко­ло цим­баліста, аж сме­ре­ки ся жму­ри­ли з ус­ти­ду, не то, що лю­де?

    Та й далі узяв собі дрим­бу в гу­би.

    …Ніхто не знав, та й не до­пи­ту­вав ніко­ли, Іва­но­во­го прізви­ща, ли­ше відко­ли світ та сон­це лю­ди і діти в Че­ре­мошнім призвішку­ва­ли­ся йо­му Цвич­ком, бо ду­же лю­бив Іван зби­ра­ти по дов­ко­лишніх се­лах залізяч­чя, а найбіль­ше - цвя­хи, по-ту­теш­нь­ому «цви­ки», з яких зго­дом ро­бив дрим­би і про­да­вав їх чи то в Ку­тах, чи в Ко­сові на ба­зарі.

    Дримби бу­ли не ли­ше інстру­мен­том за­ба­ви, але й чи не єди­ним зарібком для Іва­на, а Цви­чок - чи не єди­ним май­с­т­ром від дрим­би на всі дов­ко­лишні го­ри.

    Сказати, що навіть тут, у го­рах, бу­ло ба­га­то охо­чих гра­ти на дрим­бах - не ска­жеш, бо час якийсь нас­тав гей­би не для ве­се­лості: все рідше мож­на чу­ти троїсту му­зи­ку, а густіше - та­ки трембіту, але Іва­нові дрим­би ко­рис­ту­ва­ли­ся по­пи­том, і то - частіше, ніж дрим­би тих по­оди­но­ких умільців, що іще ма­ли сміливість кон­ку­ру­ва­ти із Цвич­ко­вим ви­роб­ниц­т­вом.

    Цвичковий інстру­мент ку­пу­ва­ли то для шкіл, то для сільських клубів, де по неділях зби­ра­ли так звані ан­самблі дрим­барів і пи­ля­ли на дрим­бах, як на цим­ба­лах.

    Тутешню ек­зо­ти­ку - оде­жу, пи­сан­ки, співи і танці, - час від ча­су во­зи­ли в об­ласть на те­ле­ба­чен­ня, на фес­ти­валі, чи прос­то пе­ред на­чаль­с­т­вом по­ка­зу­ва­ти.

    Так що все од­но пот­ре­ба у дрим­бах - хоч і не знач­на -існу­ва­ла зав­ж­ди.

    Але ніхто, навіть найбіль­ший ар­тист, не мо­же у дрим­бу гра­ти так смач­но, як будь-кот­ра гу­цул­ка, роз­добріла від своїх по­тай­них знань і яв­но­го досвіду.

    Гуцулка ся­де собі в за­ли­ту сон­цем тра­ву на горбі чи десь під сме­ре­кою - і світ її не ко­ли­ше: пе­ре­би­рає паль­цем дрим­бу, і ані Букінґемсько­го па­ла­цу їй не тре­ба, ні му­жа, ні лю­ба­са, ані горілки.

    Білі овеч­ки па­суть­ся у трав'яно­му ліжни­кові та дзвінка­ми под­з­во­ню­ють, ніби да­ють знак із са­мо­го раю.

    Срібні від сон­ця яс­т­ру­би ви­сять над го­ло­вою.

    Легкий вітер голівки трав ко­ли­ше.

    Вселенська ти­ша стоїть над го­ра­ми - до­ла­ми.

    І хо­четь­ся або вмер­ти, або співа­ти.

    Файно.

    Ото кот­ра мо­ло­ди­ця лю­бить дрим­бу більше, ніж ве­ре­те­но, ве­де очи­ма за Цвич­ко­вою тор­бою пильніше, аніж за чо­ловічи­ми шта­на­ми: че­кає, по­ки Іван роз­к­ла­да­ти­ме десь на ав­тос­танції чи прос­то під пар­ка­ном нові дрим­би.

Пошук на сайті: