- Чи не знаєте ви, дітво, де тут у вас жи­ве ксьондз?

    - Ксьондз? - пе­ре­пи­та­ла, по­ду­мав­ши Да­ру­ся. -А кот­рий?

    - А у вас що, два ксьон­д­зи? - засміяв­ся чо­ловік.

    - А на­що вам ксьондз? - Слав­ко пе­ре­хи­лив­ся че­рез пар­кан, і на за­пи­тан­ня відповів за­пи­тан­ням.

    - Дитину хо­чу схрес­ти­ти. Я з то­го бо­ку ріки, а у нас ксьондз один на три па­рафії. А Ваш, ка­жуть, ду­же доб­рий.

    - Вам то­го ксьон­д­за тре­ба, що з бо­ро­дою, і в мантії? Той, що ви­со­кий чор­ний ка­пе­люх но­сить? - до­пи­ту­вав­ся Слав­ко.

    - Той-той…

    - То беріть ота­ко-о-о до­го­ри, а на отій обочі, на гор­бу під сли­ва­ми, жи­ве ксьондз.

    - Славку, ксьондз жи­ве вдо­лині, за цер­к­вою, -Да­ру­ся тор­га­ла за ру­кав сусідсько­го хлоп­чи­ка, але нез­на­йо­мець з топірцем уже не чув то­го, зник­нув­ши за пе­ре­ла­зом по той бік ву­лиці. - А під сли­ва­ми жи­ве Ва­силь.

 

***

 

    …УЖЕ як гу­ляв уве­чері та­то­вий та­сок по Да­ру­синій спідни­чині та по но­гах, во­на до­те­пер чує. Ма­ло то­го, що всти­ду наб­рав­ся сто­рон­сь­кий чо­ловік, привітав­шись із Ва­си­лем-тес­лею «Сла­ва Йсу, Бог на поміч, ксьон­д­зе!», то ще ним же ма­ло не був би­тий. Бо тес­лю у селі по­за очі про­зи­ва­ли ксьон­д­зом за йо­го недільну оде­жу, в якій він незмінно хо­див до цер­к­ви: дов­ге паль­то, схо­же на ксьон­д­зо­ву мантію, і чор­ний ка­пе­люх. А вже ко­ли гість, вип­рав­до­ву­ючись, по­яс­нив, звідки йо­го спра­ви­ли на обіч під сли­ви, то й Ва­силь-тес­ля не за­ба­рив­ся у них удо­ма під вечір:

    - Ґаздику ґреч­ний, я знав, що ви ґазда, але ніко­ли би не по­ду­мав, що ви так фаль­ши­во ди­ти­ну свою вчи­те! Всти­да­ли би ся! Всти­ла­ли! - і плю­нув собі під но­ги.

    Даруся ду­же доб­ре до­те­пер пам'ятає, як та­то зго­дом по­яс­ню­вав їй, що не кож­на лю­ди­на є та­кою, як про неї ка­жуть по­за­очі.

    - Люди ча­сом люб­лять посмішку­ва­ти­ся з іншо­го, то й призвішку­ють­ся. А во­но не зав­ж­ди від зло­би бу­ває. І не зав­ж­ди прав­да.

    - А це встид­но, ко­ли тобі призвішку­ють­ся? - тоді хотіла зна­ти усе, ніби хто на­шеп­тав, чи по­пе­ре­див про влас­не май­бутнє.

    - Не встид­но, ди­ти­но, як­що ти не злодій і не бре­хун…

 

***

 

    ДАРУСЯ ПЛА­ЧЕ, пок­лав­ши не­пок­ри­ту го­ло­ву в са­мот­ню чер­во­ну ай­с­т­ру, що заб­лу­ди­ла між синіх та білих своїх по­сес­тер. Грим­лять сусідські ба­ня­ки по обид­ва бо­ки від Да­ру­си­ної гос­по­дар­ки. Марія, чу­ти, ва­рить сли­во­ве по­вид­ло, бо пах­не аж сю­ди, в ай­с­т­ри, та й оси пос­ки­да­ли­ся ро­ями з груш-ди­чок до Маріїної воз­ниці. А Ва­сю­та де­ре пір'я - по­душ­ки бу­де ро­би­ти внучці, на­весні весілля.

    Марія зав­ж­ди ка­же на­пе­ред:

    - Дарусю, зав­т­ра бу­ду по­вид­ло ва­ри­ти.

    А на ра­нок ди­вить­ся по­че­рез пар­кан: як­що Да­ру­ся об­хо­дить го­род, то мож­на у воз­ниці клас­ти во­гонь.

    Марія чуд­на, сподіваєть­ся, що Да­ру­ся не ро­зуміє, чо­му во­на ка­же на­пе­ред про по­вид­ло. А Да­ру­ся знає: Марія ду­має, що її по­вид­ло со­лод­ке. Ніяке во­но не со­лод­ке - тер­п­ке, язик і яс­на по­щи­пує. І ніщо на світі не є со­лод­ким, окрім кон­фет. Та Да­ру­ся навіть з Марією не хо­че про це го­во­ри­ти.

    Поки про кон­фе­ти Да­ру­ся ду­має в своїй го­лові са­ма, без ніко­го чу­жо­го, го­ло­ва не бо­лить її ніко­ли, а як лиш хто на­га­дає вго­лос - тоді че­реп зно­сить, на­че ту­пою со­ки­рою: цюк та цюк, лиш кістки дов­бає, а зітну­ти не мо­же.

    Хай би собі лю­ди їли кон­фе­ти, скільки хотіли, аби лиш Да­ру­ся про це не чу­ла. Тоді її й го­ло­ва не боліла б.

    А Маріїне по­вид­ло Да­ру­ся їсть узимі. Бе­ре хліб або ку­ле­шу, ми­соч­ку по­вид­ла, гор­нят­ко ок­ро­пу - і їсть собі хоч до по­луд­ня, а хоч до ве­чері, а хоч і се­ред ночі мо­же вста­ти та й за­чер­п­ну­ти лож­ку - дві. А ко­ли їсть, то зав­ж­ди ду­має: по­нес­ла би та­тові по­вид­ла, та він ніко­ли чо­мусь про по­вид­ло не про­сить. А без та­то­во­го сло­ва Да­ру­ся не зва­жуєть­ся. Во­на знає, що він лю­бить.

    Даруся пла­че, бо дав­но не бу­ла в та­та. То тре­ба вип­ла­ка­ти­ся на­пе­ред, при ньому - не мож­на. Мо­же, він на неї і сер­дить­ся, але ще не бу­ло та­ко­го ра­зу, щоб во­на йшла до та­та з по­рожніми ру­ка­ми.