А якоїсь то дни­ни Ми­хай­ло у лузі та­ки зустрів лей­те­нан­та Лу­пу­ла. Він сидів приб­лиз­но на то­му ж місці, де лю­би­ла сіда­ти Мат­рон­ка, і чо­мусь во­див то­нень­ким пру­ти­ком по бо­сих паль­цях, ніби лос­ко­тав чи пес­тив сам се­бе.

 

***

 

    …ХТО ЗНАЄ, ЧИМ БИ закінчи­ли­ся рап­тові і, ска­же­мо на­пе­ред, без­п­ри­чинні Ми­хай­лові рев­нощі, ко­ли б… ко­ли б не війна, не швид­козмінне жит­тя і… не історія, яка ніко­ли не при­пи­няє їха­ти ко­ле­са­ми по лю­дях…

    На цей раз Лу­пул зі своїми во­яка­ми по­ки­ну­ли се­ло се­ред ночі і без про­щан­ня, навіть не зам­к­нув­ши ко­лиш­нь­ого пос­те­рун­ку.

    Під да­ле­кий грім ка­но­на­ди, яку но­ча­ми у Че­ре­мош­но­му чув уже навіть глу­ху­ва­тий Та­насій Мак­сим'юк, в се­ло вер­ну­ли­ся німці, те­пер уже з ма­дяр­сь­ки­ми жовніра­ми. І дех­то з місце­вих ґаздів у цьому без­чассі і тим­ча­со­во­му чер­го­во­му без­в­ладді встиг навіть по­жи­ви­ти­ся за­ли­ше­ним май­ном не тільки ру­мун­сь­кої адмініст­рації, але й пот­ро­щив вікна у ко­лиш­нь­ому маєтку Юзя Ро­зен­фель­да, де за дру­гих ру­мунів ґазду­вав онук ко­лиш­нь­ого че­ре­мош­нян­сь­ко­го діди­ча Фло­рес­ку­ла - Фло­ря, і який зник ра­зом з Лу­пу­ло­ви­ми во­яка­ми, по­ки­нув­ши свої ве­ликі стат­ки нап­риз­во­ля­ще.

    …Найближчої неділі, ко­ли в селі па­ну­вав пов­ний роз­гардіяш, оскіль­ки ру­му­ни пішли, а ніхто інший іще не прий­шов, Мат­рон­ка, як зав­ж­ди, бу­ла у церкві на службі Божій. Во­на ро­ка­ми незмінно сто­яла у пер­шо­му ря­ду ба­бин­ця, ближ­че до іко­ни Ми­ко­лая Угод­ни­ка, і на­ма­га­ла­ся не підніма­ти очей ні на ко­го, окрім як на Ми­хай­ла, що сто­яв так са­мо у першім ря­ду че­ля­дин­ця, та свя­ще­ни­ка. А тут чо­мусь по­се­ред служ­би її очі зат­ри­ма­ли­ся на жіночій пос­таті, що вкри­ва­ла руш­ни­ком по­се­ред цер­к­ви об­раз Ма­тері Бо­жої. Мат­рон­ка не мог­ла би ска­за­ти, чо­му во­на спо­чат­ку так дов­го роз­г­ля­да­ла жінку, яка виціло­ву­ва­ла об­раз, як жи­во­го чо­ловіка, ніби на­ма­га­ючись як­дов­ше зат­ри­ма­ти­ся на ви­ду всієї цер­к­ви. Але за якусь мить зро­зуміла, що во­на не ба­чить жінки, а ли­ше ру­ка­ви її яв­но не прос­тої недільної - а свя­тош­ної, мо­же, навіть ве­ли­код­ньої -со­роч­ки, з гус­ти­ми чер­во­но-жов­то-зе­ле­ни­ми ру­жа­ми у дрібний-дрібнюсь­кий хрес­тик, з ве­ли­ки­ми круг­ли­ми ки­ти­ця­ми-зав'яз­ка­ми. Ці нез­вичні для че­ре­мош­нян­сь­ко­го шит­тя - тро­які - ружі на­га­да­ли Мат­ронці щось ду­же гос­т­ре, а мо­же, навіть трагічне; та за­раз, по­се­ре­дині служ­би, пе­ред очи­ма свя­то­го от­ця, із скла­де­ни­ми до «отче­на­шу» до­ло­ня­ми, Мат­рон­ка не мог­ла зга­да­ти, що са­ме так вра­зи­ло її, що в неї навіть дуж­че за­би­ло­ся сер­це. Десь во­на вже ба­чи­ла на ко­мусь та­ку со­роч­ку раніше, та ні, не та­ку, а та­ки цю са­му, ось на ліво­му ру­каві вер­х­ня пе­люс­т­ка уд­воє шир­ша від ниж­ньої, ма­буть, поліну­ва­ла­ся ви­ши­валь­ни­ця пе­ре­ши­ва­ти за­но­во, щоб вирівня­ти квітку, а на пра­во­му - пе­люс­т­ки од­на­кові. Але тоді ця со­роч­ка бу­ла не на Ва­сюті Ка­ли­нич, а на ко­мусь іншо­му… ну, так! Цю со­роч­ку до­воєнно­го Ве­ли­код­ня вдя­га­ла Їле­на - стар­ша Ку­ри­ко­ва донь­ка. А цю за­пас­ку, що сьогодні ви­сить на Ка­ли­ничці, як на пар­кані, но­си­ла Дзьод­зе­ва жінка ли­ше на Різдво.

    Господи ми­ло­сер­д­ний… у бездітної Ка­ли­нич­ки бу­ло стільки своєї одежі, що ста­чи­ло би на три дівки-відда­ниці. То на­що їй чужі со­роч­ки і за­пас­ки? Та й як во­ни на ній опи­ни­ли­ся, ко­ли їхніх гос­по­динь заб­ра­ли з се­ла вже то­му скільки­років?!

    Ще ніко­ли Мат­рон­ка не йшла з цер­к­ви са­ма, до закінчен­ня служ­би Бо­жої, а тут ти­хонь­ко ви­су­ну­ла­ся по­ме­жи лю­ди, зна­ючи, що ось-ось її по­до­го­нить Ми­хай­ло.

    - …Ви виділи, Ми­хай­лю­ню, во­на хрес­ти­ла­ся і ка­за­ла от­че­наш, во­на вкри­ва­ла Бо­жу Матір, і їй не горіло ні ли­це, ні совість, і пальці їй не скру­ти­ло! Як та­ке мо­же бу­ти, Ми­хай­лю­ню? Що з ци­ми людь­ми зро­би­ло­ся, що во­ни такі не­добрі не до чу­жих - до своїх?! Як ці лю­ди ду­ма­ють жи­ти далі і не бо­яти­ся, що гріхи пе­рей­дуть на їхніх дітей?! Та­же не лиш я очі і пам'ять маю! А другі лю­де хіба сліпі? І чо­му во­ни всі змов­ча­ли, і ніхто із цер­к­ви не вий­шов? Чо­му?! Усі ж виділи! -Мат­рон­ка пла­ка­ла так, як би її пе­ред цим ви­би­ли.

    Михайло сидів ко­ло неї під стіною ха­ти на лавці і вти­рав ру­кою сльози.

    - Ви, Ми­хай­лю­ню, бу­ли свідком: уже яка злос­на бу­ла Да­ни­люч­ка, а во­на та­ки тоді не пішла гра­бу­ва­ти Ку­ри­кові стат­ки. А ця пішла, хоч і повні ко­мо­ри всього ма­ла, і Ку­ри­ки їй нічим ніко­ли не до­пек­ли, а во­на пішла. А те­пер до Бо­га хрес­тить­ся.