- Матронко, про­шу вас, не плач­те. Вас бу­де боліти го­ло­ва, - про­сив Ми­хай­ло, кар­та­ючи се­бе за дур­не своє рев­ну­ван­ня, яке зно­ву зро­би­ло Мат­рон­ку плак­си­вою і враз­ли­вою на будь-яку, навіть не свою, крив­ду.

    - Михайлюню, але то чу­же! Проп­ла­ка­не. І лю­ди не бо­ять­ся гріха. То для чо­го тоді мо­ли­ти­ся? Хіба ці сло­ва дійдуть до Бо­га, і чи во­ни бу­дуть по­чуті Бо­гом? Мені би згоріла шкіра під кра­де­ною со­роч­кою… Але скажіть мені, Ми­хай­ли­ку лю­бий, - як на та­ке ди­вить­ся Бог і чо­му він не ка­рає не­доб­рих лю­дей так, що­би це бу­ло всім вид­ко?!..

    - Час та­кий, жінко… - тільки й зітхнув Ми­хай­ло.

 

***

 

    …А НА ЗАВ­Т­РА в се­ло в'їха­ла німець­ка час­ти­на і без особ­ли­вих це­ре­моній на­ка­за­ла лю­дям не­гай­но го­ту­ва­ти­ся до ева­ку­ації від фрон­ту, що наб­ли­жав­ся до Че­ре­мош­но­го. Че­рез се­ло по­вин­на бу­ла про­хо­ди­ти пер­ша лінія обо­ро­ни.

    Німці виділи­ли кілька ма­шин для лю­дей з до­машнім на­чин­ням, а ху­до­бу ска­за­ли ли­ша­ти на па­со­ви­щах.

    Тверді сільські ґазди німця пос­лу­ха­ли, а далі по­ра­ди­ли­ся між со­бою і виріши­ли гна­ти скільки мож­на ху­до­би ліса­ми. Поділи­ли, хто має йти за по­го­ни­ча, хто за розвідку - і гай­да, в до­ро­гу. Ска­за­ти, що це бу­ло лег­ко чи без­печ­но - не ска­жеш, але ева­ку­йо­ву­ва­ти­ся у безвість невідо­мо на скільки без мо­ло­ка, без м'яса, та ще з дітьми… це не по-ґаздівсько­му. Дітей лісо­ви­ми кис­ли­ця­ми у го­рах не про­го­дуєш. А вже як у се­ло зай­де фронт та військо, то шу­кай­те по­то­му свої ко­ро­ви та вівці…

    Та по­ки ґазди поп­ри­га­ня­ли в дальній Ко­ня­тин та йо­го дов­ко­лишні ху­то­ри ху­до­бу і свині, вже тре­ба бу­ло вер­та­ти­ся на­зад: фронт не­бу­ва­ло швид­ки­ми тем­па­ми обійшов Че­ре­мош­не, не зачіпа­ючи йо­го, і по­су­нув на Захід інши­ми зем­ля­ми.

    І че­ре­мош­нянські по­го­ничі та пас­ту­хи за­вер­ну­ли ху­до­бу на­зад, укот­ре шлях­ту­ючи війну, німця і свою судь­бу.

    Коли втом­лені дальнім пе­ре­хо­дом лю­ди вер­ну­ли­ся на свої обійс­тя, в селі вже по­ряд­ку­ва­ли другі совіти, повідо­мив Та­насій Мак­сим'юк, який у Ко­ня­тин не ева­ку­йо­ву­вав­ся, а пе­ре­хо­ву­вав­ся в селі - у своїй бу­жарні-воз­ниці47.

    На місці всіх сімнад­ця­ти жидівських корчмів страш­но чорніли зга­ри­ща, і на них те­пер, не бо­ячись лю­дей, по­ход­жа­ли чорні кру­ки, шу­ка­ючи собі яку па­даль для по­жи­ви та роз­гріба­ючи ма­ло не до не­ба іще га­ря­чий попіл.

    Кілька хат бу­ли пог­ра­бо­вані на ніц, так що їхнім вчо­рашнім гос­по­да­рям до­ве­ло­ся хо­ди­ти по лю­дях про­ся­чи.

    Вдовиця Юр­чач­ка вро­ди­ла у пив­ниці, без сто­рон­ньої до­по­мо­ги, хлоп­чи­ка від ру­мун­сь­ко­го жовніра, як­раз пе­ред вте­чею ос­тан­ньої ма­ши­ни з німець­кою ко­ман­дою.

    А за­ли­ше­на Бун­дя­ком у са­ду тільна ко­ро­ва при­ве­ла бич­ка, але чо­мусь ска­зи­ла­ся своїм ко­ров'ячим ро­зу­мом - і те­пер їй з ро­та не­пе­рер­в­но ішов шум, а би­чок уже доб­ре мо­ти­ляв - чор­нень­ким у біле -хвос­ти­ком.

    …Життя і війна три­ва­ли од­но­час­но, вод­но­час за­лежні і не­за­лежні од­не від од­но­го.

 

***

 

    …У НЕДІЛЮ, ко­ли лю­ди ви­хо­ди­ли з цер­к­ви, їх півко­лом ото­чи­ли військові зі зброєю. Від дзвіниці до са­мо­го ґанку сільра­ди на дру­го­му боці до­ро­ги та­кож сто­яли оз­б­роєні сол­да­ти, ут­во­рю­ючи жи­вий ко­ри­дор.

    Люди за­туп­цю­ва­ли, зби­ва­ючись до­ку­пи, як заг­нані в ко­ша­ру вівці. Одні по­вер­та­ли в цер­к­ву, інші -за­хо­ди­ли у дзвіни­цю, ство­рю­ючи там ней­мовірну ду­хо­ту і тісня­ву, а хтось із більш ви­нахідли­вих чо­ловіків - виліз між дзво­ни і що­си­ли вда­рив на спо­лох.

    Дзвонити мож­на бу­ло хоч до зав­т­ра - за по­ро­гом дзвіниці двоє військо­виків, а поміж ни­ми жінка, доп­рав­ля­ли лю­дей у сільра­ду, не ви­пус­тив­ши ані од­ну ду­шу.

    Матронка пра­вою ру­кою міцно стис­ну­ла ди­тя­чу руч­ку, а лівою взя­ла­ся за Ми­хай­ло­ву. Во­ни так і йшли крізь стрій сол­датів з ав­то­ма­та­ми - ут­рь­ох три­ма­ючись за ру­ки.

    Посеред кімна­ти ко­лиш­нь­ого сільсько­го двірни­ка сто­яло два ве­ли­ких сто­ли. За ни­ми сиділо по од­но­му військо­во­му. Зза­ду бов­ваніло іще по двоє військо­виків з пісто­ле­та­ми на боці.