У дівчи­ни між ши­ро­ко роз­ки­ну­ти­ми но­га­ми, так що бу­ло вид­но ве­ли­ку ро­ди­му пля­му на внутрішній сто­роні стег­на, стир­ча­ла сос­но­ва шиш­ка, прик­ри­ва­ючи ру­де во­лос­сяч­ко її сра­мо­ти. Замість гру­дей чорніли дві гли­бокі діри із за­пек­лою кров'ю. Од­не око у дівчи­ни бу­ло ви­би­те і та­кож зя­яло мо­то­рош­но ви­ко­лу­па­ною дірою.

    На ґанку сто­яв Діду­шен­ко у дов­го­му шкіря­но­му пальті, ку­рив і мов­ч­ки міряв лю­дей очи­ма.

    Жінки пла­ка­ли, хо­ва­ючи ли­ця в ру­ка­ви ку­фа­йок.

    Чоловіки сто­яли з опу­ще­ни­ми долі го­ло­ва­ми.

    Було ти­хо - аж зда­ва­ло­ся, чу­ти, як па­дає сніг і стікає слізьми на вби­тих.

    Хлопець був че­ре­мош­нян­сь­кий. Юр­ка Ог­рон­ни­ка син. Іван, на псев­до Яс­т­руб.

    Коли в селі сто­яла іще німець­ка ко­ман­да, Іва­но­ва боївка роз­г­ро­ми­ла їхній обоз з провіантом. Пов­с­танці зня­ли вар­то­вих, пок­лав­ши кож­но­го ли­цем до землі, а на спи­ни при­лаш­ту­ва­ли по… яй­цеві, приг­ро­зив­ши, що то гра­на­ти. По­ки німці відле­жу­ва­ли­ся не ру­ха­ючись, Іва­нові хлопці доб­ре по­ору­ду­ва­ли. І ко­ли б не ева­ку­ація, хтоз­на, як німці мог­ли роз­п­ра­ви­ти­ся з ту­тешніми людь­ми.

    А Іван відтоді удень був гос­по­да­рем у лісі, а вночі - по дов­ко­лишніх се­лах Бу­ко­ви­ни і Га­ли­чи­ни. Но­ва вла­да доб­ре чу­ла на собі йо­го ро­бо­ту, щод­ня не­до­ра­хо­ву­ючись як не міліціоне­ра, то го­ло­ву кол­гос­пу. Другі совіти, як те­пер на­зи­ва­ли но­ву-ста­ру вла­ду гірські лю­ди, обіця­ли ве­ликі гроші то­му, хто ви­ка­же Іва­но­ве місце­пе­ре­бу­ван­ня або мож­ливі йо­го кон­так­ти.

    В селі зна­ли, що Іва­но­ва боївка ли­ши­ла­ся в їхній ок­рузі ос­тан­нь­ою: йшов 1950 рік. Але ані сис­те­ма­тичні об­ла­ви, ані хит­ро­мудрі засідки на жод­ну Іва­но­ву криївку не ви­во­ди­ли. Добрі лю­ди повідо­ми­ли ко­му тре­ба, що про істин­не місце пе­ре­бу­ван­ня си­на знає єди­на лю­ди­на на світі - йо­го бать­ко. Отож за ха­тою Ог­рон­ни­ка і за са­мим Юр­ком бу­ло вста­нов­ле­но сте­жен­ня як ду­же зірки­ми місце­ви­ми людь­ми, так і чис­лен­ни­ми військо­ви­ми, про­те й во­но нічо­го не да­ва­ло: Юр­ко зни­кав з се­ла невідо­мо як, але зав­ж­ди вер­тав­ся до­до­му се­ред біло­го дня з по­рожніми бе­са­га­ми за пле­чи­ма, ніби міряв до­ро­гу після утом­ли­вих, та успішних ба­зар­них торгів. Він ішов ву­ли­цею, геть зовсім бай­ду­жий, мов­би спо­рожнілий, як і йо­го бе­са­ги, і ди­вив­ся пе­ред се­бе, ні з ким не віта­ючись і не відповіда­ючи на привітан­ня. І якоїсь дни­ни ем­гебісти зри­ли все Ог­рон­ни­ко­ве подвір'я і пе­ре­вер­ну­ли ха­ту до­го­ри но­га­ми - а по­тай­но­го хо­ду не знай­ш­ли. Тоді во­ни заб­ра­ли ста­ро­го у Виж­ни­цю на МГБ. Ог­рон­ник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні се­ло зна­ло, що си­на він не про­дав. Пев­но, про­дав хтось інший, як­що мер­т­вий те­пер Іван підпи­рав сільра­ду.

    Дівчина, вид­но, бу­ла сто­рон­сь­ка, бо ніхто її не впізнав. Одні шеп­та­ли­ся, що то зв'язко­ва, і що то, мо­же, навіть во­на по­ка­за­ла Іва­но­вий бун­кер. Інші ки­ва­ли го­ло­ва­ми, мов­ч­ки на­тя­ка­ючи на щось інше. Але так чи інак­ше, май­же ціле се­ло за­раз тяж­ко мов­ча­ло, наб­рав­ши в гру­ди повітря і за­та­му­вав­ши зі стра­ху по­дих.

    Тим ча­сом Діду­шен­ко зійшов з ґанку, щось не­розбірли­во гар­к­нув­ши оз­б­роєно­му сол­да­тові, що сто­яв обіч трупів.

    Той, не дов­го ду­ма­ючи, підбіг до стіни, обо­ма ру­ка­ми відтяг­нув спер­шу дівчи­ну, ук­лав­ши її горілиць ма­ло не пе­ред са­ми­ми людь­ми, а далі звер­ху на неї, ли­цем до­ни­зу, пок­лав хлоп­ця. Іва­но­ва го­ло­ва зза­ду бу­ла роз­т­ро­ще­на на­чис­то, лиш на самій маківці вітер здіймав за­лиш­ки м'яко­го біля­во­го во­лос­ся - і від та­кої кар­ти­ни у лю­дей, зда­ва­ло­ся, во­лос­ся та­кож ста­ва­ло диб­ки, бо де­які чо­ловіки раз по раз приг­лад­жу­ва­ли прос­то­во­лосі го­ло­ви до­ло­ня­ми.

    - Ну, що? - за­пи­тав Діду­шен­ко, ки­нув­ши ци­гар­ку на тру­пи: - Впізна­ли, що за блядь но­си­ла їсти цьому бан­дері? - узяв за підборіддя пер­шо­го, хто сто­яв у чо­ловічо­му гурті. - Знаєш її? Не знаєш! І я не знаю.

    Але мені те­пер бай­ду­же, хто ця ляр­ва. Лю­бов до гро­ба! - засміяв­ся крізь зу­би і сплю­нув. - За­раз при­ве­зуть іще од­но­го. Хотів бу­ти ро­зумнішим від усіх. Не вий­де! -кри­чав Діду­шен­ко, хо­дя­чи взад-впе­ред пе­ред пе­ре­ля­ка­ни­ми людь­ми. - Так бу­де з усіма, хто на­ва­жить­ся чи­ни­ти опір чи пе­ре­чи­ти ра­дянській владі.