- Та-а-ак… - Діду­шен­ко на цей раз го­во­рив якось підозріло повільно, спокійно, не ма­тю­ка­ючись. - Ка­жеш, чет­ве­ро заб­ра­ли, скільки, Ми­хай­ле, будзів си­ру? Двад­цять по два кіло кож­ний? Та ще діжку зби­то­го мас­ла. А мас­ла скільки там бу­ло? - Діду­шен­ко зно­ву ди­вив­ся в па­пе­ри. - Ага, май­же пів цен­т­не­ра. Та-а-к… не ста­ло іще й сме­та­ни. Скільки відер, Ми­хай­ле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві боч­ки брин­зи… Чуєш, Ми­хай­ле, - ма­йор те­пер свер­д­лив йо­го очи­ма, не ми­га­ючи, але з-за сто­лу не вста­вав: - А що би бу­ло, чуєш, як­би ти не кру­тив хвос­том і не при­ду­рю­вав­ся, та роз­ка­зав, як во­но ста­ло­ся нас­п­равді?! Ти бре­ха­ти, чо­ловіче, не вмієш. І шах­рай­с­т­во - не твоя па­рафія. Бо ти роз­ка­зуєш-бре­шеш, а во­но тут мені не схо­дить­ся - і край…

    - Я вам ка­зав… - упер­ше опус­тив очі до­лу. - Я ка­зав, як бу­ло. Я видів чо­тирь­ох. Мо­же, їх де бу­ло в сто­роні більше. Але бра­ли двоє і но­си­ли надвір. Во­ни якісь сто­ронські, не з на­шо­го се­ла. Та й не го­во­ри­ли во­ни ба­га­то. А що бу­ло далі, ку­ди пішли - звідки прий­ш­ли, во­ни мені не ка­за­ли, а я не ди­вив­ся. Мо­же, во­ни ма­ли фіру.

    - Каза-а-ав… Слу­хай, чо­ловіче, а чо­го сусіди не чу­ли у те­бе в хаті ґвал­ту? Ди­ти­на з пе­ре­ля­ку не пла­ка­ла, жінка не ле­мен­ту­ва­ла, на до­по­мо­гу ніхто не кли­кав. Тут гра­бу­ють кол­гос­п­но­го за­готівель­ни­ка - а він ні па­ри з уст, ніби сам гос­тей пок­ли­кав. І фіри сусіди не чу­ли. І міліціонер нічо­го не чув і не видів. І яс­т­руб­ки пат­ру­лю­ва­ли се­ло. Ніхто не знай­шов ніяких за­топ­та­них слідів. Во­ни що - лю­ди-ве­ли­ка­ни, що з гор­ба на горб сту­па­ють і слідів не ли­ша­ють? Тим більше, ти ка­жеш, що то бу­ли не сільські. І до сусідів ти не побіг відра­зу після то­го. Ти ка­зав, що це тра­пи­ло­ся по опівночі, а один чо­ловік ба­чив, що ши­би у те­бе виліта­ли пе­ред досвідком, але з ха­ти ніхто не ви­хо­див, так, ніби ті вікна тро­щи­ла не­чис­та си­ла. Мо­же, ти, Ми­хай­ле, від стра­ху що за­був, то по­ду­май… зга­дай і ска­жи прав­ду, а ми за­че­каємо.

    - А що тут ду­ма­ти? Мо­же, то вам ка­зав який п'яний, то й не пам'ятає, ко­ли то бу­ло. А сусідів не мав чо­го пу­жа­ти. Во­ни що, по­мог­ли би вер­ну­ти сир з мас­лом? Я пішов за­мель­ду­ва­ти вам, а сусідам лю­ди роз­не­суть без ме­не.

    Дідушенковий на­пар­ник у до­пит не встря­вав, а лиш сидів і слу­хав, склав­ши пе­ред со­бою ру­ки, як до от­че­на­шу, пос­ту­ку­вав пуч­ка­ми пальців та цмо­кав язи­ком. Далі він вий­шов з ха­ти, а ко­ли по якімсь часі вер­нув­ся, був чи­мось яв­но вдо­во­ле­ний.

    - Ходімо… - ска­зав Діду­шен­кові, і всі троє чо­ловіків по­су­ну­ли надвір.

    Зів'яла, зовсім без­воль­на і навіть бай­ду­жа Мат­рон­ка те­пер сиділа на ков­б­чи­кові по­се­ред обо­ри, зак­ри­ва­ючи хус­ти­ною об­лич­чя по самі очі.

    Дитина сто­яла ко­ло неї, три­ма­ючи ру­ку на го­лові ма­тері.

    Став ко­ло них і Ми­хай­ло.

    Офіцер у галіфе і собі сів на ков­б­чик у трьох кро­ках і, посміха­ючись, мов­ч­ки ви­тяг­нув щось із ки­шені гімнас­тер­ки, не спус­ка­ючи очей з гос­по­дарів. То був зе­ле­ний півник-ль­одя­ник на довгій па­личці, з розкішним гре­бе­нем і ви­дов­же­ним, доб­ре зак­ру­че­ним до­го­ри хвос­том.

    Офіцер підніс півни­ка до губів і один раз повільно лиз­нув йо­го по всій по­верхні, так повільно, що ста­ло вид­но тов­с­тий шар біло­го наль­оту на йо­го язи­кові. Тоді він лиз­нув півни­ка вдру­ге - те­пер уже дов­го во­дя­чи кінчи­ком язи­ка то по хвос­тові, то по гре­бе­неві. Він мов­ч­ки сма­ку­вав льодя­ни­ком з та­кою на­со­ло­дою, що навіть зди­во­ва­ний Діду­шен­ко го­лос­но ков­т­нув сли­ну. На­со­ло­див­шись, офіцер ви­тяг­нув із ки­шені галіфе іще од­но­го - те­пер чер­во­но­го - півни­ка з та­ким же зак­ру­че­ним до­го­ри хвос­том і розкішним гре­бе­нем і пок­лав йо­го собі на коліно. Зно­ву піднісши до губів зе­ле­но­го півни­ка і ко­рот­ко лиз­нув­ши, він те­пер ди­вив­ся вик­люч­но на ди­ти­ну. Пос­мок­ту­ючи зе­ле­но­го півни­ка так, що ста­ло чу­ти го­лос­не цмо­кан­ня язи­ка, вказівним паль­цем лівої ру­ки офіцер по­ма­нив ди­ти­ну до се­бе.

    І тут Мат­рон­ка ски­ну­ла­ся, ніби зі сну, ніби­то ма­ла намір не пус­ти­ти ди­ти­ну, але ди­ти­на вже сто­яла пе­ред офіце­ром, не зво­дя­чи очей з півни­ка на йо­го коліні.

    - Як ти на­зи­ваєшся, дівчин­ко? - в'юнким, улес­ли­вим аж до неп­рис­той­но­го, го­ло­сом за­пи­тав чо­ловік, див­ля­чись ди­тині прос­то в очі.

    - Даруся - донь­ка Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го.

    - А скільки тобі рочків, Да­ру­сю, - донь­ко Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го, що ти та­ка ро­зум­на?

    - У місяць по Стрітен­ню ми­ну­ло де­сять.

    - А ти от­че­наш знаєш?

    - Знаю. І «вірую» знаю.