Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 61)

    З ци­ми сло­ва­ми він низь­ко на­хи­лив­ся над нею, об­ню­хав па­зу­ху, тоді гру­бо вис­мик­нув з-під за­пас­ки со­роч­ку, за­дер її до бо­ро­ди, став на коліна і дво­ма паль­ця­ми з усієї си­ли стис­нув спо­чат­ку роз­бух­лу пип­ку од­ної, а потім всією до­ло­нею взяв­ся за дру­гу циць­ку. Так, ніби хотів її ви­доїти. Тонкі цівки заб­риз­ка­ли в офіце­ро­ве ли­це - і він швид­ше і швид­ше, обо­ма до­ло­ня­ми, тис­нув і відпус­кав твердіші, ніж у най­по-ряднішої дівки, і круглі, як м'ячі, Мат­рон­чині циць­ки обо­ма ве­ли­ки­ми до­ло­ня­ми, час від ча­су при­па­да­ючи до Мат­рон­чи­но­го ро­та, ніби на­ма­гав­ся її чи то вку­си­ти, чи поцілу­ва­ти, а во­на кри­ча­ла від бо­лю не своїм го­ло­сом, бо він тис­нув гру­ди, не­мов ко­рові дійки, - аж по­ки во­на не зва­ли­ла­ся неп­ри­том­на на підло­гу.

    …Коли прий­ш­ла до тя­ми, офіцер поп­рав­ляв шта­ни-галіфе і вдо­во­ле­но кри­вив­ся, ви­ти­ра­ючи з ли­ця за­лиш­ки груд­но­го мо­ло­ка. Го­во­рив повільно і зне­хо­тя, так ніби, щой­но встав від жінки:

    - Я те­бе відпус­каю тільки то­му, що у те­бе ма­ла ди­ти­на, ве­ликі гру­ди і дов­ге во­лос­ся. А твоя ко­ро­ва бу­де те­пер да­ва­ти мені мо­ло­ко замість те­бе. Але за­пам'ятай собі, жінко, од­не: як­що ти хоч раз, десь ко­мусь, бо­дай чо­ловікові, ска­жеш, що з то­бою бу­ло…

    - Я нічо­го не пам'ятаю… - не да­ла до­ка­за­ти Мат­рон­ка і по­ди­ви­ла­ся йо­му в очі.

    - От і доб­ре. Ро­зу-у-ум­ни­ця. Вночі прий­де чо­ловік з ва­шо­го се­ла і пе­ре­ве­де те­бе че­рез во­ду. Бу­деш сидіти там, де він те­бе за­ли­шить до­ти, до­ки хтось не знай­де. Але то­го чо­ловіка та­кож за­будь, навіть як­що він тобі брат.

    …Переводив Мат­рон­ку Дмит­ро Уг­рин, той, що за па­ру днів підно­сив німцеві у на­вак­со­ва­них чо­бо­тах хліб-сіль на руш­ни­кові. Не ка­зав їй ні сло­ва і не ди­вив­ся в очі. Во­ни пе­рей­ш­ли ріку се­ред ночі, не­по­далік при­кор­дон­но­го пос­та, але їх чо­мусь на цей раз не зу­пи­няв навіть вар­то­вий, який чи то ку­няв у будці, чи ро­бив виг­ляд, що ку­няє.

    А сьогодні її му­чи­тель ви­пи­тав у ма­лень­кої Да­русі нічну прав­ду, не впізнав­ши своєї ко­лиш­ньої жер­т­ви…

 

***

 

    …ВУЙКО ВА­СИЛЬ - ма­те­рин брат у треть­ому - ди­вив­ся на Ми­хай­ла і співчут­ли­во, і сер­ди­то вод­но­час: він доб­ре ро­зумів, яка біда наз­дог­на­ла йо­го сво­яка, але не ро­зумів, якої по­мочі той про­сить у ста­ро­го ґазди, що три­має в Бозні по­ло­ни­ну. По­ло­ни­на на­по­ло­ви­ну кол­гос­п­на, на­по­ло­ви­ну - люд­сь­ка, а вуй­ко Ва­силь - стар­ший у ній ва­таг.

    Михайло вже дру­гу до­бу хо­див з по­ло­ни­ни в по­ло­ни­ну, від ха­ти до ха­ти, вип­ро­шу­ючи в лю­дей, яке мож­на їстівне доб­ро, обіця­ючи відро­би­ти на день­ках по­зи­че­не. І дех­то, вис­лу­хав­ши йо­го, до­по­ма­гав, бо знав, що Ми­хай­ло не бре­ше. Дех­то, а особ­ли­во маєтні ґазди, усміха­ли­ся у вус і відмов­ля­ли - і тоді, Ми­хай­ло не міг би ска­за­ти, як та­ке тра­фи­ло­ся, але він пе­речіку­вав у тра­вах чи під ста­ями до­ти, до­ки не мож­на бу­ло вкрас­ти з вид­но­го місця бо­дай ку­ла­чок мас­ла чи ґарчик сме­та­ни, і далі сідав на ко­ня. Як не див­но бу­ло Ми­хай­лові з се­бе, але ці по­оди­нокі і зовсім не відчутні крадіжки не сму­ти­ли йо­го сумління. Хо­ча, як­що по правді, Ми­хай­ло тоді про сумління не ду­мав. Він знав од­не: або подвійна нор­ма мо­ло­коп­ро­дуктів, або Сибір.

    Та навіть вкра­де­не і по­зи­че­не не мог­ло і близь­ко пок­ри­ти то­го, чо­го від нього ви­ма­га­ли ем­гебісти.

    …А за­раз вуй­ко Ва­силь ма­хав роз­чепіре­ною до­ло­нею пе­ред Ми­хай­ло­вим но­сом і пир­с­кав крізь ву­са сли­ною:

    - Та ти сла­бий на го­ло­ву, Ми­хай­ле! Як я тобі віддам люд­сь­ку пра­цю прос­то за так?! Хоч ти мені тро­хи й сво­як, але якась ви та­ка фамілія, чо­ловіче, що ліпше її не ма­ти, ви­бачєй мені на слові. Усе не як у лю­дей… А по­то­му, що я ска­жу ґаздам? Я ро­зумію, що літо дов­ге і ко­ло ро­ботів мож­на ур­ва­ти­ся, але навіть тобі, знаєш скільки, тре­ба бу­де ро­би­ти, що­би відро­би­ти та­ке ґаздівство? Та й як я ска­жу лю­дям, що че­рез твою дур­ну го­ло­ву во­ни поз­бу­ли­ся стілько праці? Ти ду­маєш, усі бу­дуть раді, що їх мозіль пішов не у свою ко­мо­ру, а в совіцьку за­гот­кан­то­ру? Ци ти ду­маєш, що инчі бу­дуть раді, що їх мо­ло­ка заг­риміли до ґаліцей­сь­ких шу­гаїв? Я ма­ло чим по­мо­жу тобі, Ми­хай­ле. У ме­не та­кож діти, та й до своєї смер­ти я хо­чу до­жи­ти. Я у гірші ча­си якось ска­пав цеї на­пас­ти, то й те­пер не хо­чу.

    …Хто зна, чим би скінчи­ла­ся ця од­но­го­ло­са вуй­ко­ва бесіда, ко­ли б із ко­ша­ри не вий­шов… ви­со­кий чо­ловік, у кот­ро­му Ми­хай­ло впізнав сво­го нічно­го

    гостя з сотні Го­лу­ба. Чо­ловік був у вуй­ко­во­му кеп­тарі, з крісом по­че­рез пле­че і в зе­ле­но­му ка­пе­люсі. Отут Ми­хай­лові й пе­ре­хо­пи­ло дух.