- Видите, Ан­ни­це, мені ще моя ма­ма роз­ка­зу­ва­ли, дай Бо­же здо­ров'я її зга­ду­ва­ти, що Да­ру­си­на ма­ма по­ру­ши­ла зви­чай од­ра­зу по шлюбі. Вінча­на жінка по­вин­на зітну­ти свій во­лос по шлюбі. Жінка, що має чо­ловіка, - то не дівка, що во­на роз­пліта­ла ко­су, а Ми­хай­ло, вповіда­ли старі лю­де, че­сав її, як ди­ти­ну. Маєте вже вам гріх. А гріх - то спор із Бо­гом. Бог му­сив ко­лись розв 'яза­ти цей спор із со­бою. Во­на пе­ред ха­ти сто­яла з роз­п­ле­те­ною ко­сою, як відьма, а він ко­ле дро­ва й усміхаєть­ся.

    - Діправди, прав­ду ка­же­те, кум­ко Маріко. Во­на спо­ри­ла з са­мим Бо­гом. З не­пок­ри­тою го­ло­вою ча­сом по се­лу хо­ди­ла.

    - Але, жінки, до цер­к­ви не­пок­ри­тою не хо­ди­ла.

    - Але ж спо­ри­ла з Бо­гом!

    - Щось тобі, доч­ко та­ке роз­ка­жу, що ніко­му ще не ка­за­ла. Але ско­ро бу­ду вми­ра­ти, то му­шу ви­го­во­ри­ти­ся. Пам 'ятаєш, уже то­му є па­ру років, як бездітна Ка­ли­няч­ка вми­ра­ла? Му­чи­ла­ся пе­ред смер­тю страш­но - спокійни­ти­ся ніяк не год­на бу­ла. То та­кож: все гріхи. Людські маєтки не да­ва­ли їй лег­кої смер­ти. Як за­би­ра­ли пе­ред вой­ною лю­дей із се­ла у світ, то во­на в усіх ко­мо­рах ревізію ро­би­ла - і по­на­би­ра­ла, як бідний на Ве­лик­день ко­ло цер­к­ви. А то ж маєтки проп­ла­кані. Їхні гос­по­дарі ма­ло хто на­зад вер­нув­ся. Усі там у світах смерть свою поз­на­хо­ди­ли, а ко­му й вер­та­ти­ся не мож­на бу­ло, а вже як бу­ло мож­на - то не бу­ло ко­му. Ка­ли­няч­ка своїх дітей не ма­ла, то взя­ла во­на собі го­до­ван­ку. І що ти ду­маєш, доч­ко? Ка­ли­няч­ка го­до­ванці чужі - кра­дені - со­роч­ки у віно да­ла, ду­ма­ла, що лю­ди за­бу­ли, чиї то со­роч­ки. Лю­ди, мо­же, й за­бу­ли. Але Бог усе ви­дить і все пам'ятає. То та го­до­ван­ка-прий­мач­ка ски­да­ла всі свої діти ще до трьох місяців, як ко­би­ла не­угод­но­го йо­му вер­ш­ни­ка. Гріхи за не свою ма­му відбу­ва­ла. І то­же вий­ш­ла по­рож­на, як діря­ве відро, вік свій до­жи­ва­ти.

    А Ка­ли­няч­ка, покійни­ця, тог­ди і ме­не на то дур­не підби­ва­ла. Ка­же, ходім, то­ва­риш­ко, а ми собі за­мо­ло­ду уд­вох то­ва­ри­шу­ва­ли, ходім та за­бе­ре­мо лиш со­роч­ки. Од­на­ко їх ґаздині не вер­нуть­ся. Ніхто й зна­ти не бу­де. Там такі, ка­же, со­роч­ки, а хус­т­ки, Бо­же пра­вед­ний, -трьох люб­чиків ще до зав­т­ра бу­деш ма­ти. Але мені Бог дав ро­зум не піти… Та й люб­чиків мені не тре­ба бу­ло.

    - … О, що ті мас­калі ли­ха ме­жи людь­ми на­ро­би­ли, най Бог бо­ро­нить!

    - Всякої бу­ло, кум­ко… І доб­ро, і ли­хо ро­би­ли. Я то ще пам 'ятаю, яку со­ро­ковім році прий­ш­ли перші мас­калі.

    Кумко, ска­жу вам по сек­ре­ту, бо я вже ста­ра, то мо­жу те­пер усі сек­ре­ти роз­ка­за­ти… То ска­жу вам, кум­ко, що так ті мас­калі фай­но на­ших жінок про­си­ли, що лег­ше бу­ло їм да­ти, як відка­за­ти. І що ви ду­маєте - ми да­ва­ли пот­ро­хи, бо свій так фай­но не зап­ро­сить.

    - Що прав­да - то прав­да. І ме­не не один про­сив, але та­ки уп­ро­сив лиш один. А другі мас­калі, ті, що прий­ш­ли уже по войні, вже май про­си­ли мен­ше. Во­ни більше пу­жа­ли на­ших жінок сибіря­ми… І що ма­ли ро­би­ти бідні жінки? Ади, цей Пет­рюк, що ко­ло кузні жиє, ви ду­маєте Пет­рюків син? Ска­пенісь­кий Діду­шен­ко, за­па­ла­ся би йо­му мо­ги­ла, який був по­га­ний та скілько лю­дей ви­бив. А ду­маєте, чо­го у це­го Пет­рю­ка мо­лод­шо­го ди­ти­на калічка? За та­тові гріхи, Діду­шен­кові. Ци з од­но­го він тут каліку зро­бив?

    - Бабко, а що, ця на­ша со­лод­ка Да­ру­ся від ро­ду та­ка німа та дур­на?

    - Не від ро­ду - від судь­би. Але во­на не дур­на, внуч­ку, то лю­ди ду­ма­ють, що во­на дур­на, бо не та­ка, як усі. А я так не ду­маю… Та й не вин­на во­на ні в чо­му. Але та­ка судь­ба в неї. Тобі то ще зна­ти ра­но. Ви­рос­теш - я тобі все уповім. Як до­жию…

    - Видите, Марійо, ви тут усе знаєте, бо в сусідстві які ро­ки жиєте… Як­би той Іван Цви­чок не уб­рав­ся був у воєнну фор­му та у то галіфе, усе бу­ло би доб­ре.

    - Може, й так, а мо­же, й ні. Він не знав. Та й ніхто не міг зна­ти.

    - Але хтось міг ска­за­ти. Ви мог­ли ска­за­ти, Марійо…

    - Усього ска­за­ти не го­ден, навіть ко­ли б хотів. Та й ніхто не хо­че міша­ти­ся в дру­ге жит­тя. Але з дру­го­го бо­ку, дивіться, ви­хо­дять хлопці з армії, ідуть по се­лу у воєнній формі - і нічо­го Да­русі ніко­ли не бу­ло.

    - Так то по се­лу во­ни хо­ди­ли, а Цви­чок став пе­ред її очі. А він уже був їй, як рідний, то й збо­яла­ся, пев­но, йо­го ви­ду. Що ви ду­маєте собі, пев­но, що во­на зга­да­ла давнє, ко­ли та­ке з нею прик­лю­чи­ло­ся. А шко­да… Я вже ду­ма­ла, що хоч тро­хи по­лег­ша бідній дівчині хоч на старість бу­де від Іва­на. А так, си­ро­та, хто її дог­ля­не, як ми, Марійо вив­ми­раємо? Вже бли­жить­ся нам до Йор­чи­хи до­ро­га.

    - Ох, кум­ко-люб­ко, Ва­сют­ко злот­на… Жит­тя - то тро­яка ру­жа, ка­за­ла ко­лись моя свек­ру­ха, дай їй цар­с­т­во не­бес­не. А я мо­ло­да - дур­на бу­ла. Ду­маю, та­ке ка­же, у очах їй троїть­ся, чи що… А во­на ка­же: невісточ­ко, ти ду­маєш, що ру­жа ру­же­вий колір має. А во­но ні. На то во­на тро­яка ся на­зи­ває. Так і жит­тя. То чор­не тобі по­ка­жеть­ся, то жов­те, а там, ди­ви­ся, за­го­рить­ся чер­во­ним. Ніко­ли не знаєш, яку бар­ву зав­т­ра уз­д­риш. Че­каєш од­ної, а во­но тобі по­ка­зує дру­гу. Ох, дов­го ду­мав Бог, аби лю­дям усякі ка­ри поп­ри­ду­му­ва­ти. Дов­го і доб­ре ду­мав, ку­мо. А ми і не знаємо, за що…

 

    7 лю­то­го - 7 бе­рез­ня 2002, Київ - Ко­нопківка на Тер­нопіль­щині

    3-10 січня 2003, Київ

    13 жов­т­ня 2002 - 4 трав­ня 2003, Київ - Гу­та на Іва­но-Франківщині

 

 

Примітки

 

    1 Ге­оргіни (розм.) - жор­жи­ни. На Бу­ко­вині ге­оргіна - це не ру­сизм. Є навіть та­ке жіно­че ім'я.

    2 Дрим­ба - гу­цуль­сь­кий губ­ний му­зич­ний інстру­мент.

    3 Дям­ба (зне­важ.) - рот.

    4 Чір (діал.) - со­ба­ча їжа, ка­ша.

    5 Ка­валь­чик (діал.) - ма­лень­кий шма­то­чок.

    6 Моль­фа­ри­ти (діал.) - чак­лу­ва­ти.

    7 Фал­ди (діал.) - склад­ки.

    8 Ве­ремінність (діал.) - вагітність.

    9 Дріб (діал.) - вівці.

    10 Чипіти (діал.) - бу­ти на­хи­ле­ним.

    11Слоняти (діал.) - при­сип­ля­ти.

    12 Pri­mar (рум.) - сільський го­ло­ва, двірник.

    13 Ва­ди­ти­ся (діал.) - сва­ри­ти­ся, спе­ре­ча­ти­ся.

    14 Ro­ma­nia ma­re (рум.) - ве­ли­ка Ру­мунія.

    15 Gra­ni­cer (рум.) - при­кор­дон­ник.

    16 Шпа­ро­ви­тий (діал.) - ви­нахідли­вий, ме­ти­ку­ва­тий.

    17 Міщу­лик (діал.) - міше­чок.

    18 Сар­дак (діал.) - верхній вов­ня­ний гу­цуль­сь­кий одяг.

    19 Ку­че­ря­вий (пе­ре­нос, знач.) - напідпит­ку.

    20 Ko­bi­ta (польс.) - жінка, люб­ка.

    21 Ґаліція (розм.) - Га­ли­чи­на.

    22 Ка­ламітний (діал.) - за­водій.

    23 Крішеч­ка (діал.) - дрібка.

    24 По­ло­вик (діал.) - яс­т­руб.

    25 Мер­ша (діал.) - мер­т­ве­чи­на.

    26 Со­роківни­ки (прос­тон.) - по­бит­тя со­ро­ка бу­ко­ви­ми па­ли­ця­ми.

    27 Vor­bi­ti ro­ma­nes­te! (рум.) - Го­воріть ру­мун­сь­кою!

    28 Dom­nul (рум.) - пан.

    29 Наф­та (розм.) - гас.

    30 Трад­жу­ва­ти (діал.) - нес­ти, пе­реміща­ти.

    31 Флинь­ка­ти (діал.) - пла­ка­ти, схли­пу­ва­ти.

    32 Ви­роб'єки (діал.) - взут­тя, свят­кові пос­то­ли з те­ля­чої шкіри

    33 Мняц­ка­ний (діал.) - зімну­тий, неп­ра­со­ва­ний.

    34 Ка­ла­мо­ти­ти (діал.) - кру­ти­ти, ко­ло­ти­ти.

    35 Гла­гоїти (діал.) - зас­по­ко­юва­ти.

    36 П'їла­ни­ти­ся (діал.) - лізти, дер­ти­ся.

    37 Ґата (рум.) - по всьому.

    38 Фер­тик (діал.) - по всьому.

    39 Спру­ти­ти (діал.) - нап­ну­ти.

    40 Лю­ба (діал.) - ко­хан­ня.

    41 Ка­ня, по­ловгік (діал.) - яс­т­руб.

    42 Пер­вий (діал.) - дво­юрідний.

    43 (рум., зверт.) - пані.

    44 Руп­цак (діал.) - рюк­зак.

    45 Вер­с­так (діал.) - ро­вес­ник.

    46 Колітка (діал.) - за­мок.

    47 Воз­ни­ця (діал.) - де­рев'яна спо­ру­да для коптіння м'яса ди­мом.

 

Сторінка 63 з 63 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 > У кінець >>