Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 9)

    Ірина зро­би­ла од­ну - стра­тегічну! - по­мил­ку, наз­вав­ши Цвич­ка злодієм.

    Як ви вже знаєте, йо­го на­зи­ва­ли по се­лах Бу­ко­ви­ни і Га­ли­чи­ни по-вся­ко­му, але злодієм наз­ва­ти не на­ва­жив­ся би навіть п'яний. Та­ка мов­на не­роз­важ­ливість кош­ту­ва­ла те­пер бри­га­дирці зірва­ної Вар­ва­рою з її го­ло­ви і за­топ­та­ною під но­ги га­зо­вої ко­син­ки і Маріїних двох ку­лаків не так у ку­фай­ку, як у плечі.

    Цвичок тим ча­сом став пе­ред Іри­ною, узяв­ши ру­ки в бо­ки, і за­пи­тав з при­тис­ком:

    - Лиш ка­жи прав­ду, га­дю­ко, бо як збре­шеш - тут тобі й смерть нас­та­не! Де бу­ло те биль­це?

    - Як де бу­ло?! По­за стай­нею, на бе­резі, там, де наш кут сміття ски­дає! Але то биль­це на­ше, ми ним ма­ли кур­ник об­го­род­жу­ва­ти!

    - Іди, ста­ра кур­во, до ха­ти, ва­ри чо­ловікові ку­ле­шу і три­май свою дям­бу3 на за­перті! Інак­ше! - Іван ви­тяг­нув ви­ла із землі і пот­ряс ни­ми пе­ред бри­га­дир­чи­ни­ми очи­ма, після чо­го та по­су­ну­ла з дво­ру з не­пок­ри­тою го­ло­вою, за­ли­шив­ши ко­син­ку під чиїмись но­га­ми.

    Таким чи­ном, шоу на Да­ру­си­но­му подвір'ї закінчи­ло­ся без кро­воп­ро­лит­тя і особ­ли­во­го ру­коп­рик­лад­с­т­ва.

    Поки сусіди енергійно об­го­во­рю­ва­ли вранішню при­ти­чи­ну, Іван ти­хо зай­шов у ха­ту, прис­ту­пив до Да­русі, що так - напівви­су­нув­шись із вікна - ди­ви­ла­ся по­верх люд­сь­ких голів, на очах при­тис­нув її до гру­дей і лагідно пог­ла­див по го­лові.

    Він щось шеп­тав їй на ву­хо, та навіть ко­ли б на світі сто­яла все­лен­сь­ка ти­ша - ніхто не розібрав би слів, що їх ска­зав со­лодкій Да­русі Іван Цви­чок, лиш після цього во­на злізла з вікна, зак­ри­ла вікон­ниці і по­ча­ла роз­к­ла­да­ти во­гонь у печі.

    …Але при­го­ди із залізом на цей раз у Че­ре­мош­но­му не закінчи­ли­ся.

    Десь під обід двері в кабінет ди­рек­то­ра місце­вої вось­мирічки відчи­ни­ли­ся з шу­мом і гур­ко­том - і по­че­рез поріг вва­лив­ся-вко­тив­ся Дмит­ро Одай­ний -комірник кол­гос­пу, яко­го в селі на­зи­ва­ли Член Ко­ло­бок за йо­го опець­ку­ва­ту і круг­лу фігу­ру і за не­помірно час­те вжи­ван­ня сло­ва «член».

    - Пане ди­рек­то­ре! - не віта­ючись, про­гур­котів ба­сом про­фун­до Одай­ний. - Або дай­те ра­ду своїм уч­ням, або вам бу­де да­ва­ти ра­ду рай­ком партії. Ви знаєте, що я член рай­ко­му і не по­тер­п­лю, щоб член бю­ро рай­ко­му роз­во­див у своїй школі та­кий бар­дак. Отак! - і геп­нув ку­ла­ком по ди­рек­то­ро­во­му столі.

    Директор - мо­ло­дий ви­со­кий чо­ловік у чор­них оку­ля­рах - про­дов­жу­вав сидіти за сто­лом, гор­та­ючи сторінки клас­но­го жур­на­лу.

    - Що там у вас стряс­ло­ся, па­не член рай­ко­му? -підвів очі над оп­ра­вою оку­лярів.

    - У ме­не? - зди­ву­вав­ся Одай­ний. - Це у вас стряс­ло­ся, бо вчо­ра ваші діти замість то­го, щоб шу­ка­ти по селі ме­та­ло­лом і нес­ти йо­го на зда­чу, обікра­ли мій влас­ний двір і по­нес­ли тон­ни ме­та­лу на подвір'я отих двох дур­них - Цвич­ка і со­лод­кої Да­русі. А ви пи­таєте, що стряс­ло­ся у ме­не, най шляк вас тра­фить з та­ким ви­хо­ван­ням!

    Переповідати по­даль­шу роз­мо­ву Чле­на Ко­лоб­ка з ди­рек­то­ром шко­ли не­має сен­су, бо нев­довзі двері ди­рек­то­ро­во­го кабіне­ту іще раз відчи­ни­ли­ся і в суп­ро­воді кон­воїра з пісто­ле­том у правій руці -сільсько­го дільнич­но­го Сте­па­на - Іван Цви­чок пе­рес­ту­пив поріг і ски­нув пе­ред при­сутніми ка­пе­люх:

    - Доброго здо­ров'я, па­не-то­ва­ри­шу ди­рек­то­ре! -ска­зав, як проїхав фірою.

    Директор ди­вив­ся на дільнич­но­го міліціоне­ра, міліціонер гіпно­ти­зу­вав пог­ля­дом Цвич­ка, а Одай­ний, як щур, во­див очи­ма між всіма ни­ми. Ди­рек­тор засміяв­ся:

    - Степане, ти привів Іва­на до шко­ли вось­мий клас закінчу­ва­ти?

    - Я привів злодія! - гор­до ви­па­лив дільнич­ний.

    - А у ме­не тут що - шко­ла чи райвідділ міліції? -зди­ву­вав­ся ди­рек­тор.

    - Але ж Іван учо­ра на­мо­вив ва­ших учнів поз­но­си­ти ме­та­ло­лом у двір до цеї йо­го дур­ної. З неї спро­су не­ма, а спрос бу­де з нього. За роз­к­ра­дан­ня дер­жав­но­го май­на і за грабіж се­ред біло­го дня у ме­жах се­ла. За по­ру­шен­ня пас­пор­т­но­го ре­жи­му. Цей гро­ма­дя­нин жи­ве без пас­пор­та. По­би­раєть­ся, гро­мад­сь­кий спокій по­ру­шує. Со­жи­тель­с­т­вом зай­маєть­ся з непідсуд­ною. Тут весь Криміналь­ний ко­декс за ним пла­че.

    Цвичок м'яв у ру­ках ка­пе­люх і справді дур­ну­ва­то посміхав­ся: від то­го, що ніс Сте­пан, ста­ло би смішно навіть покійни­кові, не те, що Іва­нові.

    - Чекайте! - май­же кри­ком пе­рер­вав ди­рек­тор. -Іва­не, по­яс­ни, що во­ни з те­бе хо­чуть.

    - Ґудза на свою го­ло­ву хо­чуть, а на сра­ку - ру­мун­сь­ко­го бу­ка. От що хо­чуть.

    - А все та­ки…

    - Ніж ото дітей отут пу­жа­ти кри­ком, кра­ще би пішли ці ба­тя­ри та доб­ре діло зро­би­ли.

    - Яке діло, Іва­не?

    - А та­ке діло, па­не ди­рек­то­ре, що не­ма гос­по­да­ря у ва­шо­му селі. Залізо ва­ляєть­ся шан­ця­ми, бе­ре­га­ми і попід са­мим клу­бом. Про­па­дає за­дур­но чи­ясь пра­ця, а оцей, що з ґве­ром, - по­ка­зав очи­ма на міліціоне­ра, - цього не ви­дить. А Іван Цви­чок му­сить це видіти. І му­сить видіти, що у ва­шо­му та­ко­му го­но­ро­во­му селі і при та­ких го­но­ро­вих муж­чи­нах не­ма ко­му Да­ру­си­но­му та­тові об­го­ро­ди­ти мо­гил­ку та тра­ву по цвин­та­реві ско­си­ти. То Іван поп­ро­сив шкільників зро­би­ти по одній ходці і виз­би­ра­ти по селі залізні тру­би і па­ру пор­жавілих би­лець від ста­рих ліжок, що­би та­тові не­щас­ної Да­русі хат­ку об­го­ро­ди­ти. Оце і все, що зро­бив Іван. Іван тру­би по­чис­тить, пошліфує, зва­рить у кузні ог­рад­ку - лю­бо бу­де прий­ти на цвин­тар. Та й по­ряд­ку в селі більше ста­не.

    А ці же­ребці не всти­ла­ють­ся на­па­да­ти на бідну дівчи­ну! Та во­на хоч і німа, але у де­сять раз ро­зумніша від цих ро­зу­маків. А те­пер мо­же­те ме­не вез­ти в міліцію, то я там по­роз­ка­зую, скілько цей член кра­де в кол­госпі і де хо­ває. Най лиш поп­ро­бує ще раз обізва­ти Да­ру­сю дур­ною!

    А ви, па­не ди­рек­то­ре, як зас­ту­пи­те­ся за не­вин­ну ду­шу, по­ма­ну бу­де­те ма­ти, ви ж хрис­ти­янин, а не без­бож­ник. -І тріснув две­ри­ма.

    Видно бу­ло по всьому, що Цви­чок ви­го­во­рив­ся у ди­рек­то­ро­во­му кабінеті на три ро­ки на­пе­ред.

    - Одайний! - по якімсь часі ска­зав ди­рек­тор. - А де ті спин­ки ле­жа­ли?

    - Де… - не то пе­ре­пи­тав, не то ствер­див Член Ко­ло­бок. - За дровітнем. Мав ви­ки­да­ти в бе­рег, бо іржаві ду­же.

    - Ну, а чо­го ки­пиш про грабіж?

    - А ви чу­ли, ко­му він зби­раєть­ся ни­ми гріб об­к­ла­да­ти?! Як­би ж то ґазді яко­му, а то… тьфу.

    - Одайний, на щас­тя, і ми там бу­де­мо, де той, ко­му ва­ше ліжко пішло на бра­му… Ну, що за по­га­ний і тяж­кий на­род та­кий пішов!

    У цей час Цви­чок зно­ву відчи­нив двері і про­су­нув го­ло­ву. Він, ма­буть, весь цей час сто­яв у ко­ри­дорі і слу­хав.

    - Не пішов, па­не ди­рек­то­ре, - ска­зав Іван. - На­род був і ли­шить­ся та­ким по­га­ним, по­ки йо­му са­мо­му не ста­не зовсім зле. А по­ки доб­ре - на­род по­га­ний. То­му й на­па­дає на слаб­шо­го. Не поз­во­лям! - ру­ба­нув повітря ру­кою Цви­чок і вий­шов з кабіне­ту.

    А че­рез якийсь час, пе­реб­ра­ку­вав­ши, по­чис­тив­ши і по­сор­ту­вав­ши залізяч­чя, привіз йо­го Цви­чок кілько­ма тач­ка­ми в сільську куз­ню, до ко­ва­ля Пет­ра і ска­зав з хо­ду:

    - Петре, я бу­ду вам по­ма­га­ти, а ви збу­дуй­те ого­ро­жу Дов­бу­шеві!

    - Як? - сплес­нув чор­ни­ми ру­ка­ми ко­валь. - З оць­ого ме­та­ло­ло­му?! Та кра­ще ніякої, аніж з різно­го і ста­ро­го!

    - То ви та­кий те­пер хит­рий, Пет­ре! - чих­вос­тив ко­ва­ля. - А ви чо­го не по­мог­ли бідній каліці раніше но­вим і доб­рим? Че­ка­ли Іва­на Цвич­ка? То при­ду­май­те те­пер так, що­би не бу­ло вид­ко, що во­но різне і ста­ре. Для то­го я до вас прий­шов, а з ста­ро­го і сам умію.

    Коли ого­ро­жа на мо­ги­лу Да­ру­си­но­го та­та бу­ла го­то­ва, ди­рек­тор шко­ли зняв з уро­ку п'ять хлопців і відіслав Цвич­кові на поміч.

    І в той день, як Цви­чок при­муд­рив на ого­рожі клям­ку, Да­ру­ся так і пе­ре­но­чу­ва­ла на та­товій мо­гилі. Пси її че­ка­ли на брамі - а не до­че­кав­шись, поп­лен­та­лись по дво­рах і за­вул­ках, а Іван так і про­сидів під бра­мою, вгор­нув­шись за­ли­ше­ним Да­ру­сею ко­цом.

    …Якогось то дня Марія пок­ли­ка­ла Цвич­ка паль­цем че­рез пар­кан до се­бе на обо­ру. За­ве­ла йо­го по­за стай­ню, ще й озир­ну­ла­ся па­ру разів, чи ніхто не підслу­хо­вує. А по­то­му про­шеп­та­ла в самісіньке ву­хо:

    - Іванку, про­шу те­бе ду­же: аби ти ніко­ли не при­но­сив Да­русі кон­фет. Ніко­ли! І навіть не по­ка­зу­вав.

    Іван якось див­но по­ди­вив­ся на Марію, поп­ра­вив їй хус­т­ку і го­лос­но відповів:

    - Не дур­ний, сам знаю… У нас лю­де добрі - роз­ка­за­ли… - та й вер­нув­ся до се­бе.

 

***

 

Пошук на сайті: