Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 9)

    А го­лос пли­ве звіду­сю­ди, як при­західне сон­це, -лагідне, не­докірли­ве, тер­п­ля­че. І Да­ру­ся схи­ляє та­ку яс­ну те­пер, покірну го­ло­ву, са­ма не зна­ючи пе­ред ким: чи пе­ред со­неч­ком, чи отим го­ло­сом, що пе­ле­нає з ніг до го­ло­ви, ніби хо­че зігріти, чи на­лю­би­ти, чи на­жаліти…

    Нарешті на­люб­ле­на по­волі зни­ка­ючим та­то­вим го­ло­сом, із по­вер­ну­тою у тіло ду­шею, Да­ру­ся ліни­во роз­п­лю­щує очі, підво­дить­ся із землі і аж тоді роз­зи­раєть­ся довкіл.

    Як во­на дав­но тут не бу­ла! Як без­в­с­тид­но за­пус­ти­ла та­то­ву осе­лю! Над­ла­мані вітром, жовтіючі пас­ма гус­тої тра­ви ки­ва­ють голівка­ми: дав­но, ой дав­но, до­ню…

    Даруся об­ри­ває по­жух­лу тра­вич­ку, ви­но­сить її за ворітця залізної ого­рожі із сліда­ми не так дав­ньої фар­би, як уже більше - іржі. Бе­ре наж­дак, зчи­щає ру­дий на­кип, об­ти­рає ганчіркою залізне прут­тя. Тоді іде до та­та у го­ло­ви. При­хи­ляєть­ся до верхівки хрес­та - і зно­ву дов­го стоїть, зав­мер­ла, лиш раз по раз хи­тає го­ло­вою, ніби­то на знак зго­ди на го­лос, лиш їй чут­ний і зро­зумілий. Во­на роз­во­дить ру­ка­ми, обнімає хрест, і знов на­дов­го при­рос­тає до нього.

    Тоді зду­ває з хрес­та по­ро­хи, об­ти­рає йо­го мар­леч­кою, по черзі тор­гає усі чо­ти­ри стовпці ого­рожі і на­решті сідає в но­гах дав­но осілої, май­же рівної із зем­лею мо­гил­ки.

    Даруся повільно прик­ла­дає ву­хо до землі - але за якусь мить рап­то­во схоп­люєть­ся. Ме­туш­ли­во шу­кає дов­ко­ла, потім б'є се­бе до­ло­нею в чо­ло, ски­дає із пле­чей по­тер­ту по­ло­вин­ку ліжни­ка і нак­ри­ває нею нижній краєчок мо­гил­ки, ніби вкри­ває мерзлі та­тові но­ги. Хіба йо­му, та­ко­му пе­ре­мер­з­ло­му, та­ко­му пе­рет­руд­же­но­му на своєму віку, зігріти­ся ли­ше тра­вою чи зем­лею?

    Коли Да­ру­ся за­хо­дить по по­яс у во­ду чи стає у ви­ко­па­ну по крижі яму - во­на не шу­кає теп­ла, во­на шу­кає ря­тун­ку на свою го­ло­ву. За­хо­дить у во­ду чи в зем­лю не­на­дов­го - лиш до­ти, по­ки во­гонь не по­ки­дає тім'я. Але як­би во­на отак про­ле­жа­ла в хо­лодній землі ро­ки, як та­то, му­си­ла би шу­ка­ти теп­ла.

    Ось і за­раз та­то­вий го­лос ска­зав, що йо­му та­ки хо­лод­но, то во­на йо­го трош­ки зігріє. Отак пог­ла­дить крізь хо­лод­ну глин­ку худі йо­го гру­ди, пе­ре­бе­ре хо­лодні пальці, за­че­ше во­лос­ся. А тоді дасть уже й по­ба­юва­ти. Бо навіть най­людніший храм у селі не є та­кий ве­се­лий, як Да­ру­син бай отут із та­том.

    Добре, що сьогодні є з чим ба­юва­ти! Да­ру­ся вик­ла­дає з ко­ши­ка при­па­се­не доб­ро дов­к­руг хрес­та, роз­гор­тає з мар­леч­ки сир, мас­ло, відщи­пує пу­чеч­ком по ма­ленькій дрібочці, ки­дає в рот. Дов­го пе­ре­жо­вує. А тоді схи­ляєть­ся близь­ко до хрес­та і ніби щось нашіптує в йо­го чор­ну верхівку, мов­би у люд­сь­ке ву­хо. Гу­би во­ру­шать­ся так ви­раз­но, що, ко­ли б до неї на­хи­ли­ти­ся, мож­на б розбірли­во по­чу­ти сло­ва.

    Даруся шеп­че дов­го, га­ря­че, пал­ко, лиш ко­ли-не-ко­ли відри­ваєть­ся від хрес­та, ози­ра­ючись нав­к­руг, об­ша­рює пог­ля­дом усе дов­ко­ла, і зно­ву при­па­дає до землі, і шеп­че швид­ко, ніби боїть­ся, що хтось по­чує її страш­ну мо­ву.

    Вона ніко­ли не па­лить тут свічку. Бо свічка го­рить-го­рить та й ви­па­лює все, що є довкіл люд­сь­ко­го. Во­гонь свічки ви­га­няє не тільки злий дух, але й дух лю­ди­ни, яка не зав­ж­ди бу­ла мер­т­вою. А як зни­кає дух - тоді за вмер­лою лю­ди­ною ту­жиш все мен­ше і мен­ше, по­ки не пе­рес­таєш ту­жи­ти зовсім.

    Тому Да­ру­ся не лю­бить лю­дей, які світять на мо­ги­лах свічки. Во­ни швид­ше хо­чуть поз­бу­ти­ся бо­лю, що ди­хає з-під сум­ної мо­гиль­ної гли­ни. Лю­ди втіка­ють від ту­ги, яка за­хо­дить заш­по­ра­ми в ду­шу, як тільки очі ви­хоп­лю­ють хрест. Лю­ди не люб­лять ту­жи­ти. Во­ни вза­галі нічо­го не люб­лять.

    А Да­ру­ся не хо­че не ту­жи­ти за та­том. Бо для неї тут не ту­га - тут, ко­ло та­та, лиш стільки її справ­ж­нь­ого жит­тя. Усе ли­хе ми­ну­ло­ся, поблідло, втра­ти­ло ясність, а ту­га за чи­мось да­ле­ким ли­ши­ла­ся в Да­ру­синій го­лові та­кою гос­т­рою, що від то­го во­на бо­лить її. І як­що не роз­ра­дить та­то - то вже ніхто не по­мо­же Да­русі. Ото во­на й не па­лить свічку: боїть­ся, що прий­де сю­ди кот­ро­гось ра­зу - а го­лос, який зав­ж­ди пли­ве звіду­сю­ди, як сон­це, що й не знаєш звідки, більше не зус­тріне її. Що во­на тоді ро­би­ла б?

    Нема ба­ра­буль, ли­шаєть­ся жмень­ка му­кич­ки, дов­го ні з чо­го зби­ти та­тові ма­сель­ця - все мож­на пе­ре­терпіти. Навіть дов­гий не-прихід сю­ди. Усе мож­на. Але що­ра­зу, ко­ли Да­ру­ся наб­ли­жаєть­ся до мо­гил­ки, ду­ша її та­кож згор­таєть­ся рав­ли­ком від стра­ху, що її за­раз зус­тріне мер­т­ва - без та­то­во­го го­ло­су - ти­ша. Як­що не бу­де йо­го го­ло­су - не ста­не і її. Без го­ло­су на­що їй жи­ти?