Чотири пори життя – Марія Матіос

Марія Матіос

Чотири пори життя

 

Ранок життя. Учора нема ніде (уривок із роману)

1

…ЧИ НЕ АБСУРД?

Не чудо?

Чудо… майже віфлеємське чудо пливе із сутінків — і падає густим туманом на мою стуманілу голову.

Він! Це він, моє шаленство і непритомність. Обожнюваний, жаданий чоловік. Він обнімає мене посеред сутінкового двору і шукає губами очі. Його поцілунки — палкі і нестримні. І — замість відвертатися — підставляю обличчя їхнім дощам і сама шукаю уста.

Я зараз умру отут… знепритомнію посеред двору в його руках… так мені добре… бо несе мене весняна повінь, підтоплюючи верхи і низини… і відбирає мову — а дає лише слух мисливця чи злодія.

— Вибач, моя пташко… вибач… я знав… усе буде так, як ти скажеш, моє пташеня… усе буде добре. Лише вибач мені, нерозумному. Ходімо додому… не бійся, моя мила… я тебе не скривджу… це чудо… вибач.

Так вели мене колись до шлюбу, напівзотлілу і німу, чисту, без сумнівів і тривоги. Я летіла, як піднебесна пташка у свої небеса, не чуючи ні себе, ні польоту, не бачачи самих небес. Лише їхнє сяйво і клич висоти — а більше нічого.

Це було давно.

Потім мене скинули з небес, як бридке опудало чи непотріб.

Зісохлися жили і зів’яла шкіра — лише запрацював мозок, як робот, як комп’ютер, комбінуючи у своїх надрах хитромудрі ходи для елементарного виживання і дотримання більш-менш порядного іміджу. Ох, же ж сумні ті комп’ютерні ігри.

Вони швидше нагадують поминальні меси. Можливо, лише через це не картаю себе і не зневажаю отут, на широких сходах, якими веде мене чужий — та вже рідний — чоловік не до шлюбу і не в піднебесся.

Та я люблю життя понад усе, і люблю себе в ньому, і люблю сивого чоловіка — і віддаюся йому в руки цілком і бездумно, бо лише тут моє спасіння і відродження: в гарячій руці і чорних — що смола — очах.

Нарешті я вільна від себе.

Отут і з ним.

2

Замість пісні пісень

…І ЦЕЙ поєдинок — як і всі поєдинки на світі — мусив колись закінчитися.

Щойно обвалилися міста і порозпадалися держави,

посходили з орбіт землі і місяці —

і небесні галактики закурили чадним пилом над знетерпеливленими головами втомлених мисливськими ловами оленів,

а ми лежимо — розпластані на холонучій хвої гуцульського ліжника — і захлинаємося одне одним, як люди з голодного краю захлинаються поданим куснем хліба;

і не боїмося смерті від раптової ситості й розкошів;

і загарбуємо одне одного — нещадно й несамовито, як жителі диких сусідніх племен, вожді яких оголосили війну тубільцям із прийшлих колоній;

і грабуємо — як воїни ворожих армій захоплюють прикордонні клапті нічийної землі;

і голод наш неутоленний, і безстроковий;

і питні джерела мілкі і солені,

і спрага непогамовна, а лише наростаюча, як гул літака в небі чи струм крові в жилах;

і терени кам’янисті,

і фортеці важкоприступні,

і посли згідливі й піддатливі,

й ультиматуми некатегоричні й необов’язкові,

і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі…

і ніхто нам не суддя і не вчитель…

і ні карти, ні ліхтарика…

і дороги наосліп,

і стежки навпомацки…

і тяжке наше неуцтво…

і солодке та дивне звикання…

і звиті пташині гнізда в горлі…

і рожеві трояндові пуп’янки на язикові…

і чорна смола обіймів, що дужча за найвигадливіші смоли, в’яже зів’ялі тіла…

і не відпускає уста від уст і руки від лона…

і чудно…

і дивно…

і незбагненно…

і так німо — наче месникам у краю без’язиких…

і так млосно — мовби кочівникам в Абіссінії…

і незграбно — як у невагомості…

і просто — як словам у коляді…

і соромно — як голому серед білої днини…

Ти чудова, кохана моя… кохана… — твій голос пливе, мов із чаду, і зриває покрови соромливості, як останнє листя із дерева, і несе, і котить, як перекотиполе, не знаючи спину ні у видолинках, ані на верхів’ях.

І спекотно очам і шкірі;

і ти розгладжуєш мене — як сире лляне полотно, відбілене умілими руками на березі ріки, перевіяне хмільними вітрами й несамовитою водою;

і руки визбирують із нього дрібні краплі роси, що впали з твого чола, коли ти зайшовся чи то плачем, чи співом, чи благанням, а чи молитвою над тугими шовками моєї шкіри…

Ти пахнеш, як ружа із райського саду… і надиш до себе, як сарна надить мисливця… ти моя чарівниця… ти чаклунка…

О, а ти вода… ти неубутна вода моїх бездоріж і змілілих рівчаків.

Ти прибуваєш, як неочікувана повінь, — і тягнеш у чорні глибини, у коловороти, в западини — і я чую, що

пропадаю в них, наче біла камінна солотвинська сіль,

гину в темних, кипучих водах,

моє каміння розсипається у пісок…

у порох,

У пил,

що й не знати, чи я справді була колись камінною… Та ба… я була живою…

мене цілували інші губи, мене обіймали інші руки… але то, мабуть, вони були камінними — що не пам’ятаю ні їхніх господарів, ані їхнього запаху, ні мови…

я випросталася з них, як з-під низької стелі,

і скинула, як позичену одежу,

і поклала у скриню пам’яті.

Я змила їх у солених озерах сліз і скупалася у свяченій воді самотності, що випалила з мене — як родимі знаки — усе неправдиве й нещире, не залишивши жалю і згадки…

але озера сліз бездонні і невичерпні… навіть тоді, коли я розкрита, як полуденна троянда, біля найлюбішого чоловіка, уста якого не знають нехоті.

Ти лижеш мої сльози, як майський мед, і я чую, що зроблена з меду і воску.

П’єш солену росу давно умерлих надр і порослих мохом забуття печер — і я вірю, що народжена ласицею, шкіра якої ще не впольована жодним мисливцем.

Ти п’єш довго й повільно скипілі ураз чорториї зголоднілого лона — і я чую твій голос, що кришиться пересохлим стеблом, ламається перестояною отавою. І осипається на шию… на груди… на стегна.

…Боже, якою солодкою є жінка, якої жадаєш… якою солодкою…

Мені здається, що я заходжуся співом.

Він рветься із заквітлого горла ледь стримуваним торжеством і падає в тишу вечора нечутно і м’яко… і облітає нас двох, як вежу.

…Ти гортаєш мене, як віруючий гортає молитовник, самими губами нашіптуючи празникову молитву…

і закон уст Твоїх для мене кращий за тисячу золота й срібла,

і солодкі гортані моїй слова твої,

і ліпші меду устам моїм,

бо ти покров мій і щит мій,

і я на слова твої уповаю.

Ти злодій моїх маєтків.

Я розкрадена, як млин із борошном першого помолу,

впольована, як дика сарна посеред гомінкого лісу…

і вибрана — як простолюдинка між царівен і між королівен;

я слухаю — і не чую тебе окремо,

бо ні голос, ані кров твоя не існують поза мною.

Ми один клубок.

Один квітник і одна жаждива пустеля…

і ніхто нам не рівня і не розказ.

Ми сплетені і зцементовані,

пророслі одне крізь одного, мов квітка крізь камінь…

охоплені вогнем і оточені льодом;

приголублені Божою ласкою і Божим перстом у розтерзаному брехнею і кров’ю світі…

Я хочу тебе ще…

…І спека, голодна, суха, безвітряна спека ефіопських пустель не дає дихати…

чую: чужинецькі стріли впиваються наконечниками у шкіру –

і ти рвешся до мене рвучко і без терпіння.

Так добігають до води ті, хто щойно вирвався з диму.

Ти зриваєш мене, як гойдливе яблуко в чужому саду,

і смакуєш, смакуєш без перерви і боязні…

Я упиваюся тобою так, начебто тебе зараз мають забрати в тюрму.

П’ю тебе, як церковний «кагор».

І нічого мене тепер не обходить…

бо я хочу бути випита…

Я зацвітаю, як слова у щедрівці чи квітка в оазі.

Я дерево — ударене блискавкою.

Та чую, як у попелі прокидається прекрасний птах фенікс…

І я оживаю.

Укотре сьогодні повстаю зі сну й утоми спеченими губами, медами і ропою своїх сотів і хлібів…

і вириваюся із себе, як бранка чи як кочівниця,

і наздоганяю себе вчорашню, — ту, що не знала, що зліплена з воску та глини і запашних отрут жалючої шкіри;

ту, що приведена з темниці і боїться, що світло її ось-ось закінчиться.

Але світло різке і безжальне…

воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір’ям, яке ширяє у високості,

де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його…

це плоть…

чи сором…

чи це не має імені,

але воно чудове і неповторне…

Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі…

він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла…

і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння —

і я ні за чим не жалію…

лише за тим, що так мало вродило квітів.

Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту,

і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок…

Але ні, ти не олень…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: