Марія Матіос

Чо­тири по­ри жит­тя

 

Ра­нок жит­тя. Учо­ра не­ма ніде (ури­вок із ро­ману) 

…ЧИ НЕ АБ­СУРД?

Не чу­до?

Чу­до… май­же віфлеємсь­ке чу­до пли­ве із сутінків — і па­дає гус­тим ту­маном на мою сту­манілу го­лову.

Він! Це він, моє ша­ленс­тво і неп­ри­томність. Обож­ню­ваний, жа­даний чо­ловік. Він обнімає ме­не по­серед сутінко­вого дво­ру і шу­кає гу­бами очі. Й­ого поцілун­ки — палкі і нес­тримні. І — замість відвер­та­тися — підстав­ляю об­личчя їхнім до­щам і са­ма шу­каю ус­та.

Я за­раз ум­ру отут… знеп­ри­томнію по­серед дво­ру в й­ого ру­ках… так мені доб­ре… бо не­се ме­не вес­ня­на повінь, підтоп­лю­ючи вер­хи і ни­зини… і відби­рає мо­ву — а дає ли­ше слух мис­ливця чи злодія.

— Ви­бач, моя пташ­ко… ви­бач… я знав… усе бу­де так, як ти ска­жеш, моє пта­шеня… усе бу­де доб­ре. Ли­ше ви­бач мені, не­розум­но­му. Ходімо до­дому… не бій­ся, моя ми­ла… я те­бе не скрив­джу… це чу­до… ви­бач.

Так ве­ли ме­не ко­лись до шлю­бу, напівзотлілу і німу, чис­ту, без сумнівів і три­воги. Я летіла, як підне­бес­на пташ­ка у свої не­беса, не чу­ючи ні се­бе, ні поль­оту, не ба­чачи са­мих не­бес. Ли­ше їхнє сяй­во і клич ви­соти — а біль­ше нічо­го.

Це бу­ло дав­но.

Потім ме­не ски­нули з не­бес, як брид­ке опу­дало чи не­потріб.

Зісох­ли­ся жи­ли і зів'яла шкіра — ли­ше зап­ра­цював мо­зок, як ро­бот, як комп'ютер, комбіну­ючи у своїх над­рах хит­ро­мудрі хо­ди для еле­мен­тарно­го ви­живан­ня і дот­ри­ман­ня більш-менш по­ряд­но­го іміджу. Ох, же ж сумні ті комп'ютерні ігри.

Во­ни швид­ше на­гаду­ють по­минальні ме­си. Мож­ли­во, ли­ше че­рез це не кар­таю се­бе і не зне­важаю отут, на ши­роких схо­дах, яки­ми ве­де ме­не чу­жий — та вже рідний — чо­ловік не до шлю­бу і не в підне­бес­ся.

Та я люб­лю жит­тя по­над усе, і люб­лю се­бе в нь­ому, і люб­лю си­вого чо­ловіка — і відда­юся й­ому в ру­ки цілком і без­думно, бо ли­ше тут моє спасіння і відрод­ження: в га­рячій руці і чор­них — що смо­ла — очах.

На­решті я віль­на від се­бе.

Отут і з ним.

Замість пісні пісень

…І ЦЕЙ поєди­нок — як і всі поєдин­ки на світі — му­сив ко­лись закінчи­тися.

Щой­но об­ва­лили­ся міста і по­роз­па­дали­ся дер­жа­ви,

пос­хо­дили з орбіт землі і місяці —

і не­бесні га­лак­ти­ки за­кури­ли чад­ним пи­лом над зне­тер­пе­лив­ле­ними го­лова­ми втом­ле­них мис­ливсь­ки­ми ло­вами оленів,

а ми ле­жимо — роз­плас­тані на хо­лонучій хвої гу­цуль­сько­го ліжни­ка — і зах­ли­наємо­ся од­не од­ним, як лю­ди з го­лод­но­го краю зах­ли­на­ють­ся по­даним кус­нем хліба;

і не боїмо­ся смерті від рап­то­вої си­тості й роз­кошів;

і за­гар­буємо од­не од­но­го — не­щад­но й не­само­вито, як жи­телі ди­ких сусідніх пле­мен, вожді яких ого­лоси­ли вій­ну тубіль­цям із прий­шлих ко­лоній;

і гра­буємо — як воїни во­рожих армій за­хоп­лю­ють при­кор­донні клапті нічий­ної землі;

і го­лод наш не­уто­лен­ний, і безс­тро­ковий;

і питні дже­рела мілкі і со­лені,

і спра­га не­пога­мов­на, а ли­ше на­рос­та­юча, як гул літа­ка в небі чи струм крові в жи­лах;

і те­рени кам'янисті,

і фор­теці важ­коприс­тупні,

і пос­ли згідливі й піддат­ливі,

й уль­ти­мату­ми не­кате­горичні й не­обов'яз­кові,

і ми впер­ше зне­силені й усо­те зго­лоднілі…

і ніхто нам не суд­дя і не вчи­тель…

і ні кар­ти, ні ліхта­рика…

і до­роги на­осліп,

і стеж­ки нав­по­мац­ки…

і тяж­ке на­ше не­уц­тво…

і со­лод­ке та див­не зви­кан­ня…

і звиті пта­шині гнізда в горлі…

і ро­жеві тро­ян­дові пуп'ян­ки на язи­кові…

і чор­на смо­ла обіймів, що дуж­ча за най­ви­гад­ливіші смо­ли, в'яже зів'ялі тіла…

і не відпус­кає ус­та від уст і ру­ки від ло­на…

і чуд­но…

і див­но…

і нез­багнен­но…

Сторінка 1 з 66 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 > У кінець >>