Марія Матіос - Чотири пори життя

 

Марія Матіос

Чо­тири по­ри жит­тя

 

Ра­нок жит­тя. Учо­ра не­ма ніде (ури­вок із ро­ману) 

…ЧИ НЕ АБ­СУРД?

Не чу­до?

Чу­до… май­же віфлеємсь­ке чу­до пли­ве із сутінків — і па­дає гус­тим ту­маном на мою сту­манілу го­лову.

Він! Це він, моє ша­ленс­тво і неп­ри­томність. Обож­ню­ваний, жа­даний чо­ловік. Він обнімає ме­не по­серед сутінко­вого дво­ру і шу­кає гу­бами очі. Й­ого поцілун­ки — палкі і нес­тримні. І — замість відвер­та­тися — підстав­ляю об­личчя їхнім до­щам і са­ма шу­каю ус­та.

Я за­раз ум­ру отут… знеп­ри­томнію по­серед дво­ру в й­ого ру­ках… так мені доб­ре… бо не­се ме­не вес­ня­на повінь, підтоп­лю­ючи вер­хи і ни­зини… і відби­рає мо­ву — а дає ли­ше слух мис­ливця чи злодія.

— Ви­бач, моя пташ­ко… ви­бач… я знав… усе бу­де так, як ти ска­жеш, моє пта­шеня… усе бу­де доб­ре. Ли­ше ви­бач мені, не­розум­но­му. Ходімо до­дому… не бій­ся, моя ми­ла… я те­бе не скрив­джу… це чу­до… ви­бач.

Так ве­ли ме­не ко­лись до шлю­бу, напівзотлілу і німу, чис­ту, без сумнівів і три­воги. Я летіла, як підне­бес­на пташ­ка у свої не­беса, не чу­ючи ні се­бе, ні поль­оту, не ба­чачи са­мих не­бес. Ли­ше їхнє сяй­во і клич ви­соти — а біль­ше нічо­го.

Це бу­ло дав­но.

Потім ме­не ски­нули з не­бес, як брид­ке опу­дало чи не­потріб.

Зісох­ли­ся жи­ли і зів'яла шкіра — ли­ше зап­ра­цював мо­зок, як ро­бот, як комп'ютер, комбіну­ючи у своїх над­рах хит­ро­мудрі хо­ди для еле­мен­тарно­го ви­живан­ня і дот­ри­ман­ня більш-менш по­ряд­но­го іміджу. Ох, же ж сумні ті комп'ютерні ігри.

Во­ни швид­ше на­гаду­ють по­минальні ме­си. Мож­ли­во, ли­ше че­рез це не кар­таю се­бе і не зне­важаю отут, на ши­роких схо­дах, яки­ми ве­де ме­не чу­жий — та вже рідний — чо­ловік не до шлю­бу і не в підне­бес­ся.

Та я люб­лю жит­тя по­над усе, і люб­лю се­бе в нь­ому, і люб­лю си­вого чо­ловіка — і відда­юся й­ому в ру­ки цілком і без­думно, бо ли­ше тут моє спасіння і відрод­ження: в га­рячій руці і чор­них — що смо­ла — очах.

На­решті я віль­на від се­бе.

Отут і з ним.

Замість пісні пісень

…І ЦЕЙ поєди­нок — як і всі поєдин­ки на світі — му­сив ко­лись закінчи­тися.

Щой­но об­ва­лили­ся міста і по­роз­па­дали­ся дер­жа­ви,

пос­хо­дили з орбіт землі і місяці —

і не­бесні га­лак­ти­ки за­кури­ли чад­ним пи­лом над зне­тер­пе­лив­ле­ними го­лова­ми втом­ле­них мис­ливсь­ки­ми ло­вами оленів,

а ми ле­жимо — роз­плас­тані на хо­лонучій хвої гу­цуль­сько­го ліжни­ка — і зах­ли­наємо­ся од­не од­ним, як лю­ди з го­лод­но­го краю зах­ли­на­ють­ся по­даним кус­нем хліба;

і не боїмо­ся смерті від рап­то­вої си­тості й роз­кошів;

і за­гар­буємо од­не од­но­го — не­щад­но й не­само­вито, як жи­телі ди­ких сусідніх пле­мен, вожді яких ого­лоси­ли вій­ну тубіль­цям із прий­шлих ко­лоній;

і гра­буємо — як воїни во­рожих армій за­хоп­лю­ють при­кор­донні клапті нічий­ної землі;

і го­лод наш не­уто­лен­ний, і безс­тро­ковий;

і питні дже­рела мілкі і со­лені,

і спра­га не­пога­мов­на, а ли­ше на­рос­та­юча, як гул літа­ка в небі чи струм крові в жи­лах;

і те­рени кам'янисті,

і фор­теці важ­коприс­тупні,

і пос­ли згідливі й піддат­ливі,

й уль­ти­мату­ми не­кате­горичні й не­обов'яз­кові,

і ми впер­ше зне­силені й усо­те зго­лоднілі…

і ніхто нам не суд­дя і не вчи­тель…

і ні кар­ти, ні ліхта­рика…

і до­роги на­осліп,

і стеж­ки нав­по­мац­ки…

і тяж­ке на­ше не­уц­тво…

і со­лод­ке та див­не зви­кан­ня…

і звиті пта­шині гнізда в горлі…

і ро­жеві тро­ян­дові пуп'ян­ки на язи­кові…

і чор­на смо­ла обіймів, що дуж­ча за най­ви­гад­ливіші смо­ли, в'яже зів'ялі тіла…

і не відпус­кає ус­та від уст і ру­ки від ло­на…

і чуд­но…

і див­но…

і нез­багнен­но…

і так німо — на­че мес­ни­кам у краю без'язи­ких…

і так млос­но — мов­би кочівни­кам в Абіссінії…

і нез­граб­но — як у не­ваго­мості…

і прос­то — як сло­вам у ко­ляді…

і со­ром­но — як го­лому се­ред білої дни­ни…

— Ти чу­дова, ко­хана моя… ко­хана… — твій го­лос пли­ве, мов із ча­ду, і зри­ває пок­ро­ви со­ром­ли­вості, як ос­таннє лис­тя із де­рева, і не­се, і ко­тить, як пе­реко­типо­ле, не зна­ючи спи­ну ні у ви­долин­ках, ані на верхів'ях.

І спе­кот­но очам і шкірі;

і ти роз­глад­жуєш ме­не — як си­ре лля­не по­лот­но, відбіле­не уміли­ми ру­ками на бе­резі ріки, пе­ревіяне хміль­ни­ми вітра­ми й не­само­витою во­дою;

і ру­ки виз­би­ру­ють із нь­ого дрібні краплі ро­си, що впа­ли з тво­го чо­ла, ко­ли ти зай­шов­ся чи то пла­чем, чи співом, чи бла­ган­ням, а чи мо­лит­вою над ту­гими шов­ка­ми моєї шкіри…

— Ти пах­неш, як ру­жа із рай­сько­го са­ду… і на­диш до се­бе, як сар­на на­дить мис­ливця… ти моя чарівни­ця… ти чак­лунка…

О, а ти во­да… ти не­убут­на во­да моїх без­доріж і змілілих рівчаків.

Ти при­буваєш, як не­очіку­вана повінь, — і тяг­неш у чорні гли­бини, у ко­лово­роти, в за­пади­ни — і я чую, що

про­падаю в них, на­че біла камінна со­лот­винсь­ка сіль,

ги­ну в тем­них, ки­пучих во­дах,

моє каміння роз­си­паєть­ся у пісок…

у по­рох,

У пил,

що й не зна­ти, чи я справді бу­ла ко­лись камінною… Та ба… я бу­ла жи­вою…

ме­не цілу­вали інші гу­би, ме­не обій­ма­ли інші ру­ки… але то, ма­буть, во­ни бу­ли камінни­ми — що не пам'ятаю ні їхніх гос­по­дарів, ані їхнь­ого за­паху, ні мо­ви…

я вип­роста­лася з них, як з-під низь­кої стелі,

і ски­нула, як по­зиче­ну оде­жу,

і пок­ла­ла у скри­ню пам'яті.

Я зми­ла їх у со­лених озе­рах сліз і ску­пала­ся у свя­ченій воді са­мот­ності, що ви­пали­ла з ме­не — як ро­димі зна­ки — усе неп­равди­ве й не­щире, не за­лишив­ши жа­лю і згад­ки…

але озе­ра сліз без­донні і не­вичерпні… навіть тоді, ко­ли я роз­кри­та, як по­луден­на тро­ян­да, біля най­любішо­го чо­ловіка, ус­та яко­го не зна­ють не­хоті.

Ти ли­жеш мої сль­ози, як май­ський мед, і я чую, що зроб­ле­на з ме­ду і вос­ку.

П'єш со­лену ро­су дав­но умер­лих надр і по­рос­лих мо­хом за­бут­тя пе­чер — і я вірю, що на­род­же­на ла­сицею, шкіра якої ще не вполь­ова­на жод­ним мис­ливцем.

Ти п'єш дов­го й повіль­но скипілі ураз чор­то­риї зго­лодніло­го ло­на — і я чую твій го­лос, що кри­шить­ся пе­ресох­лим стеб­лом, ла­маєть­ся пе­рес­то­яною ота­вою. І оси­паєть­ся на шию… на гру­ди… на стег­на.

— …Бо­же, якою со­лод­кою є жінка, якої жа­даєш… якою со­лод­кою…

Мені здаєть­ся, що я за­ход­жу­ся співом.

Він рветь­ся із заквітло­го гор­ла ледь стри­мува­ним тор­жес­твом і па­дає в ти­шу ве­чора не­чут­но і м'яко… і облітає нас двох, як ве­жу.

…Ти гор­таєш ме­не, як віру­ючий гор­тає мо­литов­ник, са­мими гу­бами нашіпту­ючи праз­ни­кову мо­лит­ву…

і за­кон уст Твоїх для ме­не кра­щий за ти­сячу зо­лота й срібла,

і со­лодкі гор­тані моїй сло­ва твої,

і ліпші ме­ду ус­там моїм,

бо ти пок­ров мій і щит мій,

і я на сло­ва твої упо­ваю.

Ти злодій моїх маєтків.

Я роз­кра­дена, як млин із бо­рош­ном пер­шо­го по­молу,

вполь­ова­на, як ди­ка сар­на по­серед гомінко­го лісу…

і виб­ра­на — як прос­то­людин­ка між царівен і між ко­ролівен;

я слу­хаю — і не чую те­бе ок­ре­мо,

бо ні го­лос, ані кров твоя не існу­ють по­за мною.

Ми один клу­бок.

Один квітник і од­на жаж­ди­ва пус­те­ля…

і ніхто нам не рівня і не роз­каз.

Ми спле­тені і зце­мен­то­вані,

про­рослі од­не крізь од­но­го, мов квітка крізь камінь…

охоп­лені вог­нем і ото­чені ль­одом;

при­голуб­лені Бо­жою лас­кою і Бо­жим пер­стом у роз­терза­ному брех­нею і кров'ю світі…

— Я хо­чу те­бе ще…

…І спе­ка, го­лод­на, су­ха, безвітря­на спе­ка ефіопсь­ких пус­тель не дає ди­хати…

Сторінка 1 з 32 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 > У кінець >>

Пошук на сайті: