Марія Матіос - Щоденник страченої

 

Марія Матіос

Щоденник страченої

Психологічна розвідка

ПОЧАТОК

    — ...Мабуть, навіки завойованих жінок, які навіки завойованих територій, і справді немає, - із лагідністю прирученого змія прошепотів, ніби просичав, чоловік, нахиляючись до самих моїх очей.
Далі він схилився нижче, ніби мав намір цілуватися.
Мої уста подалися назустріч.
Але чоловік різко випростався і докінчив, очевидно, наперед заготовлену фразу:
— Я не зумів змиритися з тим, що навіки завойованих жінок немає.
Його незвично жорсткий і холодний погляд гіпнотизував і без того зневолене тіло. Із розгорнутим детективом Василя Шкляра я все іще напівлежала на тахті, застеленій квітчастою хусткою у великі ружі, але незбагненним чином відчувала загрозливу небезпеку оманливої ідилії. Нав'язлива думка про те, що ось-ось повинно щось трапитися, не давала можливості зосередитися чи бодай підвестися, щоб здобути кращу точку опори.
Та коли за мить чорний отвір пістолетного дула, що різко вигулькнув із паперового пакунка, втупився мені в груди — я зареготала. Мій нервовий, а може, й страшний сміх перекочував із горла в піднебіння, як сльози, і нагадував, швидше, ридання. Одночасно я відчула, як шкіра під колінами вкрилася холодними дрижаками.
Краєм загальмованої свідомості я іще встигла зафіксувати останню зрозумілу мені істину: це — неминуча смерть.
— Що ти робиш? - механічно звелася назустріч чи то чоловікові, чи його озброєній руці. Далі — не пам'ятаю...

КІНЕЦЬ

— ...Ваша честь! — нарешті — після тривалого шуму в переповненій залі і глибокої паузи вже в повній тиші - прокурор, що виступав головним обвинувачем, звернувся до насупленої, майже безформноїжінки-судді невизначеного віку, сповитої в чорну, таку ж безформну, як і вона сама, мантію. Схилившись у галантному поклоні, він чомусь приклав руку до серця, а далі театрально закотив догори очі: — Почну з кінця. — Поки прокурор лаштував слова у викінчену думку, суддя однією рукою встигла підтягнути під столом зморщені колготи і правим носком почухати ліву литку. — Навіть коли б у цьому залі вишикувалася рота найкращих адвокатів країни, — прокурор демонстративно звертався до захисника підсудної сторони, — отож, навіть, коли б тут захист вели найкращі адвокати країни, які з такою ж палкістю доводили би протилежне тому, про що я зараз говоритиму, і навіть, коли б у цій залі засідав наш найбезпристрасніший Конституційний суд, мій вердикт не змінився б ані на йоту...
— Вердикти в цьому залі виголошую я! — писклявим голосом, що дисонував із фігурою, суддя різко перебила прокурора і насупилася іще більше.
— ...мій вердикт не змінився б ані на йоту, — із притиском повторив прокурор, гіпнотизуючи суддю великими чорними очима. Він повільно протер окуляри витягнутою із правої кишені штанів хусточкою, ви¬тримав іще одну довгу паузу, а далі з притиском і логічними наголосами, достойними самого Богдана Ступки, продовжив: — Ця жінка, яку сьогодні наше правосуддя нарешті виведе на чисту воду, заслуговує не те що на найвищу міру громадського осуду, який за нинішніх умов і обставин у нашій державі є найменш діє¬вим. Вона заслуговує найвищої міри покарання.
Бо тільки так можна утвердити справедливість і невідворотність нашого правосуддя, яке, попри все, залишається найгуманнішим у світі...

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗАМІСТЬ МОТИВАЦІЇ

...А тепер я тримаю в руках темно-зелений, як поросла жабуринням озерна вода, талмуд свого багаторічного щоденника з претензійною назвою «Жіночий літопис», писаний різнокольоровим чорнилом, помальований примітивними, наївними картинками а ля Никифір із Криниці, з подеколи вільними від письма сторінками, зі слідами губної помади чи масних пальців, подаленілим, але все іще присутнім ароматом дорогих парфумів, і ловлю себе на думці, що страх — реальний, цілком осяжний, гидкий і мерзотний страх — вертається в мене через усі брами єства: крізь пори шкіри, дихання, очі. Він заповзає всередину слизьким гадом і звиває собі кубло десь у ямці між грудьми.
Не маючи ані сили, ані відваги потоптати ту бридку гидоту, поволі, яку сповільненому кадрі, пересуваюся у фотель і на якусь мить прикриваю долонею очі. Я навмисне відтягую зустріч, яка повинна ось-ось відбутися з власної волі. Проте моя добровільність зараз нагадує добровільну смиренність схиленої шиї бика перед тим, як у його тім'я вдарить занесений обух.
Так минає обмежений, але якийсь дуже тягучий і спресований час. Від перенапруги нервів дзвенить у вухах. А може, воно щось дзижчить за вікнами чи стіною, хоча я не маю ані найменшого наміру відволікатися на сторонні звуки. Зараз необхідно зосередитися на собі, щоб не пропустити головного. Що воно тепер головне? Після всього...
Поволі, так поволі, нібито в мене розбиті паралічем руки, починаю гортати пожовклі сторінки щоденника: і колишні вагання стосовно того, чи варто відкривати окрему, і безумовно, пандорину скриньку далеких і напівзабутих радощів і страждань, поволі покидають мене...
Що правда - то правда: я жадаю і водночас боюся перечитати з відстані часу і теперішньої трагедії частину свого інтимного життя.
З одного боку, хочу цього, бо в теперішньому моєму напівіснуванні-напівумиранні уже немає місця тому лоскітливому хвилюванню, що прискорює серцебиття й додає адреналіну у кров будь-якій жінці, на обрії якої маячіє а хоч би туберкульозний, але чоловічий силует. Без того лоскоту навіть теперішнє очікування смерті втрачає останню барву.
Так дивно, що я про це іще думаю, про лоскіт... про серцебиття... мені б писати заповіт, а я хочу патрати себе, як недорізану курку, по живому, незагоєному. Прагну душевної трепанації, нібито мені все іще мало фізичного, а не теоретичного болю.
А що при спогляданні зафіксованого чорним по білому свого довгого і гострошпилевого життя я знемагаю від страху, то в цьому, мабуть, немає нічого незрозумілого: іноді страх спогадів сильніший від повсякденних страхів. Людина — істота настільки дивна, наскільки незрозуміла. Інакше, навіщо б їй постійно вертатися в минуле — хай навіть лише безформними думками? Тим паче, минуле — не таке вже й бездоганне і позитивне, іноді — далеко не миротворче, а нерідко — писане фарбами крові і сліз? Мабуть, простіше було б виставити захисний щит добровільноїамнезіїі вчитися шукати втіху в теперішньому. Та жіноча натура влаштована так, як влаштовано ненавмисного вбивцю: спокуса вернутися на місце злочину переважає застережливі окрики «Небезпечно!!!»
Легко сказати — «виставити щит»... та іще й для пам'яті. Якже його виставляти перед нефіксованою прірвою всього того, чого не помацаєш, не відсунеш? Мабуть, іще ніхто у світі не позбавлявся пам'яті свідомо, добровільно, а якщо й позбавлявся-то лише внаслідок катастроф. Душевну драму в повсякденному житті, на жаль, не вважають справжньою катастрофою. Хіба, лише учені.
Так що із захисним щитом амнезії не вийде. Тому й доведеться здатися на милість Божу, порпаючись у минулому потьмянілого щоденника, як гуска в поросі, і шукати там опертя. А може, тільки туманити себе втішною думкою, що там, у минулому, — весело, немов у дитячому калейдоскопі.
Моє ж теперішнє вкрито суцільно чорним саваном... Гм... саванів чорних начебто й не існує. Але в мене все стрімголов.
...І я знову наосліп довго розгладжую темно-зелену поверхню безцінного тепер талмуду, ніби готую і його до видозміненого сприйняття тих таємниць, які він вислуховував і нотував багато-багато років поспіль, замінивши мені духівника, і подругу, і слідчого.
Та перед тим, як відкрити першу сторінку постарілого разом зі мною «Жіночого літопису», ловлю себе на думці, що для полегкості повинна внести якісь підготовчі ремарки чи зробити відповідну самоанестезію. Навіть після всіх випробувань, що випали на моє не таке вже й коротке життя, психіка й тепер відмовляється сприймати спокійно те, що колись відбувалося зі мною, стимулювало до життя, а тепер, врешті, вивело на його фінішну пряму.
Для сміливості капаю тридцять крапель корвалолу на грудку цукру, запиваю водою і заплющую очі. Відганяю будь-яку думку. Просто слухаю себе. Здається, мене живої нема. Є обтягнуте посірілою шкірою тіло і більш нічого.
Повільно розгладжую чоло, уста, шию, ніби намагаюся відчути в них повне оніміння. Проте це не допомагає. Я таки чую в собі серце. І потрібно будь-що заглушити його. Інакше не вдасться розкласти на полиці дотеперішнє життя. А я іще двобою з життям не виграла. Лише відчула холодний подув невдалого загравання зі смертю і безнадійну тугу після цього...
Самоанестезія зараз мені потрібна більше, ніж усі морфії разом узяті. Мабуть, уперше я хочу зануритися в себе, дістатися самого дна — і подивитися звідти ясними, чесними очима на теперішнє, таке невизначене, розпанахане і зболіле, як моя грудна клітка.
В дурних і розумних перипетіях минулих років мені ще донедавна здавалося, що всі кредити, запаси і недоторканні запаси болю давно вичерпані.
Та ба... Страждання невичерпні, поки в людині жевріє життя.
У хвилини розпачу дедалі частіше думаю, що життя і страждання - приховані синоніми, врослі одне в одне, як сіамські близнюки.
Але надходить хвиля чи дрібка радості — і за подібну думку гнівно, а то й з роздратованою люттю шельмую себе, як найбільшу світову негідницю і симулянтку.
Проте життя влаштовано так, що лють минає, як тільки трапляється найменша нагода. Боже праведний... як мало треба, щоб агресія люті перетворилася на сльози. Бо в черговий раз нагло — без попереджень — сельовим потоком накочується біль: і я стаю невиправдано плаксивою песимісткою.
Таки так: життя і страждання — сіамські діти. І жоден найвправніший хірург не роз'єднає їх, не порушивши тієї гармонійної системи, яку заклала в них сама природа.
Хм... ну й придумала: гармонійна система сіамського каліцтва...
Досить часто мені здається, що, коли б можна брати участь в якихось надшокових іграх чи шоу — я, мабуть, щоразу здобувала би перемогу; і золоті медалі сипались би на мене, як травневий дощ. Я, звичайно, виборола би безумовну першість в умінні самокатуватися, в умінні нав'язати муку насамперед тому, до кого по-сіамськи прив'язана моя душа. Навіщо той Рахметов випробовував свою волю на цвяхах? Зазирнув був би на чай до мене — я б його навчила більш витонченими методами загартовувати себе.
А ось і результат власного загартування: повільне чекання повільного вмирання. Корона і крона життя — чекання смерті. Ну, так, так, розумію, що життя будь-якої іншої людини закінчується однією і тією ж короною. Одначе, напевно, набереться небагато самогубців, які б так методично, публічно, так цілеспрямовано — при повній адекватності — знищували себе без видимої, та навіть і невидимої, причини, як це роблю я.
Хоча, хтозна, хтозна. Може, насправді все це не так, і думаю я зовсім по-іншому? Може, це лише тепер здається, що я думаю так. Бо саме цієї хвилини — я не думаю зовсім. Отак утуплююся очима в підлогу чи стелю — і дивлюся доти, поки чорна мурашва не застеле очі. А тоді кліпну кілька разів — і фонтан різнокольорових іскор зітне, як бритвою, всю оту ахінею.
І знову втупишся в стелю — чекаєш: а раптом розвидніє і знову почнеш розмотувати клубок безглуздого, як тепер зрозуміло, свого минулого. Це все одно, що робити розтин власноруч. Якось же ж люди під час воєн чи інших катаклізмів власноруч пороли собі животи — і нічого, виживали. Бр-р-р...
Але зараз я справді не думаю: слухаю, як часто й тривожно б'ється серце. Боже, чому? Адже все, що занесено в темно-зелену скриню пам'яті під кодом «Жіночий літопис», моє тріпотливе серце пережило й перетерпіло, пересміялося й перехлипало. Ніщо з того, що зараз потрапить мені в очі, не може не те що кардинально — жодним чином - змінити ходу чийогось окремого життя, ні, тим паче, хід історії.
Авжеж, і моєї особистої історії також.
Усю цю муть під назвою щоденник життя розумна людина могла би помістити в п'ятеро — десятеро слів: народилася — любила — страждала — народжувала — втрачала — мучила — вмерла.
На жаль, щоденникові записи мало відкривають справжню природу людини. Вона мінлива, як літня погода. Сьогодні ти зафіксуєш один параметр своїх дій і думання, а завтра ці параметри зміняться кардинально. Але зафіксоване на папері залишається начебто непорушним, як теорема Піфагора. Душа — вона драглі, що коливаються від невловимого. І щоденник — не томограф душі, а лише шлем для томографа. Щоденник — це минуле. Нормальна людина завжди живе якщо й не майбутнім, то тільки теперішнім. Зазирання в минуле є способом злодійства, віднімання себе від себе. Навіщо в часи небезпек людина так приречено тримається за минуле? Одна справа - дитинство. Але ні. Дитинство — також минуле.
Боже... я знову заплуталася в трьох соснах. О, яка незбагненна, причаєно-хижа, глухоніма і слабовидюща небезпека вимальовується підступним привидом з мого перетлілого минулого. Ця означена, але мовчазна тривога заважає думати, бо ось вона — знову ворушиться на папері під стертими, різнокольоровими в різні часи, буквами, вигинається хтивою стриптизеркою, безжалісно впиваючись у серце п'явкою.
І знову гидке відчуття страху перед тим, що не може вже ані вразити, ані приголомшити, викликає напад блювоти і тривалої прострації.
Дивно... Хто-хто, а я точно не можу здивуватися нічому, про що ось-ось нагадають сторінки мого пожовклого щоденника.
Чому ж воно, поранене спогадами серце, так тривожиться чи боїться? Потьмяніла від років книжка не відновить краси, але й не передасть болю, що пеленали душу, коли рука фіксувала їх на папері цього талмуду. Тут серце не відкриє для себе нічого нового.
О, так. Це ж дуже просто й зрозуміло: я боюся безодні, яка зазирнула в обличчя — й не відпустила. Так-так, я боюся не минулого, а безодні, в якій воно помістилося. Жаль, що в природі не існує сховища, куди б можна викидати минуле, як радіоактивні відходи. Утилізувати, а далі частково трансформувати просто в сторонній досвід і не більше.
Таке верзеться... Воно, мабуть, недивно: очікування останніх відлічених тобі секунд життя іще не пояснив ніхто, так само, як насправді ніхто не пояснив життя після смерті чи життя в материнській утробі. Всі оті недолугі, надумані фантазії псевдописарчуків про загробне життя — не що інше, як страх їхніх авторів перед майбутнім і намагання вистрибнути за обруч власного безсилля перед невідомістю тління.

Сторінка 1 з 16 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 > У кінець >>

Пошук на сайті: