Марія Матіос - Майже ніколи не навпаки

 

Матіос Марія

Майже ніколи не навпаки

Но­вела пер­ша. Чо­тири — як рідні — бра­ти 

ОДОКІЯ, А ПО-ДО­МАШНЬ­ОМУ До­ця, — вінча­на жінка стар­шо­го Чев'юко­вого си­на Пав­ла — чет­верту ди­тину но­сила так тяж­ко, що сам све­кор Ки­рило, м'який сер­цем, але ску­пий язи­ком, був зму­шений втру­тити­ся в спра­ву, яка в Ти­совій Рівні ніко­ли не вва­жала­ся делікат­ною, оскіль­ки не ма­ла нічо­го спіль­но­го зі спра­вами чо­ловічи­ми.

У цім краю жіно­ча тяж­ба спо­конвіку на­лежа­ла до діла бу­ден­но­го. Мож­на ска­зати, май­же дру­горяд­но­го.

Тут від за­чат­тя світу чо­ловічою тур­бо­тою бу­ло здо­рове сім'я, а жіно­чою — вит­ри­вале ло­но. Ото й увесь спіль­ний ґешефт.

Про­те, на­дивив­шись не так на що­денні До­цині ри­ганці дов­круж стайні, як на тліючу на попіл невістку, що вже кіль­ка місяців жи­ла на воді та яб­лу­ках, Ки­рило якоїсь-то ночі ска­зав своїй Ва­силині:

— Щось тре­ба ро­бити з Доць­кою, жінко.

В Ки­рило­вому го­лосі бу­ла твердість, якої зав­жди ос­теріга­лися всі до­машні.

— А що маю ро­бити?! — сіла на пос­телі Ва­сили­на, спро­сон­ня не­вин­но за­котив­ши до­гори очі. — І я тяж­ко Андрія но­сила, а твоя ма­ма-небіжка ду­же ме­не жа­лува­ла?! Та мені очі ви­лази­ли ко­ло то­го дур­но­го са­пан­ня, ди­тина вже про­сила­ся на світ Бо­жий, а ма­ма ка­зали: «Гай, ще са­паємо два ря­доч­ки, та й бу­де. Все'єдно са­паєш не так, як тре­ба. — А як тре­ба, не­ню? — пи­тала. А во­на: — Не знаю, як, але не так, як тре­ба». Отак бу­ло. Що, за­був, як наш Андрій у гар­бу­зинні ро­див­ся?

— Не те­рен­ди й не пе­реч, жінко! Нічо­го я не за­був. І ма­му-небіжку мою ли­ши в спо­кої! їй на то­му світі вже по­раху­вали гріхи. Ти сліпа, що невістка нидіє на очах, а сло­ва не ска­же? Як уро­дить каліку — не біда. Ви­году­ють. А як До­ця вмре під час по­логів, то Пав­лові тре­ба бу­де же­нити­ся. А він уже з трь­ома діть­ми. Ко­му чужі діти в го­лові? Вро­дить­ся від іншої жінки бай­стер — ці троє ста­нуть чу­жими. Ма­чуха — не хліб пше­нич­ний. Ти вже за­була своє сирітство, що та­ка не­доб­ра до Доць­ки?

Ва­сили­на вис­лу­хала дов­гу чо­ловіко­ву бесіду, але про­мов­ча­ла — лиш стис­ну­ла зу­би. Хоч важ­ко да­лася їй та німо­та.

А там і вляг­ла­ся ко­ло Ки­рила.

Сон її по­кинув на­чис­то. Від злості.

Свек­ру­ха не ду­же свят­ку­вала пер­шу невістку. І то не че­рез що інше, як че­рез мов­чазну, але твер­ду, мов камінь, лю­бов до Доці сво­го най­стар­шо­го й най­добрішо­го си­на Пав­ла.

Ніко­ли Ва­сили­на не ба­чила, що­би Пав­ло за­побігав пе­ред жінкою. Навіть, ко­ли вер­нувся з вій­ни. Не виділа, що­би десь бо­дай би при­тис­нув у ко­морі, чи по­лай­да­кував би з нею влітку в сіні на стайні.

Але те, що Пав­ло й не ди­хав би без Доці — це свек­ру­ха зна­ла точ­но. Не так зна­ла, як чу­ла сер­цем.

Що там ка­зати… Ко­му вже ко­му, а собі Ва­сили­на мо­же приз­на­тися, як не раз троїло­ся їй в очах та шуміло в ву­хах, ко­ли крадь­ко­ма по­дов­гу вис­то­юва­ла під две­рима чи вікна­ми, прис­лу­ха­ючись до звуків за стіна­ми ха­ти, де без її наг­ля­ду ли­шав­ся Пав­ло з Доць­кою на ніч. Ва­сили­на по­над усе хотіла бо­дай упіво­ка зга­дати те, чо­го, як те­пер їй здаєть­ся, й не бу­ло, а ли­ше при­вид­жа­лося в їхній з Ки­рилом мо­лодості.

Але Пав­ло з Доць­кою бу­ли якісь такі по­тайні, що мамі за­лиша­лася ли­ше гли­бока лють та без­сло­вес­ний по­див, ко­ли ра­но-вранці син із невісткою бра­лися до ро­боти так гос­тро, ніби хотіли швид­ше до­коти­ти день до ве­чора, аби ра­зом ус­ко­чити в га­рячу нічку.

О, те­пер Ва­сили­на та­кож має без­донні й без­сонні ночі. Але хіба що для зга­дуван­ня-здо­гаду­ван­ня.

А зга­дати бу­ло що…

Та ба… хіба що ли­ше зга­дати… Бо рап­то­ва хво­роба підтя­ла Ки­рилові чо­ловічу си­лу, так, ніби її й не мав ніко­ли. А швид­ше за все, якась дво­нога чор­ти­ця ко­лись по­заз­дри­ла їхнім си­нам — здо­ровим, як горіхові зер­на, та й уко­роти­ла дні для Ва­сили­ниної втіхи, на­пус­тивши на Ки­рила чо­ловічу неміч, гіршу від каліцтва, за­дов­го до ста­рості.

А що зро­биш? Судь­ба! Ки­рило­вий та­то вте­сав своїй лю­басці ди­тин­ку в сімде­сят п'ять років, а тут…

Ото й злос­тить­ся по­тай­ки Ва­сили­на на невістку ма­ло не з пер­шої дни­ни, бо невістка має з Пав­лом те, що свек­ру­ха дав­но за­була.

Ко­му про це ска­жеш?!

Пав­ло, Ва­сили­на це доб­ре зна­ла, вда­чею, а ток­мо, чо­ловічим го­ном, пішов у Ки­рила. Це те­пер Ки­рило раз на півро­ку, та й то ліни­во, ла­пає Ва­сили­нину шмон­дю ру­ками, як вер­нуть­ся во­ни з яко­гось на­бут­ку. А ко­лись-то, прос­ти Бо­же, не зва­жав ні на піст, ні на Ве­лик­день, ні навіть на мер­ця по сусідству. Отак-то ко­лись бу­ло, а як те­пер ста­ло…

А Пав­ло тим­ча­сом ро­бить Доці діти. І ро­бить не мор­квою. А так — як тре­ба.


 

…Отож Ва­сили­на, не раз і не де­сять зітхнув­ши від жа­лю до се­бе й зо злості на До­цю, пішла по во­рож­ках і зна­харях, як на­казав їй Ки­рило. Ос­лу­хати­ся чо­ловіка в їхній фамілії не бу­ло пра­ва.

Про­те ні зна­харс­тво, ні служ­би Божі не по­мага­ли невістці. До­ця гас­ла на очах, ли­ше її до­недав­на за­пале че­рев­це по­чало ви­вер­шу­вати­ся, як на дріжджах.

«Рос­те в че­реві каліка. Свят-свят-свят!», — пе­рех­рести­лася мов­чки Ва­сили­на, до­дивив­шись, як невістка важ­ко заш­ну­рову­вала зран­ку пос­то­ли.


 

— …СКЛИ­КАЙ, ЖІНКО, НА ЗАВ­ТРА ДІТИ, — за­коман­ду­вав Ки­рило Ва­силині, мов­чки по­вече­ряв­ши й ви­казав­ши «от­че­наш».

— Усі?! — сплес­ну­ла до­лоня­ми, а потім навіщось ви­тер­ла їх у фар­тух.

— Усі.

Ва­сили­на без­звуч­но зап­ла­кала: «Ой, усі… Дмит­ри­ка вже не зак­ли­чеш із то­го світа… А Ки­рило щось собі на­думав, Бо­жеч­ку, по­можи всім людсь­ким дітям і на­шим…»

Три Чев'юкові си­ни — Пав­ло, Андрій та Ок­сентій — од­на­кові, як три краплі во­ди, сиділи круг ду­бово­го сто­лу по­сере­дині найбіль­шої — про гос­тя — кімна­ти. А чет­верта крап­ля та­кої са­мої во­ди — бать­ко — мов­чки хо­див круг них, по­дов­гу зат­ри­му­ючись за синівсь­ки­ми пле­чима й ко­рот­ко поп­леску­вав кож­но­го по шиї.

Ки­рило мов­чав — бо ду­мав.

Си­ни мов­ча­ли — бо не зна­ли, що ду­мав бать­ко.

— По­моли­мося за Дмит­ри­ка… — на­решті за­гово­рив.

І всі чет­ве­ро звер­ну­ли очі й скла­дені до мо­лит­ви до­лоні до Ма­тері Бо­жої під руш­ни­ком по­сере­дині стіни.

— …Прий­ми, Бо­же, грішну ду­шу ра­ба Бо­жого Дмит­ра в царс­тво Твоє не­бес­не, а нас зас­ту­пи-за­боро­ни від зло­го умис­лу й дур­но­го діла… — нез­вични­ми сло­вами закінчив мо­лит­ву стар­ший Чев'юк і сів на своє місце. В го­лові сто­ла.

Андрій з Ок­сентієм на­чеб­то про­каш­ля­лися. Один ли­ше Пав­ло ви­тер сль­озу з ока.


 

ПРО ДМИТ­РИ­КА після й­ого страш­ної смерті в хаті Чев'юків не го­вори­ли.

Мо­лили­ся.

Роз­ка­зува­ти не бу­ло що.

Хто знав — мов­чки хрес­тився.

Хто не ду­же був утаємни­чений у тон­кощі тієї тем­ної історії — й пи­тати не про­бував.

Ки­рило доб­рий за доб­ро­го, але міг би за­кат­ру­пити своїми ру­ками кож­но­го, ко­му за­кортіло б обер­ну­ти язик на­виворіт про най­мен­шо­го й­ого си­на, що пішов у гли­ну па­руб­ком, не ма­ючи й двад­ця­ти років.

Про­те ніхто не знав, що Ки­рило віддав би маєток, аби ли­ше дізна­тися ім'я не­люда, який упо­коїв й­ого не­вин­ну ди­тину.


 

…А з Дмит­ри­ком Чев'юком тра­пило­ся те, що заз­ви­чай трап­ляєть­ся з людь­ми не тіль­ки в воєнну го­дину, а будь-яко­го ро­ку й будь-якої по­ри, ко­ли од­на по­лови­на ви­димо­го світу зах­ли­наєть­ся го­рем, а дру­га по­лови­на — шу­кає при­годи на свою зах­мелілу го­лову.

У світі зав­жди од­не й те ж: одні лю­ди вби­ва­ють інших лю­дей, а якісь інші лю­ди в цей са­мий час — люб­лять іще інших. А ще інші — не­нави­дять тих, хто лю­бить.

І не мо­жуть собі да­ти ра­ди ні перші, ні другі.

Ні з лю­бов'ю.

Ні з не­навис­тю.

І май­же ніко­ли не є нав­па­ки.


 

…КО­ЛИ ІВА­НА ВАР­ВАРЧУ­КА, як і ба­гать­ох інших чо­ловіків із Ти­сової Рівні, взя­ли во­юва­ти за Фран­ца-Й­оси­фа, мо­лода й­ого дру­жина Пет­ру­ня за­лиши­лася з не­малим маєтком са­ма-самісь­ка, ко­ли доб­ре, а ко­ли й не ду­же да­ючи ра­ду роз­росло­му своєму гос­по­дарс­тву.

Та ко­ли у Вар­варчуч­чи­ному обій­сті впро­довж од­но­го тиж­ня

оте­лили­ся дві ко­рови,

оже­реби­лася ко­била

й опо­роси­лася де­сять­ма по­рося­тами сви­ня,

річний бик по­чав фос­котіти крізь роз­бухлі ніздрі, як ведмідь у ма­линах, і греб­ти ра­тиця­ми підло­гу в стайні так, що іскри виліта­ли з-під до­щок,

а ли­точ­ку са­мої ґаз­динь­ки вра­зила ла­сиця,

вип­ро­сила Пет­ру­ня в най­ближ­чих сусідів най­мен­шо­го хлоп­ця для по­мочі.

Не най­ми­тува­ти — по­мага­ти.


 

Чев'юки бідни­ми не бу­ли ніко­ли.

Отож дітей у най­ми не да­вали.

Але Пет­ру­ню по-сусідсь­ки по­жаліли: в са­мих най­стар­ший син Пав­ло сто­яв те­пер за Ціса­ря на фронті.

Сторінка 1 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>

Пошук на сайті: