Матіос Марія

Майже ніколи не навпаки

Но­вела пер­ша. Чо­тири — як рідні — бра­ти 

ОДОКІЯ, А ПО-ДО­МАШНЬ­ОМУ До­ця, — вінча­на жінка стар­шо­го Чев'юко­вого си­на Пав­ла — чет­верту ди­тину но­сила так тяж­ко, що сам све­кор Ки­рило, м'який сер­цем, але ску­пий язи­ком, був зму­шений втру­тити­ся в спра­ву, яка в Ти­совій Рівні ніко­ли не вва­жала­ся делікат­ною, оскіль­ки не ма­ла нічо­го спіль­но­го зі спра­вами чо­ловічи­ми.

У цім краю жіно­ча тяж­ба спо­конвіку на­лежа­ла до діла бу­ден­но­го. Мож­на ска­зати, май­же дру­горяд­но­го.

Тут від за­чат­тя світу чо­ловічою тур­бо­тою бу­ло здо­рове сім'я, а жіно­чою — вит­ри­вале ло­но. Ото й увесь спіль­ний ґешефт.

Про­те, на­дивив­шись не так на що­денні До­цині ри­ганці дов­круж стайні, як на тліючу на попіл невістку, що вже кіль­ка місяців жи­ла на воді та яб­лу­ках, Ки­рило якоїсь-то ночі ска­зав своїй Ва­силині:

— Щось тре­ба ро­бити з Доць­кою, жінко.

В Ки­рило­вому го­лосі бу­ла твердість, якої зав­жди ос­теріга­лися всі до­машні.

— А що маю ро­бити?! — сіла на пос­телі Ва­сили­на, спро­сон­ня не­вин­но за­котив­ши до­гори очі. — І я тяж­ко Андрія но­сила, а твоя ма­ма-небіжка ду­же ме­не жа­лува­ла?! Та мені очі ви­лази­ли ко­ло то­го дур­но­го са­пан­ня, ди­тина вже про­сила­ся на світ Бо­жий, а ма­ма ка­зали: «Гай, ще са­паємо два ря­доч­ки, та й бу­де. Все'єдно са­паєш не так, як тре­ба. — А як тре­ба, не­ню? — пи­тала. А во­на: — Не знаю, як, але не так, як тре­ба». Отак бу­ло. Що, за­був, як наш Андрій у гар­бу­зинні ро­див­ся?

— Не те­рен­ди й не пе­реч, жінко! Нічо­го я не за­був. І ма­му-небіжку мою ли­ши в спо­кої! їй на то­му світі вже по­раху­вали гріхи. Ти сліпа, що невістка нидіє на очах, а сло­ва не ска­же? Як уро­дить каліку — не біда. Ви­году­ють. А як До­ця вмре під час по­логів, то Пав­лові тре­ба бу­де же­нити­ся. А він уже з трь­ома діть­ми. Ко­му чужі діти в го­лові? Вро­дить­ся від іншої жінки бай­стер — ці троє ста­нуть чу­жими. Ма­чуха — не хліб пше­нич­ний. Ти вже за­була своє сирітство, що та­ка не­доб­ра до Доць­ки?

Ва­сили­на вис­лу­хала дов­гу чо­ловіко­ву бесіду, але про­мов­ча­ла — лиш стис­ну­ла зу­би. Хоч важ­ко да­лася їй та німо­та.

А там і вляг­ла­ся ко­ло Ки­рила.

Сон її по­кинув на­чис­то. Від злості.

Свек­ру­ха не ду­же свят­ку­вала пер­шу невістку. І то не че­рез що інше, як че­рез мов­чазну, але твер­ду, мов камінь, лю­бов до Доці сво­го най­стар­шо­го й най­добрішо­го си­на Пав­ла.

Ніко­ли Ва­сили­на не ба­чила, що­би Пав­ло за­побігав пе­ред жінкою. Навіть, ко­ли вер­нувся з вій­ни. Не виділа, що­би десь бо­дай би при­тис­нув у ко­морі, чи по­лай­да­кував би з нею влітку в сіні на стайні.

Але те, що Пав­ло й не ди­хав би без Доці — це свек­ру­ха зна­ла точ­но. Не так зна­ла, як чу­ла сер­цем.

Що там ка­зати… Ко­му вже ко­му, а собі Ва­сили­на мо­же приз­на­тися, як не раз троїло­ся їй в очах та шуміло в ву­хах, ко­ли крадь­ко­ма по­дов­гу вис­то­юва­ла під две­рима чи вікна­ми, прис­лу­ха­ючись до звуків за стіна­ми ха­ти, де без її наг­ля­ду ли­шав­ся Пав­ло з Доць­кою на ніч. Ва­сили­на по­над усе хотіла бо­дай упіво­ка зга­дати те, чо­го, як те­пер їй здаєть­ся, й не бу­ло, а ли­ше при­вид­жа­лося в їхній з Ки­рилом мо­лодості.

Але Пав­ло з Доць­кою бу­ли якісь такі по­тайні, що мамі за­лиша­лася ли­ше гли­бока лють та без­сло­вес­ний по­див, ко­ли ра­но-вранці син із невісткою бра­лися до ро­боти так гос­тро, ніби хотіли швид­ше до­коти­ти день до ве­чора, аби ра­зом ус­ко­чити в га­рячу нічку.

О, те­пер Ва­сили­на та­кож має без­донні й без­сонні ночі. Але хіба що для зга­дуван­ня-здо­гаду­ван­ня.

А зга­дати бу­ло що…

Та ба… хіба що ли­ше зга­дати… Бо рап­то­ва хво­роба підтя­ла Ки­рилові чо­ловічу си­лу, так, ніби її й не мав ніко­ли. А швид­ше за все, якась дво­нога чор­ти­ця ко­лись по­заз­дри­ла їхнім си­нам — здо­ровим, як горіхові зер­на, та й уко­роти­ла дні для Ва­сили­ниної втіхи, на­пус­тивши на Ки­рила чо­ловічу неміч, гіршу від каліцтва, за­дов­го до ста­рості.

А що зро­биш? Судь­ба! Ки­рило­вий та­то вте­сав своїй лю­басці ди­тин­ку в сімде­сят п'ять років, а тут…

Ото й злос­тить­ся по­тай­ки Ва­сили­на на невістку ма­ло не з пер­шої дни­ни, бо невістка має з Пав­лом те, що свек­ру­ха дав­но за­була.

Ко­му про це ска­жеш?!

Пав­ло, Ва­сили­на це доб­ре зна­ла, вда­чею, а ток­мо, чо­ловічим го­ном, пішов у Ки­рила. Це те­пер Ки­рило раз на півро­ку, та й то ліни­во, ла­пає Ва­сили­нину шмон­дю ру­ками, як вер­нуть­ся во­ни з яко­гось на­бут­ку. А ко­лись-то, прос­ти Бо­же, не зва­жав ні на піст, ні на Ве­лик­день, ні навіть на мер­ця по сусідству. Отак-то ко­лись бу­ло, а як те­пер ста­ло…

А Пав­ло тим­ча­сом ро­бить Доці діти. І ро­бить не мор­квою. А так — як тре­ба.


 

Сторінка 1 з 45 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 > У кінець >>